Закінчення. Початок у № 13, 14, 16 «День»
9. ВТОРГНЕННЯ МЗС РФ У ІНТЕРНЕТ
Напередодні розгляду у Верховній Раді України законопроекту про Голодомор Федеральна служба безпеки РФ передала для опублікування «Вістям» низку розсекречених документів із власного архіву. 24 листопада 2006 року документи були опубліковані з коментарем журналістки Олени Лорія. Журналістка дорікнула українським політикам у тому, що вони вимагають визнати Голодомор геноцидом українського народу, але намагаються не згадувати, що голод торкнувся Поволжя, Північного Кавказу, Уралу, Казахстану, Далекого Сходу. Здавалося б, у чому річ — це ж російським ученим і політикам слід згадувати про голод у перерахованих регіонах СРСР. Ніби передбачаючи такі заперечення, О. Лорія закінчила короткий коментар абзацом, який варто відтворити повністю: «Однак у спробі українських політиків «приватизувати» трагедію та переписати історію є один беззаперечний плюс — на Україні все більше людей дізнається про Голодомор, згадує свою історію. В російських підручниках цієї теми торкаються побіжно. Неначе й не було семи мільйонів загиблих, третина з яких — росіяни». Що ж, як кажуть, без коментарів...
2008 року між зовнішньополітичними відомствами Росії та України відбувалися аж ніяк не дипломатичні пікіровки у зв’язку зі спробами останнього привернути увагу міжнародних організацій до Голодомору. У вересні на офіційному сайті МЗС РФ з’явилося 197 документів із ЦА ФСБ і ще трьох центральних російських архівів про голод 1932—1933 рр. у СРСР. У короткій передмові укладачі цієї солідної добірки не коментували зміст: нехай, мовляв, користувачі самі розберуться!
Цілком зрозуміло, що укладачі керувалися певною ідеєю. Її озвучив Сергій Лозунько у заголовку своєї статті, опублікованої 17 жовтня газетою «2000»: «Документи спростовують «спланований геноцид українців». Відповідно до тематики документів стаття складалася з двох великих розділів: «Голод охопив увесь СРСР» і «Допомога голодуючій Україні».
Звісно, голод охопив увесь СРСР, хто ж сперечається? Звісно, голодуючій Україні надавалася допомога. Не було б цієї допомоги — вимерли б майже всі 25 млн. осіб, які жили тоді в селах УССР. Конфіскувавши всі запаси їжі, держава через деякий час стала годувати «з рук» тих, хто зберігав здатність трудитися, щоб отримати врожай 1933 року.
Кожна газета має своє коло читачів. Тому я підготував власний коментар до документів на сайті МЗС РФ і відіслав його до тижневика «2000». Статтю надрукували без купюр, дякую. Перед читачами цієї газети мушу вибачитися за одне-єдине виправлення мого тексту: в ньому незаможні селяни стали небагатими селянами. Не всі знають, що є неперекладні терміни: «незаможник» у російській мові або «чекіст» — в українській.
Відповідь С. Лозунька редакція надрукувала в тому самому номері. Талановитий полеміст, він побудував статтю на перекрученні, але жодним словом не обмовився по суті моєї концепції Голодомору. В коментарі до дискусії на сайті «Новороссия// Единое отечество» (13 грудня 2008 року) Олег Качмарський це зауважив і з відкритим забралом кинувся у бій, аби спростувати тезу про геноцид. Позаяк я погоджувався, що у хлібозаготівлі є «прикриття» у вигляді державних зобов’язань годувати місто й армію, а також платити по кредитах за іноземне обладнання, у зв’язку з чим вилучення хліба важко довести як акцію геноциду, то логічно, на його думку, було б відмовитися й від геноцидної кваліфікації вилучення нехлібного продовольства. Цитую: «Невже робітники й солдати не харчуються цибулею, капустою, салом і буряком? Можна припустити, що саме ці продукти їм і призначалися, тоді як зерно — переважно для обміну на валюту». Коментарі й тут зайві...
