Ми якось звикли і полюбили лаяти політиків. Благо, приводів для цього вони дають більш ніж достатньо. Чого варта хоча б тримісячна «коаліціада» або «кидок» Мороза. Але, може, не все так просто? Може, корінь зла в нас самих — у виборцях? Як кажуть, «бачили очі, що вибирали». З питаннями «Хто більше винен у ситуації, що склалася — ті, кого обрали, чи ті, хто обирав?» і «Яких стереотипів нам потрібно позбутися, щоб потім не треба було шкодувати про зроблений вибір?» «День» звернувся до експертів і політиків у Києві й регіонах.
«ПОЛІТИКИ ПОВОДЯТЬ СЕБЕ ТАК, ЯК ЇМ ЦЕ ДОЗВОЛЯЄ НАРОД»
Володимир БОЙКО, журналіст:
— Звинувачувати українських політиків в аморальності, продажності та нехтуванні інтересами держави — це все однаково, що обвинувачувати кішку в тому, що вона ловить миші. Сутність будь-якої політичної діяльності — це боротьба за владу. І обмежити політиків у методах такої боротьби може лише суспільство шляхом запровадження чітких і формалізованих правил публічної поведінки. Такі правила в усьому цивілізованому світі йменуються законами, й за порушення цих писаних правил політики нещадно караються. Втім, як і за порушення неписаних правил. Як приклад можна навести відставку міністра фінансів Естонії навесні 2004 року: пан міністр, перебуваючи за кермом автомобіля, не зупинився на сигнал поліцейського, тобто скоїв адміністративне правопорушення. Тож довелося міністру шукати нову роботу. А ще через рік у тій же Естонії посади позбувся генеральний прокурор, уся вина якого полягала в тому, що його бачили на ганку офіційно діючого «будинку розпусти». Звісно, подібна вимогливість до поведінки вищих державних посадовців аж ніяк не є наслідком якоїсь особливої моральності естонської влади. Це — наслідок того, що внутрішньополітичне життя Естонії базується на принципах правової держави, якими проголошена рівність всіх громадян перед законом і невідворотність покарання за вчинене правопорушення. Ці принципи втілюються в життя самими ж громадянами, й естонські виборці не подарували б тій партії, яку представляв міністр-правопорушник, подібних ексцесів.
Нині українські політологи й журналісти шукають винних у тому безладді, що панує на верхніх щаблях влади, не розуміючи, що політики поводять себе так, як їм це дозволяє робити народ. Добробут населення в правовій державі та показники економіки визначаються не стільки прізвищем президента чи прем’єр-міністра, скільки функціонуванням інститутів громадянського суспільства, які контролюють діяльність влади на всіх рівнях. При цьому такий контроль передбачає не тільки звіт посадовців перед виборцями, але й покарання державних мужів за щонайменше порушення закону. Вина за відсутність такого контролю повністю лежить на учасниках помаранчевої революції та активістах Майдану. Два роки тому ці «баби параски» дуже швидко перетворили обурення киян фальсифікаціями в другому турі президентських виборів на мітинг з підтримки одного з кандидатів у президенти. А замість гасла «Бандитам — тюрми!» над Майданом стало лунати «Ю-щен-ко!».
