3 серпня 1990 р., коли Верховна Рада УРСР вже проголосила Декларацію про державний суверенітет України (це було 16 липня того ж року), і в Україні точилася тяжка боротьба між прихильниками збереження радянської наддержави і патріотичними, рухівськими силами, які закликали валити «імперію зла», сенат Польщі засудив акцію «Вісла», визнавши, що в ній «застосовано властиву для тоталітарних режимів засаду колективної відповідальності». Це був не лише показ честі й совісті поляків, а й моральна допомога в складний час українському народові, який готувався остаточно скинути із себе комуно- московське ярмо і використав Ухвалу сенату в своїй боротьбі за державну самостійність.
Як голова Комісії в закордонних справах Верховної Ради, я готував заяву нашого тоді ще формально радянського парламенту у відповідь на ухвалу сенату Польщі. В тій заяві писалося: «Верховна Рада УРСР висловлює переконання, що завдяки спільним зусиллям українці й поляки подолають наслідки трагічної минувшини і започаткують новий етап у взаєминах між нашими народами і державами». Це було ще за рік до проголошення української державної незалежності, але ми розуміли ухвалу сенату Польщі як документ, що передбачає державні стосунки між українцями й поляками.
Ми тоді вважали і тепер так вважаємо, що акція «Вісла» була санкціонована центральними радянськими політичними органами. Комуністичний уряд Польщі мав благословення на цей злочин сталінської Москви, яка по війні, й особливо 1947 року, зазнавала ударів з боку Української Повстанської Армії й займалася депортацією сотень тисяч галичан і волинян до Сибіру. Примусове переселення 150 тисяч українців Закерзоння з їх споконвічно етнічних територій на землі Північної та Західної Польщі було, крім усього іншого, підтримкою сталінської політики, яка прагнула підрубати українство, розпорошити націю, що підчас і після Другої Світової війни вела збройну боротьбу за свою державу.
Українська Повстанська Армія, створена як відсіч українського народу гітлерівським окупантам, уславлена героїчними бойовими діями проти більшовицького поневолення України, воювала і на території окупованої німцями Польщі, і тоді, коли Польща змушена була стати васалом Москви. В цій партизанській війні було пролито немало невинної української і польської крові.
Армія Крайова й УПА не зуміли об’єднатися, хоча окремі їхні спільні акції були. Збройне протистояння патріотично настроєних українців і поляків у часи Другої Світової війни й після неї було найжахливішою помилкою обох сторін, та було б ще гіршою помилкою, якби вони сьогодні піддалися нашептам диявола помсти і своїми божевільними діями підривали колосальні досягнення порозуміння, єдності між українським і польським народами, між нашими державами.
Те, що комуністичні польські правителі ненавиділи УПА, можна зрозуміти, але неможливо збагнути тих польських патріотів, які, проливши свою кров за національну суверенність своєї країни, виборюючи у прислужників Москви сучасну демократичну Польщу, нездатні віддати належну пошану українським воїнам, які вмирали за ту Україну, яка сьогодні є найбільшим приятелем Польщі, її опорою на Сході.
Великий стратег українсько- польського порозуміння Єжи Гедройц, один з перших ініціаторів відзначення 50-ї річниці акції «Вісла», писав: «Долі українського та польського народів у століттях переплелися, утворивши нерозривний вузол. То століття незмірно криваві, позначені козацькою війною, уманською різнею, навзаємним вирізанням у часи останньої війни, закінчуючи операцією «Вісла» («Культура» № 1, 1995). Як бачимо, Гедройц причисляв акцію «Вісла» до найтяжчих трагедій спільної українсько-польської історії. Але він же розумів, що ворожі українсько- польські взаємини ніколи, жодного разу не принесли користі ні польському, ні українському народові, а всі перемоги тої чи іншої сторони були шкідливими, майже згубними для обидвох народів. Гедройц заклав основи нової польської політики щодо України, яка почала реалізовуватися ухвалою сенату Польщі щодо злочинності акції «Вісла».