10. КОЛИ БРАКУЄ АРГУМЕНТІВ
Згоден із пензенським професором Віктором Кондрашиним, який постійно повторює, що голод 1932—1933 рр. — це наша спільна трагедія, і вона повинна об’єднувати, а не роз’єднувати. Та для нас дієслово «об’єднувати» не означає «розчинятися». Компартійно-радянський центр у Кремлі не залежав від волевиявлення населення і маніпулював долею всіх народів СРСР, визначаючи своє ставлення до кожного з них залежно від власних інтересів. Щоб уникнути лобового зіткнення з національно-визвольним рухом пригноблених народів колишньої Російської імперії, більшовики збудували свою державу-комуну на етнократичній основі, як федерацію союзних і автономних республік, національних країв, областей, районів і навіть сільрад. Коли радянська влада остаточно укорінилася, від національних районів і сільрад відмовилися, проте статус союзних республік із їх правом на сецесію лишився непорушним. Тому проф. Кондрашин має зрозуміти, що тоді перед Кремлем стояло завдання не допустити «титульну націю», якій було подаровано право на сецесію, перетворитися з шароварно-етнічної на державно-політичну. На жаль, далеко не всі ще усвідомили специфічність національно-державного устрою Радянського Союзу та значення штучного терміну «титульна нація», що виник в умовах тоталітарного режиму. Адже цим терміном послуговуються і зараз.
Для Кремля всі нації були рівні, але деякі, висловлюючись мовою Джорджа Оруела, «рівніші». В радянському «параді націй» росіяни займали перше місце, будучи «титульною нацією» не лише в Російській Федерації, але й у всій країні. Українці та решта націй, які далі імена союзним республікам, займали другу позицію. Молдавани у Молдавській автономній ССР і решта націй, що стояли на чолі автономних республік без державного статусу, знаходилися на третій ієрархічній сходинці. Найгірше доводилося представникам націй, які мали держави за межами СРСР. Після загострення міжнародної кон’юнктури Сталін депортував із Пулінського національного району «німців-фашистів», а з Мархльовського національного району — «поляків-пілсудчиків».
Не можна заперечувати, отже, що Кремль мав свою національну політику, і кремлівське керівництво могло виявити своє ставлення до тих чи інших «титульних націй» у найрізноманітніші способи. Розумію, що виявлення такого ставлення у формі геноциду в багатьох людей просто не вкладається у голові. Радянська влада не змінила своєї природи після того, як побудувала методами терору і пропаганди устрій, названий нею соціалізмом. Але вона докорінно змінила своє ставлення до громадян. Необхідність у «масовидному» (неологізм В. Леніна) терорі відпала після того, як громадяни «першої у світі країни соціалізму» опинилися у цілковитій економічній залежності від держави, і в життя ввійшло нове покоління вихованців радянської школи.
Цьому поколінню неможливо уявити собі радянську владу такою, якою вона була 1933 чи 1937 років. Слід зрозуміти, однак, що влада спочатку була подвійною: робочо-селянською, без усяких лапок, і водночас — максимально тоталітарною. Піднявшись на вершечок владної піраміди, вождь міг робити все що завгодно і з державною партією, і з народами, які населяли країну. З цього випливає, що жодний народ не може нести відповідальність за злочини вождя. Всі народи незалежно від статусу в ієрархії «титульних націй» були жертвами винайденої Леніним підступної політичної системи.
Вивчаючи протягом чотирьох із половиною десятиліть вітчизняну історію в проміжку між двома світовими війнами, я пересвідчився в тому, наскільки вузьким було коло осіб, причетних до організованого Сталіним Голодомору: Лазар Каганович, В’ячеслав Молотов, Павло Постишев, Всеволод Балицький, Єфим Євдокимов. Решта дійових осіб цієї драми займали незначні посади у вибудованій Сталіним піраміді влади. Російська сторона звинувачує в організації Голодомору Станіслава Косіора та Власа Чубаря, та від керівників союзної республіки в цей час уже практично нічого не залежало. Їх можна звинуватити лише у причетності до геноциду.