Нині учасники помаранчевої революції обурюються «зрадою» Мороза (до того ж таким тоном, начебто політична діяльністю регулюється шлюбно-сімейним кодексом) і вимагають від Ющенка розпустити Верховну Раду. Але мітингувати їм треба було раніше — з першого ж дня інавгурації нового Президента, який першим же своїм Указом брутально порушив Конституцію. Нагадаю, що в найпершому Указі Ющенка йшлося про покладання обов’язків в.о. прем’єр-міністра на Миколу Азарова у зв’язку з відставкою уряду. Відповідно до чинної тоді Конституції Президент не міг призначати в.о. прем’єр-міністра — Кабінет Міністрів у випадку своєї відставки перед новообраним Президентом мав у повному складі виконувати обов’язки до формування нового уряду. За кілька днів по тому Ющенко знову порушив Конституцію й замість Азарова призначив Юлію Тимошенко. Потім було антиконституційне призначення голів обласних державних адміністрацій (відповідно до ст.106 Конституції України голови ОДА призначаються президентом лише на подання Кабінету Міністрів України, при цьому Указ про призначення має скріплюватися прем’єр-міністром — ці вимоги виконані не були). Потім був славетний Указ від 8 лютого 2005 року, яким Ющенко, всупереч Конституції, передав РНБОУ повноваження щодо призначення суддів. Того ж дня Ющенко видав ще один Указ — про призначення заступником міністра оборони України пана Кредісова. Зазначимо, що призначення заступників міністрів до компетенції Президента не належить. Але родзинка полягала в тому, що Кредісов на той момент перебував у статусі обвинуваченого (він був заарештований наприкінці 2004 року в момент одержання 10 тис. доларів у якості хабара). Тож після такого дивовижного призначення кримінальну справу щодо нового заступника міністра оборони довелося терміново закривати «у зв’язку зі зміною обстановки». Підставою для закриття справи стало те, що Кредісов після арешту не вчинив нового злочину й, взагалі, «займається науковою роботою, висвітлюючи актуальні для України питання» — я не жартую, а лише цитую відповідну постанову.
Потім була поїздка Ющенка в нетверезому стані за кермом службового автомобіля у День Перемоги. Потім — заборона Ющенком виконувати рішення Печерського райсуду Києва про арешт голови Козинської селищної Ради Валентини Горобець. Потім — сотні незаконних Указів, відмова приймати присягу в новопризначених суддів (згідно зі ст. 10 Закону України «Про статус суддів», судді, заступаючи на посаду, складають присягу виключно перед Президентом України, але Ющенко відмовився виконувати цю вимогу Закону), незаконне втручання в діяльність органів прокуратури та МВС (чого варта лише комедія зі «скасуванням» ДАІ?)...
Отже питання — чому тоді «Пора» не ставила на Майдані намети й не вимагала від керівництва держави припинити беззаконня? Чому активісти Майдану не влаштовували мітинги тоді, коли Ющенко підписував меморандум з Януковичем? Чому не протестували проти призначення на посаду Генерального прокурора багаторічного працівника прокуратури Донецької області Олександра Медведька, безпосередньо причетного до фальсифікації справи Александрова?
Список цей можна продовжувати й продовжувати. Але коли рік тому журналісти, зокрема я, намагалися інформувати громадськість про порушення законності новою владою, «баби параски» влаштовували істерики: «Не треба заважати народному Президенту!». Ось і маємо те, що маємо. Тож доки політична доцільність (себто комерційні інтереси політичних угруповань) сприйматиметься суспільством, як категорія, що перебуває понад законами, ніякого порядку ані в парламенті, ані в країні не буде.
«СЬОГОДНІ ЙДЕТЬСЯ ВИКЛЮЧНО ПРО ВИНУ ЕЛІТИ»
Ігор ЛОСЄВ, доцент кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Я гадаю, в сьогоднішній ситуації нарікати на виборців не можна: вони дали владу певному Президентові, доклавши для цього колосальні зусилля. Як Президент зумів розпорядитися тим, що отримав від народу, — це інше питання. Зрештою, від його дій у перший період перебування при владі залежали й ці парламентські вибори, і настрої електорату. Я вже не говорю про те, як поводилася організація, яка іменується «Наша Україна», весь цей виборчий період, яка полеміка йшла між представниками табору «помаранчевих». Ось чому це той самий випадок, коли йдеться виключно про вину еліти, а зовсім не про вину електорату. Народ зробив максимум можливого, особливо під час президентських виборів.
Однак на майбутнє нам потрібно позбутися ілюзії, що коли ми сьогодні пішли й проголосували, то завтра все обов’язково зміниться на краще. Ми повинні позбутися стереотипу, що можна просто віддати владу і на цьому заспокоїтися: будь-яку владу, навіть найкращу, навіть «свою», необхідно жорстко та критично контролювати через численні демократичні інститути. І нарешті, народ має бути готовим завжди до прямих демократичних дій, тобто бути готовим захистити свою владу.