Українці в Польщі не були задоволені Ухвалою сенату про акцію «Вісла», в якій згадка про УПА прочитувалась як виправдання промосковському польському режимові. Вони збиралися на віча й конференції, обговорювали цей злочин і справедливо вимагали, щоб і сейм Польщі визнав акцію «Вісла». Юрій Рейт та Мирон Кертичак звернулися до голови сейму В’єслава Хжановського з Петицією у справі ліквідації наслідків акції «Вісла». В тому обширному документі подано глибокий аналіз акції «Вісла» і запропоновано ряд правових засад, на підставі яких польська держава мала відшкодувати переселенцям втрату їхнього майна, повернути на рідні землі тих, хто цього забажає. Пан В’єслав Хжановський відписав українцям приблизно так: «Я передаю вашу Петицію на розгляд сеймової Комісії суспільної політики і до Комісії національних та етнічних меншостей». Там ця Петиція перебуває досі без відповіді.
Державні діячі України також висловлювали потребу осуду акції «Вісла» з боку сейму Польщі. 13 січня 1993 р. Леонід Кучма (тоді — прем’єр українського уряду) в розмові з прем’єром польського уряду Ганною Сухоцькою ставив питання про визнання сеймом Польщі злочинного характеру акції «Вісла». Пані Сухоцька згадує: «Я прем’єрові (Кучмі) не сказала, що уряд осудить акцію «Вісла». Я повідомила, що польський уряд буде об’єктивно виясняти справу акції «Вісла», і того ж вимагаємо від пана прем’єра стосовно того, що діялося з поляками на Волині, Західній Україні». За роки, що минули від цієї розмови, сталося все, що тоді вимагала пані Сухоцька від пана Кучми. Українська сторона покаялась за різню поляків на Волині, посприяла відбудові цвинтаря «Орлят» у Львові, віддала польським громадам в Україні десятки римо-католицьких костелів, які тепер уже відбудовані і сяють хрестами.
Сучасні взаємини України й Польщі відзначаються розумінням обидвох сторін тієї правди, що її висловив ще Тарас Шевченко, а потім повторив Юзеф Пілсудський: упадок Польщі — це водночас упадок України, і навпаки. Чимало вже досягнуто у сферах політичного, економічного та культурного співробітництва, створено настрій добросусідського приятельства, який домінує в середовищі українських і польських інтелектуальних еліт. Щось більше, ніж співробітництво відчуваємо в миротворчій службі українсько- польського батальйону в Косово, в діяльності наших представників у Парламентській Асамблеї Ради Європи, в загальній і повсюдній підтримці України, яку надають нам поляки в інстанціях Європейського Союзу і НАТО.
Україна переповнена вдячністю до польських політиків, які зробили найбільше для того, щоб загальноєвропейські парламенти та парламенти окремих країн визнали Голодомор в Україні 1932—1933 рр. геноцидом, організованим комуністичною диктатурою СРСР проти українського народу.
Громадськість України і громадськість Польщі щойно пережили спільну велику радість з нагоди здобуття права провести у 2012 р., спільно на стадіонах України й Польщі світовий футбольний чемпіонат.
Але, прочитавши в «Газеті Виборчій» за 27 лютого цього року про те, що комбатанські кола Польщі планують збудувати у Варшаві «макабричний пам’ятник» жертвам УПА, я подумав, що кровожерний упир минулого оживає і прагне умертвити все, що досягнуто словом і ділом мислячих, видатних українців і поляків.
