Проблема енергетичної безпеки все більше набуває інтернаціонального характеру. Сьогодні ми є свідками створення в усіх кутках світу систем колективної енергетичної безпеки. Помітна активізація останнім часом спільних зусиль ЄС і пострадянських східноєвропейських країн реалізувати проекти диверсифікації джерел енергоресурсів стала наслідком серії «газових атак» Росії на Україну, Грузію, Азербайджан і Білорусь протягом останнього року. Якщо раніше переважно говорили про енергетичну безпеку України як окремої держави, то сьогодні це вже вчорашній день. Сьогодні треба говорити про енергетичну безпеку України в рамках міжнародної (європейської) системи енергетичної безпеки, яка на даний час перебуває в стадії формування в рамках ЄС.
За роки незалежності в Україні проведені десятки круглих столів і конференцій з проблем енергетичної безпеки нашої держави, опубліковані сотні серйозних досліджень. На президентському і урядовому рівнях було ухвалено чимало документів у сфері енергетичної безпеки. Так, 9 грудня 2005 р. РНБОУ ухвалила рішення «Про стан енергетичної безпеки України і основні положення державної політики у сфері її забезпечення», затверджене відповідним Указом Президента України 27 грудня 2005 року. Як відомо, КМУ своїм розпорядженням № 145-р від 15 березня 2006 року ухвалив «Енергетичну стратегію України на період до 2030 р.». Проте, схоже, що наукові концепції залишаються на рівні абстрактних декларацій і мало впливають на реальний стан справ в енергетичній сфері України, оскільки механізми впровадження пропозицій наукових центрів, на наш погляд, діють недостатньо ефективно.
НОВІ ЧИННИКИ
З іншого боку, за останній рік з’явилися нові чинники (енергетичні кризи в Україні, Грузії і Білорусі), які важко було прогнозувати на момент ухвалення вищезазначених документів. До того ж часта зміна урядів в останні два роки і відсутність належної взаємодії між гілками влади також негативно впливають на реалізацію прийнятих постанов уряду і указів Президента у сфері енергетичної політики. Очевидно, ці обставини мав на увазі голова парламентського комітету з питань національної безпеки і оборони А. Кінах, який визнав на початку лютого 2007 р., що «енергетична безпека України знаходиться на критично небезпечному рівні». На його думку, ця проблема вимагає термінового обговорення на засіданні РНБОУ. За деякими даними, таке засідання має відбутися уже в наступному квітні.
Проблема енергетичної безпеки була однією з основних тем переговорів Президента України В. Ющенка під час його закордонних візитів з початку 2007 р. до Румунії, Німеччини, Польщі і Брюсселю. В. Ющенко вважає, що Україна могла б залучитися до реалізації 3 — 4 європейських енергетичних проектів, які можуть бути реалізовані на основі співпраці країн-виробників з країнами-транзитерами і споживачами енергоресурсів. Під час свого перебування в Брюсселі на саміті Європейської народної партії 8 березня ц.р. В. Ющенко наголосив, що українська енергетична система є невід’ємною складовою європейського енергетичного ринку, тому перспективи її використання мають бути передбачені в основних засадах європейської енергетичної стратегії. Зокрема, В. Ющенко запропонував, щоб майбутня угода про поглиблене співробітництво з ЄС включала розділ про енергетичну співпрацю між ЄС і Україною. Майже одночасно про це говорив також і В. Янукович в ході свого візиту до Будапешта 6— 7 березня ц.р. До речі, в середині січня Президент і прем’єр-міністр під час своїх візитів відповідно до Румунії і Туреччини одностайно заявляли про намір України залучитись до участі в будівництві газопроводу Nabucco для транспортування газу із Ірану в Європу. Це дає підставу сподіватись, що в питаннях енергетичної безпеки держави позиції В. Ющенка і В. Януковича будуть солідарними і в майбутньому.