«НА ПОЛІТИКІВ ПОТРІБНО ДИВИТИСЯ, ЯК У ЛЮСТЕРКО»
Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, заступник директора Інституту соціології НАН України:
— Взагалі демократія здатна викликати багато неприємних наслідків, з якими, проте, мириться весь цивілізований світ — з тієї причини, що нічого кращого, як неодноразово було сказано, ніхто не вигадав. Звичайно, рівень політичної культури, рівень моралі, притаманний більшості, визначають якість влади. Я дійсно гадаю, що наші політики — це кращі сини й дочки народу. Потрібно на них дивитися, як у люстерко. Якщо їх породили, як найбільш гідних, то потрібно задуматися про свій власний рівень. Я колись писав у «Дні», що не можна сподіватися на диво. На диво можна було чекати в середні віки, а зараз усе, що відбувається, — це плоди нашої власної життєдіяльності. І я також завжди говорив, що правителі у нас стануть пристойними лише після того, як парадні і ліфти стануть пристойними. Ось коли ми навчимося прибирати навколо себе, може, тоді навчимося і правителів більш адекватних обирати.
А провина правителів у тому, що вони жадібні й безвідповідальні. Але, за великим рахунком, де інших узяти? Найближчим часом інших не буде, цієї ілюзії треба позбутися. Мені говорять: ось чехи обрали Вацлава Гавела, а ми, мовляв, чому не можемо? Так тому чехи й обрали Гавела, що в них був зовсім інший рівень культури — і політичної, й економічної. І ми коли-небудь доростемо й оберемо гідних людей, але це буде ще не скоро.
А що стосується стереотипів, які заважають нам обирати адекватну владу, то нам потрібно позбутися ілюзії, що нова влада все принесе на блюдці. Ніяка влада докорінним чином не зможе змінити ситуацію. Ситуація може лише поступово поліпшуватися, а ось погіршитися вона може в одну мить. І я тому завжди говорив, що люди мають бути дуже обережні. А взагалі наші громадяни голосують за прагматичним принципом: обирають ті політичні сили, в яких бачать реальний потенціал, а це наявність структури, грошей, чіткої ідеології, яка їм зрозуміла, і подібне.
І ще один важливий момент: якщо вибори визнано дійсними, то всі подальші маневри — це сутність політичного життя. Навіть коли яка- небудь політична сила міняє своє забарвлення. Це часто-густо відбувається в усьому світі. У ФРН був випадок, коли «Вільні демократи» зрадили соціал-демократів: вони домовилися про альянс із соціал-демократами, а потім раз — і перекинулися до християнських демократів. Так, їх засуджували німці, але всі розуміли, що це політика. А у нас це перетворюється на якусь катастрофу. І таке буде не раз — не раз будуть політичні зради, але я не бачу в цьому великої проблеми. Ну зрадив ту коаліцію, ну перейшов до іншої — ну то й що? В історії повно подібних прикладів. Чи може від цього принципово змінитися політика? Так, може. Але що тут поробиш, якщо у нас суспільство поділилося 50 на 50, ми ж не можемо кожного разу скасовувати вибори. Тут стереотип один: немає високоморальної політики. Політика завжди кон’юнктурна.
Ми взагалі дуже наївні політично. Важко навіть у нашій країні поради давати. Бідні люди! Мені навіть шкода на них дивитися, коли кричать: зрадник, зрадник. А Ющенко не зрадив своїх соратників, назвавши їх фашистами? А Тимошенко не зрадила Лазаренка? А Мороз не зрадив «канівську четвірку»? Скільки було таких прикладів! Але це не зрада, це політичні маневри. Людям потрібно зрозуміти, що тільки так політика й робиться. Або йдіть туди самі, якщо ви такі високоморальні. Добувайте гроші, проводьте кампанію. Цікаво, чи зможе високоморальна людина здобути 10 мільйонів на кампанію? Політика — це не та сфера, де діє буденна мораль.
До політика повинна бути одна принципова вимога — щоб він був психічно осудним. Не дай Боже, якщо попадеться параноїк при владі. Друге — це, звичайно, організаційні здібності людини. І третє — це відсутність ксенофобії. А, мораль, вибачте мене... Найуспішніші американські президенти (Клінтон і Кеннеді) були далеко не моральними суб’єктами. А найбільш неуспішний Джім Картер був святенником і моралістом. Ось якби люди відмовилися хоча б від цих стереотипів, вони б не так страждали, стикаючись із тим, що відбувається в політиці.