Я пригадав собі, як Єжи Гедройц відповідав учневі українського ліцею з Білого Бору 2000 року на питання про те, чи можливо вибудувати між українцями й поляками поєднання, на зразок польсько-німецької єдності. Редактор «Культури» сказав: «Я переконаний, що таке поєднання відбудеться на основі спільного інтересу. Воно постає з великими труднощами, бо суспільство ще пам’ятає різанину на Волині. Але то мусить минутися. Візьмімо німецький приклад. Море крові було значно більшим, але дійшло до співпраці з німцями. Чому не може так статися в стосунках з українцями? Тут діють погляди психологічні. Поляки мають комплекс нижчостi щодо Заходу, і комплекс вищості щодо Сходу, і це ускладнює відрегулювання тих взаємин». Думаю, геніальний Гедройц занадто узагальнив, адже 150 видатних поляків, а серед них — перший прем’єр нової Польщі Тадеуш Мазов’єцький, колишній міністр закордонних справ Броніслав Геремек, Богуміла Бердиховська та багато інших політиків, журналістів, громадських діячів, які підписали заяву проти згаданого пам’ятника — це люди, що в них не було й немає комплексу вищості щодо України. Вони також пам’ятають Волинь, як і ми пам’ятаємо Кодню, пацифікацію, Березу Картузьку, українські села, спалені фольскдойчерами польського походження, пам’ятаємо табір у Явожно, де було ув’язнено 3870 невинних українців, які гинули на тортурах і з голоду, пам’ятаємо Павлокому, але що з того? Пам’ять дається розумним людям насамперед задля того, щоб визнати свої гріхи і не робити в майбутньому того, що було варварським і злочинним. Із взаємних історичних, мстивих скарг і нарікань, з ненависті й сліпого озлоблення до іншого народу ми не збудуємо щастя для своєї нації, а тільки роз’ятримо рани, які вже почали загоюватися.
Нам важко вважати патріотами Польщі тих поляків (на щастя, їх небагато), які нездатні поставити сучасні спільні українсько-польські інтереси над своїми заскорузлими в ненависті до України жорстокими поглядами. Їхнє постійне звинувачення Української Повстанської Армії, як нібито фашистської військової організації, сприймається нинішніми комуністичними силами в Україні як аргумент проти нашої державності, як агітація за повернення нашого народу назад, у безодню неволі, де ми вже були понад триста років. Вже одного разу польська шляхта штовхнула нас в обійми «старшого» брата, чи ж хочуть справжні патріоти Польщі на початку XXI ст. повторити «подвиг» своїх недалекоглядних предків із 1654 року?
Ми відзначаємо 60-річчя акції «Вісла» не для того, щоб наново оскаржувати поляків, і не для того, щоб вимагати від польської сторони вибачення (це вибачення, хай не в прямій формі, але звучало вже на устах польських політиків, зокрема, в слові президента Александра Кваснєвського), а для того ми зібралися, щоб ясно усвідомити, які загрози нам і полякам може накликати злісна пам’ять квазіпатріотів. I які справді нові, життєтворчі перспективи дає нам справжня національна пам’ять, яка не ідеалізує свій народ, а заперечує і відкидає його помилки в ім’я його ж мудрого й великого майбутнього.
Це — ще одна нагода сказати нам: вибачаємо і просимо пробачення. Це також нагода вклонитися українській громаді в Польщі, тим переселеним єдиномовним братам нашим, які знайшли в собі сили, щоб заснувати на новому місці свої господарства, побудувати свої храми, свої школи, і тим мужнім характерам, що, незважаючи на перепони, повернулися до своїх рідних сторін.
За мого перебування на посаді посла України у Варшаві, я часто зустрічався з випадками, коли польська влада не тільки не допомагала, а й перешкоджала повертатися українцям з прибалтійських воєводств у південні регіони, де жили їхні батьки. Я хотів би знов, уже від імені президії Української всесвітньої координаційної ради, звернутися до польських урядовців, щоб вони сприяли всім, хто хоче повернутися на ту землю, де стоять хрести над могилами їхніх предків. Ліквідація наслідків акції «Вісла» не закінчена, а добра воля уряду Польщі, спрямована на остаточне завершення ліквідації тих наслідків, працюватиме на глибоке, незнищенне українсько-польське єднання.
26 червня 2001 року у Львові Папа Римський Іван Павло II говорив: «Нехай, завдячуючи очищенню історичної пам’яті, всі будуть готові ставити вище те, що об’єднує, ніж те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє на основі взаємоповаги, братерської співпраці і справжньої солідарності».
