Немало років тому у дуже віддаленому від обласного центру селі Забужжя, від якого навіть до райцентру — Любомля — до 50-ти кілометрів (зате за городами вже Західний Буг, а за ним і Польща), мені показали вулицю, яку тут називали... вулицею Євгена Марчука. Ні, він не мав до Забужжя жодного безпосереднього стосунку, аби вулицю вшанували з цієї нагоди. «Марчуковою» вона стала через те, що селяни десятиліттями тонули тут у багнюці, й лише коли написали «у Київ, Марчуку», то її невдовзі й відремонтували. Звичайно, це діяли соціальні програми уряду, який очолював Євген Марчук, але намучені роками бездіяльності влади люди при позитивному вирішенні питання тут же пов’язали успіх із іменем тодішнього керівника уряду. Проте, коли років зо три тому журналістські дороги знову завели мене у Забужжя, у сільраді вже змінилося кілька керівників, і новий... нічого не знав про історію з благоустроєм вулиці. Йому ж вона дісталася вже упорядкованою.
Ця історія пригадалася мені минулого тижня у заповненому п’ятьма сотнями першокурсників актовому залі Центру культури й дозвілля Волинського національного університету, де Євген Кирилович Марчук читав публічну лекцію. Лекцію, яку у післямові ректор професор Ігор Коцан назве «історичною» і скаже, що подібні лекції мали б стати для їхнього закладу ще однією традицією. Лекцією рівня Кембриджа чи Оксфорда, про що розкажуть потім викладачі, які там бували. Але якщо, виступаючи у цьому ж залі два роки тому з лекцією про НАТО і перспективи України для членства у ньому, лектор говорив про бодай трохи відомі аудиторії речі, то нині... Нині його виступ стосувався початку української незалежності. Історії, котрій буквально 18 років! Та наскільки вона виявилася відомою так званим «ровесникам Незалежності», адже у залі саме й сиділи 18-19-річні? Вона їм практично невідома. Втім, ще перед початком лекції журналістам кількох всеукраїнських і волинських видань Євген Марчук сказав, що це буде розмова про те, чого вони, на жаль, не прочитають ні в підручниках, ні в книжках, про маловідомі навіть спеціалістам епізоди і етапи становлення української державності. Про події, у яких сам брав участь або був їхнім безпосереднім свідком.
Історія від першої особи завжди приваблює цікавими мікродеталями. Але для розповіді про процеси державотворення такі деталі — ще й численні свідчення того, що загрози для цього процесу були не міфічні, а цілком реальні. Три політичні особи — Єльцин, Кравчук і Шушкевич, завдяки перемовинам яких у Біловезькій Пущі і скінчився Радянський Союз, а колишні союзні республіки отримали шанс стати незалежними, ризикували своїм життям у прямому, фізичному значенні цих слів. Євген Марчук організовував безпеку повернення Леоніда Кравчука з Біловезької Пущі. А ще ж був Радянський Союз, у руках Москви знаходилися не тільки протиповітряні, а й інші військові сили. Нині не тільки молоде покоління (але воно особливо) не має фактично доступу до інформації, в яких наближених до бойових умовах минув період так званого ГКЧП, коли 19 серпня 1991 року було здійснено спробу зміни влади у країні. Євген Кирилович пригадував, що діючі на той час високі українські політики не спали три доби («І спати ні грама не хотілося!»), але не допустили, аби в Україні пролилася кров.
Дивовижним за напругою почуттів і сутичкою характерів було кримське протистояння. Під загрозою була не лише українська незалежність на півострові, а й узагалі територіальна приналежність Криму. Регіональні політичні партії вели активну протиукраїнську політику, у Криму базувався Чорноморський флот, підпорядкований Москві, при якому цілком легально діяло розвідувальне управління, була й бригада морської піхоти з півтори тисячі чоловік. Через Керченську протоку під виглядом туристів у Крим завозили велику кількість чоловіків віком від 30-ти до 45-ти років, вони жили у певних санаторіях... Діяв власний кримський, суто проросійський президент Мєшков, якого охороняли озброєні до зубів московські бійці. Усе було готове до «години ікс», від якої Крим перестав би бути українським, та й про цілісність України ще треба було б поміркувати. Євген Марчук підкреслив особисту мужність Леоніда Кравчука, яка на той час без перебільшень зберегла нам державу.
