Наступного тижня в Києві має відбутися презентація бізнес-плану міжнародного газотранспортного консорціуму, створюваного Україною, Росією, а також, імовірно, Німеччиною та Францією для експлуатації української газотранспортної системи. З цього приводу прем’єр-міністр Росії Михайло Касьянов зауважив, що вересень — «це крайній термін», коли має бути завершена передінвестиційна фаза та сформований бізнес-план консорціуму.
Таке враження, що Росія поспішає. І не тільки тому, що Касьянов хоче встигнути з консорціумними документами до саміту СНД у Ялті. Росії потрібно нарешті визначитися з численними трубопровідними проектами. «Газпром» у жодному разі не відмовився від планів будівництва другої нитки газопроводу Ямал — Європа, що проходить через Білорусь та Польщу — 20— 25 млрд. кубометрів на рік, вже експлуатує «Блакитний потік» до Туреччини, що поставив хрест на російсько-українському СП «Газтранзит» і розвиває плани будівництва Північноєвропейського газопроводу — 20—30 млрд. кубометрів, — орієнтованого на Фінляндію, Німеччину і навіть, можливо, Англію. Зрозуміло, що з інвестиціями у ці грандіозні проекти скрута, і, очевидно, в цих умовах Росії важливо остаточно вирішити, буде вона обходити новими трубами Україну чи ні. Рішення залежить від зговірливості України щодо консорціуму.
Але й Україна не має вільного резерву часу. Причому не тільки через тиск із боку Москви. Київ не може ризикувати ані своїм бюджетом, що значною мірою залежить від російського газового транзиту, ані енергетичним балансом, в якому російський газ відіграє провідну роль, ані самою газотранспортною системою, яка гостро потребує оновлення й реконструкції, щоб гарантувати стабільні поставки газу до Європи. (На думку фахівців галузі, для збереження працездатності українська ГТС потребує щорічних капітальних витрат у розмірі $900 — 1200 млн., а сам голова НАК «Нафтогаз України» Юрiй Бойко в одному із інтерв’ю довів ці потреби до $1500 млн.).
Отож саме поспіхом можна пояснити одкровення міністра палива й енергетики Сергія Єрмілова (викладені Інтерфакс-Україна) щодо ймовірних принципiв побудови міжнародного консорціуму. Міжвідомча робоча група на чолі з міністром днями розглянула технічне завдання на створення додаткових потужностей з транспортування близько 30 млрд. куб. м природного газу (потужність газотранспортної системи України на вході становить 170 млрд. куб. м на рік, на виході — близько 130—140 млрд. куб. м).
«На базі цього проекту саме й створюватиметься консорціум», — повідомив С. Єрмілов. За словами міністра, остаточну вартість проекту (сьогодні його оцінюють майже у $2 мільярди) буде визначено після виконання технічного проекту. А потреба в ньому обумовлена тим, що нині основне навантаження припадає на південний напрямок газотранспортної системи України, куди йде газ переважно із середньоазіатських країн. «Ми відчуваємо потребу у спорудженні додаткових потужностей. Росія також із цим згодна. На цьому й будуватиметься створення газотранспортного консорціуму», — сказав С. Єрмілов. За його словами, нові потужності пропонується побудувати в напрямку «Александров Гай — Новопсков — Ужгород».
Компромісу щодо принципів роботи консорціуму, всупереч висновку, зробленому інформагентством, досягнуто аж ніяк не з ініціативи української сторони. Російська газета «Время новостей» наводить слова свого джерела про те, що російська сторона могла погодитися на будівництво нової гілки територією України тільки в обмін на серйозні поступки щодо консорціуму, які стосуються пайової участі в ньому та наявності у консорціуму реального контролю над газопровідною системою.
Схоже, що цей висновок справді відповідає дійсності. Близьке до уряду джерело пояснило «Дню», що нові підходи до устрою міжнародного газотранспортного консорціуму можуть призвести до низки загроз для України, які не варто було б ігнорувати.
Насамперед йдеться про те, що Росія обрала для прокладення нової труби територією України (насправді це не зовсім труба, а лише окремі її відрізки, так звані лупінги, завдяки яким розширюється пропускна спроможність магістралі) напрямок, яким до України йде туркменський газ. Його, до речі, використовують також і для українського експорту (цього року планується в обсязі 6,5 млрд. кубометрів). Водночас північний напрямок Торжок — Долина та Іванцевичi —Долина є недовантаженим внаслідок будівництва газопровідної системи Ямал — Європа. При цьому не виключено, що обсяги газу, спрямовані по консорціумній трубі, виключатимуть із обсягів, які йдуть сьогодні на експорт до Європи українською ГТС. Можливо, декого із діячів «Нафтогазу» це і влаштовує, оскільки дозволить якось мінімізувати податкове навантаження на компанію. Разом з тим, тут не можна забувати і про те, що за такого підходу залишається без вирішення проблема фінансування модернізації решти української ГТС. А через постійне недофінансування цього завдання у європейців не можуть не виникати побоювання щодо надійності нашої газотранспортної системи.
Не менш важливою особливістю при будівництві консорціумної труби територією України є те, що вона, по суті, є лише частиною газопроводу «Союз», що йде із Александров Гая територією Росії. Якщо не реконструювати всю цю трубу, тоді немає жодного сенсу і в роботах на українській території. Однак зайнятися своєю трубою росіяни лише обіцяють...
Більш того, «Союз» зможе повнокровно (тут слід було б використати неологізм «повногазно») функціонувати тільки в тому разі, якщо доступ до російської труби отримає й Туркменістан. Для цього: а) Росія мала б ратифікувати Європейську енергетичну хартію і б) взяти участь у будівництві додаткової гілки газопроводу із Туркменістану територією Казахстану. Сьогодні обидві ці умови під великим запитанням. Газета «Известия», зокрема, пише з цього приводу, що Росія, Україна та Туркменія можуть розпочати чергову трьохсторонню газову війну. Росія, за даними газети, не хоче будувати цей газопровід...
Під час переговорів про консорціум Україна також не може ігнорувати довгострокову угоду, укладену «Газпромом» з Туркменією. Відповідно до неї у 2004 році російський концерн купуватиме 5-6 млрд. кубометрів туркменського газу, у 2006 році — до 10 млрд., а в 2007 році — вже 60—70 млрд. кубометрів. Наявні газотранспортні системи здатні пропустити лише 30—35 млрд. кубометрів газу на рік. Отже з 2006 року, що вже не за горами, Україна, яка не має подібної угоди з Туркменістаном, може залишитися практично без другого джерела імпортного газу і буде змушена купувати туркменський газ у Росії, але вже не за $44 за кубометр, як сьогодні, а за $80.
Отже можна припустити, що презентація бізнес-плану газотранспортного консорціуму відбуватиметься, у кращому випадку, не без дискусій. Хоча часу для них жодна сторона справді не має. Не можна забувати, що за переговорним процесом з питань консорціуму пильно стежать і з- за далеких рубежів. І чим довше він, раз у раз потрапляючи у глухі кути, триватиме, тим менша ймовірність приходу в консорціум реальних (справді грошових) інвесторів.