Ухвалення 6 лютого ц.р. Верховною Радою змін до закону «Про трубопровідний транспорт», що забороняє відчуження власності НАК «Нафтогаз України» і газотранспортної системи України, на наш погляд, не може повною мірою гарантувати його виконання, враховуючи наявність в нашій країні витончених технологій, що дозволяють обійти будь- який закон. Тому гарантію енергетичної безпеки нашої країни В. Ющенко бачить у тому, щоб вмонтувати енергетичну систему України в загальноєвропейську. На наш погляд, в правильності цього бачення немає підстав сумніватися.
ТЕРМІНОВІ ЗАХОДИ
Європейський Союз послідовно вживає термінові заходи з метою мінімізації статусу Росії як монопольного постачальника енергоносіїв до Європи. У січні 2007 р. Єврокомісія ухвалила декілька документів: «Енергетична політика для Європи», «Дорожня карта відновлюваної енергетики. Відновлювані види енергії в ХХI сторіччі: побудова стабільнішого майбутнього» та ряд інших. Ці документи містять положення про те, що Євросоюз має виступати єдиним фронтом на переговорах з постачальниками енергоресурсів. У європейських столицях вважають, що Європа повинна стати більш консолідованою в питанні розв’язання спільних енергетичних проблем шляхом делегування додаткових повноважень Брюсселю і спрощення процедури ухвалення рішень, інакше ЄС постійно програватиме стратегічну ініціативу Москві, де рішення ухвалюються менш демократично, проте більш ефективно.
Проблема диверсифікації енергоносіїв для ЄС набуває особливої актуальності, беручи до уваги ту обставину, що в найближчі десятиліття потреба Європи в енергоресурсах значно зросте. При всьому бажанні Росія не зможе задовольнити цю потребу. Тому коло країн- постачальників з часом неминуче розшириться за рахунок держав Північної Африки, Близького і Середнього Сходу, Центральної Азії, а також держав Каспійського регіону. За деякими прогнозами, їхня частка на європейському ринку збільшуватиметься, а частка Росії зменшуватиметься. Проте, на наш погляд, Росія ще довго зберігатиме статус регіонального і світового енергетичного лідера. В найближчому майбутньому країни ЄС залишаться найбільшим ринком збуту російських енергоресурсів. Вельми сумнівно, що незабаром вдасться істотно потіснити Росію на загальноєвропейському енергетичному ринку. Подібній перспективі перешкоджає цілий ряд обставин і в першу чергу поки що відсутність єдності серед країн ЄС на шляху забезпечення енергобезпеки, оскільки реалізація конкретних проектів з диверсифікації джерел енергоносіїв в Європі ведеться в основному на рівні національних економік.
Водночас, слід зазначити, що останнім часом ЄС помітно активізував свій діалог з країнами Каспійського регіону (Азербайджан, Казахстан, Туркменістан) для забезпечення прямого доступу до їх енергетичних ресурсів в обхід Росії. Характерні в цьому відношенні підсумки візитів президента Азербайджану І. Алієва і президента Казахстану Н. Назарбаєва в «столицю ЄС» в кінці 2006 р. Намітилося також зростання інтересу ЄС до співпраці з Узбекистаном.
Одним з останніх проектів ЄС з диверсифікації енергоносіїв є проект Nabucco, розроблений австрійським енергетичним концерном OMV. Цей проект передбачає транзит газу з Ірану та Азербайджану через Туреччину і Балкани до Західної Європи. ЄС також виявляє зростаючий інтерес до реалізації проекту «Одеса — Броди — Плоцьк — Гданськ», який на сьогодні є найбільш оптимальним маршрутом для поставок каспійської нафти до Європи. Головна проблема, яка гальмує реалізацію цього проекту впродовж багатьох років, — це відсутність достатньої політичної волі у лідерів потенційно причетних до проекту країн, а також брак достатніх інвестицій. Є надія, що ця проблема нарешті буде розв’язана в рамках енергетичного саміту лідерів зацікавлених країн, з ініціативою проведення якого у другій половині травня виступили президенти В. Ющенко і Л. Качинський під час зустрічі 7 березня ц.р. у польському місті Плоцьк. На нашу думку, такими зацікавленими країнами можуть бути передусім країни-члени і країни-спостерігачі Спільноти демократичного вибору, а також країни ЄС. Видається, що цьому саміту мали б передувати інтенсивні консультації між лідерами і урядами згаданих країн, а також проведення круглих столів фахівців високого професійного рівня у сфері енергетики з метою вироблення пропозицій для учасників запропонованого енергетичного саміту в Польщі.
