Громадянин, який став би на всерйоз доводити постовому міліціонеру, що він є справним платником податків, а міліція своїми діями порушує його конституційні права, може бути у нас лише предметом для анекдотів чи статей, подібних до пропонованої нижче. Бо законності у справжньому розумінні цього слова у нас ніколи не було. Не було, бо не було і немає свободи, свободи внутрішньої, коли відчуття власної гідності з’являється не лише в окремі моменти, а притаманне завжди і кожному. Останнім часом сталося декілька подій, які краще за будь-які доповіді і моніторинги підтвердили місцезнаходження нашої з вами, шановні читачі, свободи. Про них і поговоримо.
«КОЗАКИ»
350-та річниця битви під Берестечком не стала значною подією хоча б тому, що битва ця, як відомо, була Богданом (тоді Зіновієм) Хмельницьким програна, а річниці програних баталій особливо відзначати не виходить. Проте згадана обставина не завадила місцевим владним структурам завезти до околиць Берестечка кілька тисяч працівників бюджетної сфери, вдягнути їх у маскарадні костюми і примусити кілька годин очікувати уздовж дороги приїзду глави держави. І скільки б не говорили, що Президент був незадоволений безглуздою показухою у найгірших традиціях брежнєвських часів, призначені ним місцеві керівники знали, що робили. Ще і ще раз висловити відданість, нехай і у найбезглуздіший спосіб, ніколи не завадить, про це ще Фамусов казав у безсмертній комедії Грибоєдова. Добре, нехай керівні чиновники готові танцювати перед високопоставленим гостем ледь не танок живота, а звичайні, пересічні службовці — вчителі, лікарі, бухгалтери, інженери — їм це навіщо? Хто заважав їм послати подалі організаторів маскараду? Чим вони ризикували, окрім своїх мізерних окладів?
Люди ще раз дозволили себе морально зґвалтувати, і говорити з ними про свободу та конституційні права — все одно що вчити сучасного продавця лічити без калькулятора. Та й хіба дивно це? Коли уважно перечитати історію подій, що мали місце у період битви під Берестечком, а також до і після, побачимо, що наші славні козаки знали тільки одну конституцію — силу. Хто був сильніший, той і нищив слабшого всіма можливими способами. Древні традиції пройшли через віки, і приказка армійського старшини про те, що правий той, хто має більше прав, ще довго не втратить своєї актуальності. І нам ще не раз доведеться здивуватися тому, які костюми вдягатимуть на наших «вільних» громадян організатори чергового спектаклю.
Цікавим у цьому сенсі виглядає те, що серед учасників недавнього дійства під Берестечком були і ті, хто марширував кілька місяців тому по ще не перекопаному Хрещатику у лавах демонстрантів-опозиціонерів. Цього разу місце десанту було інше, і вимагати того, що навесні, вже ніхто не збирався.
НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ
Непорозуміння із дозволом на проведення спільних українсько-британських військових навчань «Козацький експрес» на Яворівському полігоні полягало в тому, що законодавчий акт, який робив би ці навчання законними, не був на час старту навчань ухвалений. А що? Очікувати, поки у тих нардепів дійдуть руки до кнопок, то так ніколи ніяких навчань не проведеш, а люди серйозні із закордону запрошені, візи оформлені. Закон якось потім прийметься. Як для нашої людини — рішення цілком логічне, тим більше, що реальних важелів, аби завадити незаконним по суті навчанням, Верховна Рада не має.
Можна припустити, що якщо провести соціологічне дослідження, більшість наших громадян прокоментували б цей факт щось на кшталт «Мені все одно» чи «Мене це не стосується». І дарма. Згадаймо, як російські десантники відпрацьовували не так давно в кримських горах взаємодію перед «антитерористичними» операціями у Чечні. Росія не вважала за потрібне запитувати дозволу ні у місцевої влади, ні у найверховнішої, чітко показавши, за кого вони нас тримають. І що ми зробили? Безперечно, йти на російських десантників зі зброєю було б безглуздо: поки що війну між нашими країнами можуть уявити собі лише одурілі від он-лайну складачі комп’ютерних ігор. Безвихідь ситуації полягала у внутрішній несвободі як непроханих гостей, так і господарів.
Згадайте сцену із відомого американського фільму «Віднесені вітром», у якій героїня виганяє вояків армії-переможниці із території маєтку, який є її приватною власністю. І озброєні вороги, як пригадуєте, йдуть геть, не насмілюючись посягнути на святе право вільної людини на приватну власність. Право, котре не вільно порушувати навіть на війні. Принагідно згадаємо нашу історію, коли в часи битви під Полтавою, місцеве населення вбивало шведів, які приходили аби купити (!) харчів для свого війська, і покірно віддавало все, що було, росіянам, які й не збирались нічого нікому платити. Саме у тих, а може, ще більш давніх часах, коріння нашої несвободи, яку ми плекаємо в собі, говорячи вголос про демократичні цінності. У нас досі немає такого поняття, як «своя земля». Яка може бути свобода у людини, котру завжди можуть попросити або просто зігнати з її місця проживання чи місця роботи, пославшись на чергову постанову або просто поставивши перед фактом. Свобода говорити про це, якою дехто у нас так пишається, схожа на свободу засудженого на смерть лаяти виконувача вироку.
