Сплеск інформаційних приводів на правому партійному фланзі примусив політиків, аналітиків і журналістів заговорити про відкладену і трохи забуту проблему правого/правоцентристського спектра. Минулий позачерговий з’їзд Народного Руху, інформація про можливість створення правоцентристської партії на базі УНР, НРУ та партії «Собор», перейменування соціал-національної партії в Партію свободи ілюструє той факт, що в правому спектрі почалися певні переміщення в партбудівництві та в партстратегіях.
Після створення на парламентських виборах-2002 виборчого блоку «Наша Україна», що сфокусувався головним чином на своєму лідерові як рейтинговому кандидатові, партії правого флангу перебували в ролі пасивного спостерігача за діями однойменної фракції в стінах парламенту. Прокинутися від тривалої поствиборчої сплячки правих примусила неминучість наслідків політреформи, які не менш важливі для їхніх партійних доль, ніж підтримка рейтингу В. Ющенка.
«ДЕНЬ БАБАКА»
Тему відродження колишньої потужності правого спектра, яку ініціює час від часу та або інша права партія, можна порівняти хіба що з «днем бабака»: праві, попри здійснені зусилля, знову і знову опиняються в позиції «вчора». Більшість правиці пов’язують свої надії на відродження з президентською перспективою Ющенка. У цьому можливо одна зі стратегічних помилок, яку ще до кінця не усвідомили праві. Чинник президентських виборів не тільки відвернув правих від партбудівництва, а й вивів їх за поле політреформи. Таким чином, праві партії опинилися у вельми своєрідній опозиції, так би мовити, опозиції в політичному екзилі.
Звичайно, причин ситуації, що виникла, багато і звідси безліч запитань, які вимагають критичних і прозорих відповідей. І, передусім, від самих правих. По-перше, які партії сьогодні можна зарахувати до правих у вітчизняних умовах? Якщо на зорі незалежної України можна було хоч би «на пальцях» виділити правих на основі пріоритетів ринкової економіки, національних цінностей та європейської орієнтації, то зараз ці критерії вже не працюють. У зв’язку з цим також важливо зрозуміти, чи залишилася національна ідея прерогативою або, як кажуть, «фішкою» тільки правих сил? Цей момент дуже важливий для розуміння того, на які цінності можуть орієнтуватися праві в майбутньому.
Друге запитання пов’язане з останньою модною тенденцією пошуку своєї ідентичності правими партіями на основі прийняття досвіду європейських правих. Таку тенденцію можна назвати дещо ризикованою. Слід нагадати, що праві в Європі зростали на грунті старої та нової демократій, в умовах роботи виборчого маятника «ліві — праві». Європейські ліві та праві багато в чому подібні в своїх програмних положеннях, оскільки гнучко реагують на електоральні виклики в конкретному виборчому циклі. У цих умовах оцінка партії виборцями відбувається не за їхніми ідейними постулатами, а на основі виконання/невиконання виборчої платформи або, іншими словами, обіцянок, даних на минулих виборах. Тоді як наші партії у період новітньої демократії «мужніють» в умовах слабкого парламентаризму та мажоритарної системи, адмінресурсу та непрозорих виборів. Це сприяє виходу на перший план акумулювання соціального та політичного протесту (наприклад проти влади). У результаті сили націонал-демократів кинені на боротьбу проти політичних «вітряків», а не на формування ідейного середовища на рівні «коріння трави».
Третє запитання можна віднести до пошуку правими своєї соціальної бази. Відсутність чітких кордонів соціальних класів, труднощі у виявленні певних корпоративних груп прихильників привело правих до того, що вони спробували максимально розширити свою соціальну базу — «весь український народ» (у версії Народного Руху). Таке розмивання соціальної бази навряд чи сприяє виділенню з електоральної маси груп, які усвідомлюють свої цінності й інтереси і, головне, ідентифікують їх із «правизною». Крім того, подібне апелювання до електорату лише розпилює їхню власну ідентичність у всьому партійному спектрі, оскільки до «народу» звертаються і ліві, і центристи, і радикали.