«ПОЛІТИЧНА КРИЗА — СПЕЦИФІЧНА ФОРМА ІСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ»
Сергій БІЛОШИЦЬКИЙ, кандидат історичних наук (м. Хмельницький):
— Весь «незалежний» період української політики можна розглядати як низку політичних криз. Найзнаковіші з них: дострокові президентські вибори 1994 року, Конституційний договір, справа П. Лазаренка, скандальні президентські вибори 1999 року, референдум та імплементація його результатів, відставка уряду В. Ющенка, акції «Україна без Кучми» і «Повстань, Україно» (в рамках яких «справа Гонгадзе», «касетний» і «кольчужний» скандали), помаранчева революція і третій тур президентських виборів 2004 року. Із останніх криз: відставка уряду Ю. Тимошенко та високопосадовців iз РНБО із Секретаріату Президента України (вересень 2005 року), «річні угоди» уряду Ю. Єханурова з «Газпромом» (січень 2006 року) і розвал «демократичної» коаліції в парламенті (червень 2006 року).
Складається враження, що політична криза є специфічною формою існування українського владного соціуму. Це змушує шукати причину політичних криз не в окремих помилках окремих політиків, а у фундаментальних особливостях вітчизняного політичного простору.
До цих особливостей можна віднести:
— розділеність українського суспільства за географічними, мовними, культурними та конфесійними ознакам на дві великі частини, одна з яких дивиться у бік Європи, а інша озирається на Росію. Внаслідок цього «свої» політики для одних українців перетворюються на «чужих» для інших;
— високий ступінь залежності українського політикума від геополітичних гравців США, Росії та ЄС;
— незрілість політичної еліти, яку в основному представляють економічні еліти, що прийшли до влади в результаті реалізації кримінальних і тіньових схем;
— низький рівень політичної культури більшості населення, що перетворює їх на об’єкт безпощадної політичної маніпуляції та мобілізації.
Ці чинники гарантують Україні досить неспокійне політичне майбутнє з неоднозначними оцінками будь- якої події. Наприклад, у той час як одні громадяни України сприймають розвал «демократичної» коаліції як особисту трагедію і називають це «парламентською кризою», інші вважають створення «антикризової» коаліції торжеством справедливості, яка була сплюндрована фактом встановлення «режиму Ющенка».
Мені ж особисто ситуація навколо «парламентської кризи» дивним чином, з точністю до навпаки, нагадує ситуацію кінця 2004 року, коли в парламенті була створена ситуаційна «помаранчева» більшість ціною зради своїх фракцій групою «прозрілих нардепів».
Тепер політичний маятник під впливом сил гравітації набирає зворотного ходу і нещадний до кожного, хто стоїть на його шляху. Суспільство продовжує наступати на одні й ті самі граблі. І ніхто не знає, як довго це триватиме...
«БАЧИЛИ ОЧІ, ЩО КУПУВАЛИ...»
Валерій ЩЕРБАНЬ, головний педіатр Вінницького району:
— Результати одного соцопитування, яке проводилося напередодні Дня Конституції, показали, що тільки 5% респондентів цей день вважають за свято. На мою думку, тільки цих 5% виборців є політично активними, зрілими та відповідальними. Відповідно, який загальний рівень у виборців — такий і у теперішньому парламенті. Зараз, як у дзеркалі, парламент стовідсотково відображає рівень українського суспільства. Далі буде ще гірше, бо виявляться наслідки парламентської кризи. Українці, колись об’єднані духом Майдану, втрачають всі орієнтири, і в цій ситуації немає сили, яка б виконала роль ватажка, повела б народ до конкретної мети — побудови української незалежної демократичної держави. Натомість Президент, який мав би відігравати роль такого лідера, має надто м’яку вдачу. Ми навіть у Гімні співаємо: «...Згинуть наші вороженьки...», а вони самі по собі не згинуть ніколи, бо ми навіть боїмося назвати їх твердо — ворогами.