КОНСТИТУЦІЯ ОКРЕМО — ЖИТТЯ ОКРЕМО
Якщо не копирсатися по книжках, а брати досвід останніх десятиліть, то закон у нас ніколи не був законом. Законодавчі акти і кодекси служили лише засобом виправдання дій чинної влади, які аж ніяк не могли бути незаконними. Усні джерела підтверджують, що це у нас з давніх-давен. Усім відомо, що «закон як дишло», і ніхто проти цього не заперечує. А всі попередні і нинішні заклинання навколо Конституції були і є не чим іншим, як «розмовами на експорт».
Наша дуже європейська Конституція насправді діє поки що так само, як славнозвісна «сталінська» від 1936 року, яка була найдемократичнішою у світі і одночасно не заважала існуванню однієї з найбільш жорстоких диктатур. Спроби змінити щось у відповідності до перехідних положень Конституції, термін дії яких спливає 29 червня, не принесли успіху. Найяскравіший приклад — органи прокуратури, котрі і не думають поступатися більш ніж половиною своїх функцій, які вони виконували досі і які тепер мають відійти до інших органів. Те ж саме стосується інституту прописки, фактично кріпосному праву, яке ніяк не наважаться відмінити наші найдемократичніші законодавці. А є ще неурегульовані відповідними кодексами земельні, податкові, цивільні стосунки. У всіх цих царинах панує, як і раніше, право сили, яке ніколи не передбачало жодної несанкціонованої свободи.
Звісно, життя після 29 червні не припиниться, якщо навіть всі парламентарії одночасно підуть на лікарняний і не приймуть необхідних законів і кодексів. Бо реальне життя, я повторююсь, регулюється зовсім не писаними законами, знати які повністю не здатний жоден — занадто їх багато. Підказують, що можна напряму користуватися нормами Конституції. Особисто з Конституцією в руках доводив колись це в залі суду, звідки мене незаконно виганяв суддя. Поки я запитував, чи знає він мої конституційні права, чемні міліціонери винесли мене за двері, і дискусію довелося закінчувати вже з ними, а не з суддею.
СЛУХАННЯ
Напевно, з усіх вищеназваних причин, а може — були і додаткові, парламентські слухання з нагоди п’ятої річниці Конституції, яка забезпечила нам наші права, проходили у ганебно буденному антуражі. Доповідача і виступаючих слухало десятків зо два людей, навіть внутрішню телетрансляцію було відключено. У ту ж годину в іншому місці проводилась нарада керівників фракцій ВР, ще в іншому — нарада Президента з головами обласних адміністрацій, ще в іншому — зібрання чергових закордонних консультантів із нашими журналістами, котрі вкотре плакались «буржуям» в жилетку з приводу проблем із свободою слова. Одним словом — всі були зайняті, і ніби задоволені. Слухати пустопорожню риторику у майже порожньому залі Верховної Ради мусили лише ті, хто був на роботі саме там. Щодо рекомендацій парламентських слухань, то цей документ навряд чи вразить когось своїм змістом, а тим більше спонукає до яких-небудь дій. А що можна зробити, виконуючи побажання віце-прем’єра Семиноженка щодо «подальшого утвердження свободи»?! Хіба що задуматись над глибиною висловленої думки, з якої витікає, що свобода у нас є, навіть більше, вона утверджена, але утверджувати її треба ще і ще. Можна навіть держкомітет під це діло створити. Хоча ні, щось схоже вже є.
Чи можна утвердити свободу? Вона ж або є, або її немає, і свобода ця більше в нас самих, ніж у суперечливих законодавчих актах. Чомусь згадався випадок союзних часів із військовими новобранцями з Кавказу. Досвідчені офіцери настійливо радили нам не посилати «по матері» гордих дітей гір, аби не мати зайвих ускладнень. Ті ж самі офіцери терпіли напочатку звертання з боку кавказців на «ти» у відповідь на таке ж саме. Але це все тривало недовго. Вже за місяць-другий учорашні горді джигіти покірно вислуховували матюки і «тикання» начальства, лише кілька занадто свободолюбних відсиджувались по гауптвахтах. Ми — не кавказці, у нас не було і немає цих проблем, нас може по- дружньому обматюкати безпосередній начальник, а ми лише посміхнемось у відповідь, не згадуючи про свої конституційні права, говорити про які далі якось не випадає.