ПОЛЬСЬКІ ІНІЦІАТИВИ
Привертає увагу та обставина, що останнім часом Варшава виступає доволі потужним генератором ідей щодо створення загальноєвропейської системи енергетичної безпеки. Так, у середині січня 2006 р. Варшава виступила з ініціативою формування колективної енергетичної безпеки Європи, свого роду «енергетичного НАТО» на основі «Європейського договору з енергетичної безпеки» (EEST). Згідно з польською концепцією, у разі загрози енергетичній безпеці одній або декільком країнам-учасницям EEST, решта держав, що підписали договір, буде зобов’язана надавати їм усіляку підтримку. Виступаючи з цією ініціативою, Варшава намагалася передусім зменшити можливі негативні наслідки для польської економіки в результаті реалізації спільного російсько-німецького проекту газопроводу по дну Балтійського моря. Проте 7 березня 2006 р., напередодні проведення енергетичного Євросаміту, міністри ЄС офіційно заявили про своє рішення відхилити польську ініціативу, назвавши її «вкрай заполітизованою». Однак, на нашу думку, після російсько-білоруського енергетичного конфлікту Євросоюз може повернутися до розгляду польської ініціативи.
КОНСОЛІДАЦІЯ ПОСТРАДЯНСЬКИХ ДЕРЖАВ
У своєму протистоянні з Росією в енергетичній сфері пострадянські країни сьогодні опинились перед вибором: підкоритися диктату Росії або зберегти свій суверенітет і енергетичну безпеку у взаємодії з ЄС. Тиск Росії на ці країни призводить до результату, зворотного бажаному, а саме — до активізації їх консолідації і посилення європейської інтеграції, оскільки і пострадянські європейські країни, і країни ЄС в результаті жорсткої російської енергетичної політики опиняються «в одному човні». Російсько-білоруський енергетичний конфлікт став тією подією, яка з особливою силою показала необхідність консолідації і співпраці між пострадянськими державами для вироблення спільної енергетичної політики і засад взаємодопомоги в умовах фронтального наступу такого енергетичного монстра, як «Газпром».
Елементи консолідації між енерговиробляючими і транзитними державами Балто- Чорноморсько-Каспійської дуги почали окреслюватися ще до російсько-білоруського конфлікту, але особливо виразно вони виявилися в самий розпал цього конфлікту і в перші тижні після нього. У січні 2007 р. Білорусь була не єдиною країною, яка спробувала дати адекватну відповідь на підвищення «Газпромом» ціни на газ. Запропонована «Газпромом» Азербайджану ціна в 230—235 доларів за тисячу куб. м. газу Баку не влаштовувала. В результаті держнафтокомпанія Азербайджану при підтримці президента Ільхама Алієва зупинила прокачування нафти по північному маршруту — трубопроводу Баку — Новоросійськ. 240 тисяч тонн, що призначалися для прокачування по трубопроводу Баку — Новоросійськ, були направлені для безперебійної роботи теплових електростанцій країни, де раніше використовувався російський газ. Російсько-азербайджанський газовий конфлікт мав і політичний резонанс. Два основні російські телеканали — «Росія» і «Перший» за рішенням азербайджанського керівництва припинили свої трансляції на території Азербайджану.