Сталін вважав за краще не залишати слідів ні на папері, ні у пам’яті людей. Постишев, Балицький та Євдокимов загинули під час чергової «зачистки». У Молотові й Кагановичу вождь був упевнений, як у самому собі, й не помилився. Обидва після його смерті залишили мемуари (Молотов — у формі діалогів із Ф. Чуєвим, який таємно від нього фіксував розмови на плівку). Але в цих спогадах немає нічого про Голодомор.
Коли після багаторічних досліджень мені вдалося знайти документальну основу головоломки, яка однозначно вказувала на Сталіна і кількох його підручних як організаторів Голодомору, я поквапився поділитися здобутими фактами з російськими тележурналістами. Знімальна група Першого національного каналу, яка працювала над фільмом «Голодомор-1933. Невивчені уроки історії», записала у моєму кабінеті 4 квітня 2008 р. цілу касету з розповіддю про Голодомор, але нічого цього у фільмі не виявилося. Дякую Андрієві Акарі, котрий захистив мене у відгуку на цей фільм від закидів тележурналістів, які будувалися за добре накатаною схемою: раніше Кульчицький казав одне, а тепер — інше, чи можна йому вірити? (Телекритика, 2008, 12 листопада.) Адже я справді розповідав про те, яким складним і довгим для мене виявився шлях до розуміння Голодомору, а у зв’язку з ним — радянської політичної системи й усієї історії СРСР.
Коли цей самий телеканал запросив мене на ток-шоу «Судите сами», присвячене 27 листопада Голодомору, я погодився, сподіваючись у прямому ефірі розповісти телеглядачам, що трапилося 1933 року і на кого слід покладати відповідальність за злочинні дії влади. Був упевнений, що необхідно протистояти обвинуваченням наших політичних маргіналів на адресу Російської Федерації, які радісно підхоплювалися по той бік кордону, аби створювати негативний образ України в очах російської громадськості. Для цього я мав достатньо доказового матеріалу: віз із собою два томи Національної книги пам’яті жертв Голодомору.
Вже в літаку мені трапився номер тижневика «Столичні новини», який видається у Києві. На першій сторінці — анонс статті «Голодомор-2008» із текстівкою: «З подачі старих компартійних холуїв нинішня влада продовжує перебріхувати історію, морочачи голови громадянам. А багато кому з них — плювати на пишні ритуали за бюджетний кошт. Їм просто хочеться їсти». Сама стаття відомого Вадима Долганова була розміщена на розвороті разом із додатками: моїм великим портретом, вибіркою з моїх книг, біографічними відомостями про мене. Сюжет той самий: раніше казав одне, а тепер — інше. Особливо обурювався Долганов тим, що учні у школах України вивчають мою статтю «Голодомор 1933 р. Сталінський задум і його виконання». Чи випадково цей матеріал з’явився в газеті напередодні телепередачі «Судите сами»?
Своїми враженнями про це ток-шоу поділилася з журналістом газети «День» Ірина Геращенко, яка також брала у ньому участь («День», 5 грудня 2008 р.). Немає сенсу повторювати вже сказане нею в матеріалі під заголовком «Розмова «глухого» з «німим». Хочу лише підкреслити, що «німим» виявився я. Ведучий Максим Шевченко все намагався з’ясувати нюанс моєї біографії, взятої зі «Столичних новин», але не дав можливості щось сказати по суті обговорюваної проблеми. Було дуже прикро, але я зрозумів одне: в Росії не хочуть втягуватися у дискусію стосовно проблеми Голодомору. Бракує аргументів?
У телевізійному проекті «Имя России», який завершився в останні дні минулого року, його організаторам вдалося зіштовхнути Сталіна з п’єдесталу, відсунувши на третє місце. Вже надто одіозно виглядала б Росія, якби ототожнила себе з іменем Сталіна.
Тому мені незрозумілі ті люди в сучасній Росії, які панічно бояться розмови по суті відносно ролі Сталіна в організації вбивства голодом мільйонів українських селян. Не можу зрозуміти і своїх співвітчизників, які не сприймають очевидних фактів, оскільки дотримуються якоїсь політичної лінії. Серед них чимало людей, котрі втратили рідних і близьких під час Голодомору. Яка вже тут політика...