ДВА ШЛЯХИ
Ситуація, в якій опинилися праві партії на фініші політреформи і на старті президентського марафону-2004, свідчить, що настав період вельми важливого перелому в їхній тактиці та стратегії. І від того, як пройдуть цей період, багато в чому залежить їхня подальша доля.
Останній збір Народного Руху можна назвати ще однією спробою реанімації статусу впливової партії, який канув у Лету. Очевидно, що момент обрано не випадково — очікується вирішальне голосування щодо політреформи та мобілізація на підтримку Ющенка. Проте першорядним завданням на з’їзді виявилися поправки до статуту партії, що посилюють політраду та централізоване управління партосередками. Подібний крок можна розцінювати, передусім, як негативну відповідь на можливість створення об’єднаної правої партії (про що говорять УНП Костенка та партія «Собор» Матвієнка). У проекті Костенка і Матвієнка йдеться про покрокове об’єднання правих «знизу» — від районних осередків до об’єднувального з’їзду. У новому Статуті рухівців якраз встановлюється контроль за діяльністю низових осередків з боку вищої ланки. Наявна спроба зі сторони рухівців блокувати об’єднувальний процес. Це підтверджує і заява Тарасюка про можливість створення в майбутньому на базі «Нашої України» принаймні двох правоцентристських партій. Блокування процесу на сучасному етапі можна пояснити необхідністю мобілізації на вибори- 2004 та потребою формування «під Ющенка» ширшої політичної платформи. А ось плани на майбутнє стосовно двох партій явно свідчать, що саме Рух на чолі з Тарасюком прагне стати ініціатором і ядром для об’єднання слабших і дрібніших партійних гравців.
Контрастний вигляд зі шляхом НРУ має стратегія Української народної партії. УНП прагне освоїти європейську партійну політику, про що свідчать контакти з правими в ПАРЄ і вступ до Європейської народної партії. Наближення до європейських стандартів уже має на увазі дотримання принципів внутрішньопартійної демократії. Крім цього, УНП зважає на необхідність коаліційності з партнерами по правому спектру, з тим самим «Собором». Протягом останнього року костенківці вели роботу саме на рівні місцевих партосередків, зміцнюючи їх у тому числі й за рахунок суміжних партій (ДемПУ і т.д.). Очевидно, що тактика вибудовування партійної та коаліційної політик переслідує все ту саму мету — посилити вплив правих на політику, але іншими засобами, ніж НРУ. Таким чином, не беручи до уваги можливі результати президентських виборів, УНП готує себе до реалізації в постреформеній фазі парламентсько-президентської республіки. Причому в цій фазі ймовірні різні партійні конфігурації поза блоком «Наша Україна» і, можливо, поза БЮТ.
На сьогодні окреслюються два можливі шляхи правих.
Перший. Праві залишаються на ідейних позиціях культурно-історичних цінностей і національних пріоритетів, що, в принципі, зрівнює їх із лівими в плані апелювання до колективістських цінностей минулого. Це — шлях консервації, оскільки він не дає відповіді на сучасні електоральні виклики, зміцнює стереотипи стосовно правих як національно- культурних догматиків, ще більше знижує їхній вплив серед нових поколінь виборців.
Другий. Праві переглядають свої ідейні позиції та формують нові програмні пріоритети, серед яких економічна й соціальна політика, національні інтереси української держави (а не національна ідея сама по собі) тощо. Іншими словами, створюють гнучку партійну політику та формують свій кадровий резерв для парламентської й урядової роботи.
Якщо порівняти ці два шляхи, то перший можна назвати як шлях «до минулого», другий — шлях «до майбутнього». Ось тільки місце для правої партії «сьогодні» залишається вакантним.