Відповідаючи на друге запитання, мені хотілося б провести паралель з медициною. В педіатрії до 12 років у дитини — перший період розвитку і особистісного становлення. Це вже мало б статися і з нашою державою, і суспільством. Натомість виборець у масі своїй залишається неспроможним ні зробити вибір, ні, згодом, спитати з вибраного за його вчинки. Тут тільки можна пригадати притчу про цигана, який за три гроші купив відро гірчиці. Тепер їмо і не дивуємося ні з парламенту, ні з кризи, ні з економічного та соціального рівнів життя країни. Але всі ці незгоди породжують біль, страждання. І тільки наситившись ним, хвора людина починає замислюватися, чому так, прагне позбутися хвороби і йде до лікаря. Так само й з нашим суспільством, яке має позбутися стереотипів, визначитися особистісно, і, гадаю, нам вдасться це завдяки парламентським непорозумінням, які будуть змушувати людей замислюватися. І в результаті — людей, для яких День Конституції свято, буде більше. А день голосування для них стане днем обдуманого вибору.
«ПЕРШИЙ МЛИНЕЦЬ «ПРОПОРЦІЙНОСТІ» ВИЯВИВСЯ ГЛЕВКИМ»
Віктор ЖИВОТЕНКО, екс-кандидат на посаду міського голови м. Полтави:
— Важко сказати, хто більше винен у парламентській кризі в Україні, оскільки тут є ціла низка чинників, у тому числі й об’єктивних. Це були перші вибори, здійснені на пропорційній основі, — й перший млинець виявився глевким. До них були не готовими як виборці, так, у деякій мірі, й самі партії.
На мій погляд, депутатів Верховної Ради зараз більше цікавлять корпоративні інтереси, а не інтереси виборців та країни. Якби вони думали про народ, а не про те, як «відпрацювати» гроші, витрачені на вибори, або ж яку галузь чи сферу для себе обрати, — то кризи, напевно, не було б. Отже, відповідальність за ситуацію покладається, в основному, саме на них, а не на суспільство. Суспільство і кожний його представник читали гарні програми, слухали обіцянки про кращу перспективу — і свій вибір зробили. Реалії ж виявилися зовсім іншими. Раніше ми могли побачити депутата, за якого голосуємо, в обличчя, поставити йому запитання, оцінити його знання, досвід та досягнення, а за перiод його роботи в парламенті запитати безпосередньо у нього, що і як він зробив для виконання власних обіцянок.
Щоб надалі не шкодувати про свій вибір і не повторювати помилок, нам усім потрібно зрозуміти суть пропорційних виборів: голосування відбувається не за окрему людину, а за партію, її кадровий потенціал та програму. Треба звертати увагу не лише на лідера партії й не тільки на гарну програму, а й на її список. Простіше кажучи, — на тих, хто буде реалізовувати цю програму. Чи здатні вони це зробити, чи вистачає в них для цього кадрового потенціалу? А зараз ми маємо своєрідний «перекос», коли є гарні програми, та немає кому їх впроваджувати. Тому я покладаю більшу відповідальність за події в країні саме на депутатів, які мають виконувати обіцяне, а не ділити посади та сфери впливу. Суспільство ж зробило свій усвідомлений вибір із того, що йому було запропоновано партіями.
«ТРЕБА ПОЗБАВЛЯТИСЯ «ХРУНІВСТВА»
Михайло МИКОЛЕНКО, голова Тернопільської обласної ради:
— Хто винен? І депутати, і суспільство! Кого вибрали і хто вибирав. Тому що було, з кого обирати. Як стверджують політологи і соціологи, всі політичні сили мають фактично однакові програми. А це націлює пересічних громадян на те, щоб вони не вникали в суть політичних програм, глибоко не аналізували їх, а й відповідно, не аналізували і діяльність тих сил, які обіцяють виконувати ці програми.
Від яких стереотипів нам треба позбуватися?.. Іван Франко це давно написав — від «хрунівства»! Якось на вулиці я зустрів поважну знайому людину — учасника національно- визвольної боротьби. На жаль, в нинішній політичній діяльності він неактивний. Питаю: чому ж ви не берете участі в політичній діяльності? Він відповідає: «Хрунів багато розвелося!». Питаю: хто ж це такі? А це, пояснює, тi, хто сьогодні служить одним, а завтра — iншим. Згадаймо «Весілля в Малинівці»... Треба нам позбавлятися цього флюгерства. От тоді й порядок настане.