Підвищуючи ціни на газ для всіх споживачів російського газу на Кавказі, «Газпром» мав на меті не допустити реекспорту свого газу з однієї країни в іншу за нижчими цінами. Зокрема, це було зроблено для того, щоб не допустити реекспорту російського газу з Азербайджану до Грузії після того, як «Газпром» в ультимативній формі уклав у грудні 2006 р. з грузинськими енергетичними організаціями контракт на поставки газу за ціною в 235 дол. за тис. куб. м. Незважаючи на те, що Азербайджан видобуває всього 5 млрд. куб. м. газу з десяти ним споживаних щорічно, все ж таки в Баку знайшли можливість надати допомогу Грузії. З січня 2007 р. «Азерігаз» здійснює поставки газу до Грузії в обсязі 1,3 млн. куб. м. на добу. Рішення Азербайджану поставляти газ до Грузії, не зважаючи на погрози російської сторони, М. Саакашвілі назвав «героїчним».
Тоді як Грузія і Азербайджан все більш стрімко зближуються, Вірменія також планує активізувати відносини з НАТО, США і Євросоюзом, поступово дрейфуючи від Росії. Таким чином, в Кавказькому регіоні, всупереч протидії з боку Москви, все більш чітко проступає конфігурація союзу між Баку, Тбілісі і Єреваном, який формується при цілеспрямованому сприянні з боку США і ЄС.
УКРАЇНСЬКІ ПРОТОКОЛИ
Під час візиту Президента В. Ющенка до Ашхабада в середині лютого ц.р. з нагоди інавгурації новообраного президента Гурбангули Бердимухаммедова наголошувалося, що Туркменістан і надалі залишиться стратегічним постачальником природного газу до України. Сторони також домовилися розробити найближчим часом план дій з питань українсько-туркменської співпраці на 2007—2009 рр., зокрема в паливно-енергетичній сфері. При цьому слід нагадати, що ще під час першого візиту Президента В. Ющенка до Туркменістану у березні 2005 року обговорювалося питання щодо можливості створення газотранспортного консорціуму для транзиту газу до України і ЄС по територіях Туркменістану, Казахстану, Росії і України. У разі реалізації цього проекту, Туркменістан міг би поставляти до України щорічно 60—70 млрд. куб. м газу. Проте, за деякими даними, Росія заблокувала цей проект, оскільки їй вигідніше залишатися посередником, купуючи газ в Туркменії і продаючи його Україні та іншим країнам.
Під час візиту президента Казахстану Н. Назарбаєва до Києва 2 лютого ц.р. з нагоди відкриття Року Казахстану в Україні був підписаний міжурядовий протокол про внесення змін в угоду про співпрацю з поставок казахстанської нафти і її транзиту. Протоколом передбачається обмін експертними комісіями для напрацювання пропозицій в енергетичній сфері, зокрема, стосовно спільної експлуатації нафтопроводу «Одеса — Броди — Плоцьк — Гданськ». На думку експертів, Казахстан міг би дати потужний поштовх до завершення цього проекту, що, без сумніву, буде несхвально сприйнято Москвою. Проте причин для загострення відносин між Москвою і Астаною вистачатиме і без цього. Деякі аналітики вважають, що Казахстан, який постійно нарощує обсяги видобутку нафти (близько 150 млн. т. в 2015 році, що становитиме приблизно третину від прогнозованого обсягу видобутку російської нафти), виступатиме основним конкурентом Росії в продажі нафти на європейському ринку. В рамках свого візиту до Києва Н. Назарбаєв також підтвердив зацікавленість Казахстану в інвестуванні в нафтотермінал «Южний» поблизу Одеси і в будівництво нового нафтоперегонного заводу в Україні. Наявність у Казахстані «вільних» грошей в межах 50 млрд. дол. робить цю країну вельми перспективним інвестором для України.