Чуючи нині «плач Ярославни» від деяких українських керманичів про те, як їм важко «обустраивать» Україну, віриш, що й нині є загрози та виклики для нашої державності. Проте вони абсолютно інші, ніж ті, які довелося пройти на перших порах незалежності, яку винесли на собі такі політики, як Євген Марчук.
— Найголовніші нині — внутрішні чвари між п’ятьма українськими політиками та їхніми командами. Не всі з українських високих чиновників, але більшість — просто не хочуть вчити українську історію, — казав Євген Кирилович Марчук. — Причому не історію для вчителя, а ті її періоди, коли через особисті амбіції керманичів Україна втрачала державність. Хоч би згадали Симона Петлюру, котрого, військову людину, не послухали, хоча для держави була вельми реальна загроза... А нині російський президент надсилає загрозливого листа українському, такого листа, якого б ніколи не надіслав президенту Франції чи навіть Білорусі.
Півторагодинна лекція вмістила дуже багато інформації про те, як, за висловом ректора ВНУ професора Ігоря Коцана, «треба любити, розвивати й захищати Україну», проте і її студентам виявилося... замало. Таких би лекцій, ділилися враженнями, хоча б три. Враженнями ділилися і їхні викладачі.
Iгор КОЦАН, ректор Волинського національного університету імені Лесі Українки:
— Євген Кирилович вже не перший раз читає лекцію у нашому університеті. Це людина, яка свого часу, обіймаючи посади прем’єр-міністра, будучи генералом армії, дуже багато зробила для збереження та утвердження нашої держави. Дуже приємно, що саме у ВНУ ці зустрічі стали майже традиційними. Добре відомо, що теорія — це тільки частина тих умінь і навичок, якими повинен володіти фахівець у сучасному суспільстві. Тоді як практика формує вже професіонала. Тож для студентів, які здобувають професію на таких факультетах, як міжнародні відносини, юридичний, історичний, така зустріч — не тільки можливість побачити та поспілкуватися з відомим політичним діячем, а й почути перші настанови, поради щодо майбутньої професійної діяльності. Наш університет постійно дбає про те, щоб студенти одночасно зі знаннями отримували й практичні вміння, а відтак лекції у поєднанні з величезним життєвим досвідом таких постатей, як Євген Марчук, є для них серйозною першою сходинкою у майбутньому становленні.
Сергій КРАВЧУК, директор Центру культури й дозвілля, відмінник освіти України:
— Кремезна постать громадського діяча, людини, яка брала безпосередню участь у творенні незалежності України, доклала руку до збереження її суверенітету... Євген Марчук — це людина, яка дбає про спокій і мир українського народу. Людина з величезним авторитетом, повагою. Людина, яка любить Україну. У його виступах (а я був і на попередній лекції) відчувається велика любов до України та її народу, турбота про подальшу долю держави. Перш за все Євген Марчук — державник. Крім того, Євген Кирилович спеціаліст у багатьох вузькофахових галузях оборони. Його лекція про безпеку базувалася на історичному досвіді, який потрібно використовувати у сучасній політичній ситуації, а то деякі наші нинішні керманичі вважають, що до них Україна була «білою плямою», що незалежність дісталась їм у подарунок.
Iгор ЯКУШЕВ, доцент, кандидат юридичних наук, декан юридичного факультету:
— Пригадую, як львів’ян року 1989 чи 1990-го вразили жовто-блакитні прапори біля Львівського держуніверситету. Це було наче так давно — і разом із тим так недавно. Одне було читати про українську незалежність у книжках (ясно, що не в підручниках!), а інше — побачити бодай ці прапори і в такій великій кількості. Тому ми мусимо високо оцінити те, що робили Євген Марчук і його соратники заради нашої державності. Шкода і боляче, що про це можна почути лише на такій лекції, про це треба писати у книгах, підручниках. Такі люди, як Євген Марчук, на це заслужили, Україна мусила б використати їхній досвід. Боляче, що період становлення незалежності для нинішніх студентів такий же далекий, як для нашого покоління — історія Першої світової війни. Тому чекаємо Євгена Кириловича з новими лекціями!