СПІЛЬНА ПРОВИНА
Леонід ПІЛУНСЬКИЙ, депутат Верховної Ради Криму:
— Ми вже давно говорили про те, що наш народ, звиклий за радянських часів «обирати без вибору» одночасно відвик і від звички усвідомлювати те, що він, народ, і є суб’єктом і джерелом будь-якої влади, а тому — справді вірно, що «народ заслуговує той уряд, який сам же обрав». Відповідальність народу за свою владу стала відчутною лише сьогодні, коли принципи демократії стали поступово впроваджуватися в наше життя на практиці. Тому народ, звичайно, винен насамперед в тому безладді, що спіткало Україну, однак не лише він. У другу чергу винні партії, які при нинішній системі виборів допустили включення в списки таких кандидатів у депутати, які були пов’язані з криміналом, а також таких, які апріорі, ставши депутатами, не турбувалися б про долю країни чи народу, а лише про власну кар’єру та кишеню. Цей досвід пропорційних виборів має стати хорошим уроком на майбутнє.
Я думаю, що нам потрібно вже позбутися радянського стереотипу про те, що народ ні в чому не винен, що народ завжди правий, і що держава зобов’язана створити для нього всі умови й подолати будь-яке зло. Сьогодні як ніколи видно, що держава — це ми самі. Тому сподіватися можна лише на самих себе, намагатися приймати лише вірні рішення, створювати таку державу, щоб вона не заважала народу рухатися вперед, а сприяла кожному в реалізації його потенційних можливостей.
«РІВЕНЬ ПАРТІЙ НЕ ВІДПОВІДАЄ ПОТРЕБАМ СУСПІЛЬСТВА»
Юрій ОРОБЕЦЬ, народний депутат України, фракція «Наша Україна»:
— Звинувачувати усіх не можна, бо кожен зробив і робить те, що може. Суспільство зробило свій вибір, а партії отримали кожна «по заслугах» — хто як працював. Але після виборів у деяких обранців спрацював такий принцип: «або я спікер (чи прем’єр), або хоч трава не рости». По цьому принципу будувалася перша коаліція — вона розвалилася. Стався конфлікт інтересів осіб, який до державних інтересів був мало дотичним. Тепер ми заручники ситуації, в якій людина з одіозним іміджем може нав’язати суспільству середньовічну схему, коли в Україні було два гетьмани і був поділ на Правобережну й Лівобережну Україну. І суспільство в такому випадку теж може чекати жорстке протистояння.
Це наслідки того, що не враховано важливої тези: у процесі державотворення має бути відчутне домінування державних інтересів над приватними інтересами. Саме тоді і держава, і партії, і виборці зможуть розраховувати на успіх. У іншому випадку ми матимемо ту ситуацію, яку я описав вище. На мою думку, основна проблема полягає в тому, що рівень партій не відповідає потребам суспільства. От і все.
«ПРОБЛЕМА — У ПРОТИСТОЯННІ ВЕЛИКИХ КАПІТАЛІВ»
Іван КОСТЕНКО, депутат Запорізької міськради, фракція КПУ:
— У парламентській кризі винні лише депутати. У ситуації, що склалася на сьогодні, замішаний великий капітал. Економіка південного сходу і центра України не хоче жити під ідеологією західної України. Вибираючи партії, люди сподіваються на підтримку, не думаючи про те, що великий капітал, яким володіють практично у всіх партіях, не допустить, щоб його гроші розтратили протягом 5 років даремно. У політиці грають роль не особистості, а капітали. Вихід iз кризи — це розпуск парламенту, інакше протистояння власників великих капіталів не закінчиться.
Щоб не шкодувати про свій вибір, українці мають перестати вірити тому, що подають ЗМІ як готовий рецепт. Треба аналізувати й порівнювати різні точки зору. Ще один стереотип — це те, що українці не дивляться у майбутнє. Вони продають свій голос за 500 гривень, стверджуючи, що може через 5 років помруть, а зараз ці гроші їм дуже потрібні. Я вважаю, що позбуватися стереотипів треба і політикам. Капіталовласники повинні зрозуміти, що люди, які за них голосували, саме вони приносять їм гроші. Адже людина, як би це цинічно не звучало, — це єдине знаряддя праці, яке самовідтворюється і дає прибуток. Олігархи мають зрозуміти, що треба берегти це знаряддя праці, без якого вони — ніхто.