В ході візиту 19 лютого ц.р. до України прем’єр-міністра Узбекистану Ш. Мірзієева обговорювалося питання про можливість збільшення поставок природного газу узбецького походження до України. За умови наявності вільних транзитних потужностей, Узбекистан може поставляти до України до 10 млрд. куб. м природного газу. Українська сторона висловила готовність розглянути питання про участь в розробці газових родовищ в Узбекистані. Природний газ узбецького походження до України поставляють знов-таки посередники — компанія RosUkrEnergo AG (Швейцарія), яка викупляє його у ТОВ «Газпром експорт» (РФ).
ТРАНЗИТНИЙ ПРОСТІР ВІД ЧОРНОГО ДО БАЛТІЙСЬКОГО МОРЯ
Спроби О. Лукашенка послабити «міцні обійми Кремля» почали виявлятися ще до відкритої кризи у російсько-білоруських відносинах на початку 2007 р. Так, за декілька днів до саміту СНД в Мінську в кінці листопада 2006 року на прес- конференції для українських журналістів О. Лукашенко не виключив формування інтеграційного союзу між Білоруссю і Україною. Підписання в ході майбутньої зустрічі президентів України та Білорусі в березні цього року низки двосторонніх документів і, зокрема, Меморандуму про співпрацю в енергетичній сфері, на наш погляд, могло б започаткувати процес створення системи колективної енергетичної безпеки на пострадянському просторі.
Щоб не стати в майбутньому знову об’єктами енергетичного шантажу Москви, Грузія, Молдова, Україна, Білорусь, країни Балтії, Польща, Словаччина, Чехія і Угорщина, які займають весь транзитний простір від Чорного до Балтійського моря, мають зробити конкретні кроки з метою створення альянсу країн-споживачів енергоресурсів і транзитних держав за участю інститутів Європейського Союзу. Будемо сподіватися, що в результаті проведення в травні ц.р. енергетичного саміту в Польщі такий альянс буде створено. Настав час лідерам згаданих держав усвідомити, що Росія завжди виграватиме в двосторонніх форматах розв’язання енергетичних конфліктів, оскільки вона сильніша за кожну окремо взяту державу.
Разом з тим, координація дій країн-споживачів і транзитних держав Європи в тій або іншій формі не повинна призвести до конфронтації з Росією. Проблемні питання між Росією і згаданими державами мають розв’язуватись лише в рамках конструктивного багатостороннього діалогу на основі міжнародного права, консенсусу і компромісів. Росія має бути запрошена на енергетичний саміт у Польщі. Лише добросусідські відносини з Росією, засновані на взаємних інтересах і засадах рівноправ’я, можуть створити сприятливу атмосферу для розв’язання всіх сучасних і майбутніх енергетичних проблем цивілізованим шляхом.
З огляду на ту обставину, що енергетичні проблеми України, Білорусі, Молдови, Грузії, а також певною мірою — країн Балтії — Латвії, Литви та Естонії — значно відрізняються від подібних проблем країн ЄС, принаймні тим, що Росія не може чинити такий відвертий тиск на західноєвропейські країни, до якого вона вдається стосовно пострадянських країн, не можна виключати, що під час наступного енергетичного саміту в Польщі Євросоюз обмежиться декларативними закликами до проведення спільної енергетичної політики між країнами Західної та Східної Європи, не запропонувавши нічого конкретного. Тому лідери згаданих пострадянських країн мають передбачити два варіанти створення системи енергетичної безпеки — з Європейським Союзом, що є найбільш бажаним і оптимальним, і без нього, що буде змушеним і, напевно, тимчасовим кроком до того часу, доки неповороткі функціонери ЄС нарешті не усвідомлять, що ефективна колективна енергетична безпека має бути лише одна і для всієї Європи.
Олексій ВОЛОВИЧ — кандидат історичних наук, директор Одеської філії Національного інституту стратегічних досліджень