Наталія РОМАНЮК, доцент, кандидат географічних наук, факультет міжнародних відносин:
— Мусимо віддати належне Євгену Кириловичу Марчуку, безпосередньому учаснику становлення української незалежності. Людині ерудованій, розумній, витриманій. Як викладач хочу відзначити його уміння ненав’язливо тримати аудиторію. На зорі української незалежності були такі люди, як він, готові до подвигів заради великої національної ідеї. Нині, мені здається, теж є готові на подвиг, але лише за великі гроші... Оскільки я читаю курс «Актуальні проблеми зовнішньої політики України», то для мене отримана інформація вдвічі цінна і цікава. Багато що розумієш по-іншому. Молодій студентській еліті, котра буде незабаром визначати обличчя України, потрібен досвід таких особистостей, як Євген Марчук.
Вікторія ЛИТВИНЮК, першокурсниця юридичного факультету:
— Відчуття від лекції дивовижні, бо ніколи раніше не доводилося чути розповідь від першої особи, від свідка й безпосереднього учасника подій. Чути про те, що відбувалося, образно кажучи, за кулісами подій, що визначало успіх справи, що зберегло нам державність. Знаєте, з’явилося навіть почуття гордості, що Україна завдяки таким людям, як Євген Марчук, не втратила незалежності.
Микола КРАВЧУК, доцент, кандидат політичних наук:
— Я є, так би мовити, штатним слухачем Євгена Кириловича. Не можу пропустити його виступ чи лекцію, якщо є нагода на них побувати. Що імпонує? Те що він дуже м’яко, ненав’язливо володіє аудиторією. Проте знає, хто його слухає, а оскільки у залі були студенти й нашого юридичного факультету, то це у своїй розповіді враховував. Говорив про те, як людина високого рангу, державний службовець повинна творити закони, дотримуватися їх, але як заради високої мети — в даному випадку української незалежності — доводилося іти на певні компроміси, адже державність Україні здобувалася в умовах існування ще іншої держави — Радянського Союзу. Хтось відсиджувався у тіні, а такі люди, як Євген Марчук, ставили служіння народу найвище за все. І мені здається, що він і знайшов себе у цьому високому служінні народу України. Роль особи в історії завжди була і є дуже значущою. А для молоді зразки такої самовідданості, державного мислення є дуже важливими.
Iрина КОНСТАНКЕВИЧ, проректор із навчально-виховної роботи університету:
— Євген Кирилович Марчук уже вдруге зустрічається зі студентами нашого університету, і щоразу темою його лекцій стають дуже важливі проблеми політичного, суспільного, національно-буттєвого, а загалом філософського змісту. Як людина, котра була в епіцентрі суспільно значущих подій у різні періоди нашої сучасної історії, від відповідальності, мужності й політичної зрілості якого залежало чимало на етапі становлення нашої державності, він, на моє переконання, має сьогодні право, а, можливо, й обов’язок апелювати до молоді, розповідаючи, ѓрунтовно аналізуючи і узагальнюючи знання й досвід про найбільші загрози та виклики державності України. Щоразу я дивуюся вмінню Євгена Кириловича заволодіти численною аудиторією й тримати її у напруженні тривалий час, при цьому вільно, на позір легко оперуючи таким складним матеріалом чи то фактологічним, чи то аналітичним. Очевидно, ключем до успіху цих лекцій стали ще й щирість уболівання за наше теперішнє і за наше майбутнє. Дуже точно і суголосно настроям слухачів звучали думки: найголовнішою нинішньою загрозою України, хоч як це парадоксально звучить, є не зовнішня, а внутрішня роз’єднаність. Гіркотою просякнуті міркуваннями про небажання політиків вчити далеку й близьку історію. Промовисті аналогії, паралелі з княжою добою, з Руїною і УНР змушували думати в унісон і бачити себе як суб’єктів історії в синхронно-діахронічному вимірі. Я вдячна усім, хто створив цю можливість перебувати в енергетичному полі такої непересічної інтелектуально потужної особистості.
