Наприкінці 80-х — початку 90-х років минулого століття американський політолог Френсіс Фукуяма стверджував, що людство нарешті дійшло вінця політичної історії — торжества ліберальної демократії. За логікою вченого, перемога західних ліберально-демократичних цінностей у «холодній війні» мала назавжди звільнити світ від глобальних ідеологічних конфліктів. Як підтвердив подальший світовий розвиток, «кінець історії» за Фукуямою не відбувся, і політолог визнав очевидні недоліки своїх висновків.
А в середині 90-х вийшла друком праця іншого американського мислителя Семюела Хантінгтона «Зіткнення цивілізацій», де автор наголошує на продовжені ідеологічних протистоянь між різними географічними цивілізаціями, серед яких головне місце посідає Західний світ. Водночас Хантінгтон зазначає, що існують так звані розколоті країни, тобто ті, в яких великі групи населення зараховують себе до різних цивілізацій. До держав такого роду соціолог зараховував і Україну з її відмінностями між західними і східними регіонами.
Сьогодні слід укотре звернутися до ідей цих двох американських вчених, аби докладніше розібратися в тому, як співвідносяться нинішні політико-психологічні розклади в Європі й Україні, зокрема — з питання соціально-групових ідеологій. І почати треба з двох відправних позицій. По-перше, це те, що в рамках Західної цивілізації ліберально-демократичний «кінець історії» загалом все ж таки відбувся вже давно, і, маючи неабияку привабливу силу, він поступово переходить кордони інших географічних цивілізацій.
Друга позиція пов’язана з тим, що пише Георгій Почепцов у статті «Постжурналістика: нові реалії ХХ століття» слідом за дослідником «постдемократії» Коліном Краучем, а саме про західний варіант сучасних виборів, які орієнтуються на невеликий відсоток тих, кого можна перетягнути на свій бік. «Енергія та інноваційний рух переходять з широкої демократичної арени до вузьких груп політико-економічної еліти, — зазначає Почепцов. — Навіть старі чіткі соціально-економічні класи розмилися, що теж полегшує керування ними».
РОЗСТАНОВКИ ТА ПРІОРИТЕТИ
Що ж являють собою ці великі й малі групи в політиці? Передусім, слід визначитися з масштабами. Якщо йдеться про країни з багатомільйонним населенням, тоді під великими групами умовно варто розуміти «мільйони», а під малими — «десятки, сотні і тисячі». Наприклад, регіонально-політичні кола України — це великі групи відносно загальнонаціонального масштабу, а девіантні меншини Європи — це малі групи відносно традиційної європейської більшості.
Звідси випливає ще один поділ соціальних груп на гетерогенні і гомогенні. До перших належать верстви населення з різною внутрішньою структурою, а до других — згуртовані групи з високим рівнем спільності інтересів, цілей та дій. Можна сказати, що гетерогенним суспільним силам відповідають великі групи, а гомогенним — малі. Наприклад, погляньте на неоднорідність українського «синьо-білого» південного Сходу і згуртованість етнічних меншин, що мешкають у нашій країні, або на палітру громадянської субкультури європейської більшості і єдність тамтешніх девіантних меншин.
Заведено вважати, що політику «роблять» саме великі соціальні групи, але із врахуванням думки Фукуями, Хантінгтона, Крауча і Почепцова виходить складніша картина. Нині в країнах лібералізму, Західної цивілізації політика багато в чому «робиться» на малих гомогенних групах, а не на великих гетерогенних групах, що створюють неоднорідну більшість. У свою чергу, в країнах, куди ліберальна демократія ще не дійшла чи не займає лідируючих позицій, зокрема і в «розколотих країнах», політика якраз «робиться» на великих групах населення з меншою увагою у бік малих груп.
ТАМ І ТУТ
На просторах «Старого світу» більшість вже звикла жити в монопольних умовах ліберально-демократичної парадигми, і хоч яка б розгорталася конкурентна боротьба між провідними європейськими політсилами за владу, вони все одно стоятимуть на одній і тій самій ідейній платформі ліберальної демократії. Від неї не можна відхилитися, якщо ці сили не бажають собі політичної смерті чи щонайменше потоку соціального презирства у свій бік. Такий суспільний договір. Але за рахунок чого тоді здобувати перемогу на виборах, якщо з великими групами населення гуртом працювати безперспективно, оскільки їм не можна запропонувати іншу ідеологічну парадигму, а спрямовувати максимальні зусилля на мікрогрупи більшості з якихось вузькопрофільних питань — не зовсім раціонально і далеко не факт, що це дасть бажаний ефект?
Ось тут і переноситься фокус політичної уваги на малі гомогенні групи. Саме їх згуртованість, злагодженість і ланцюгова єдність поглядів спроможні забезпечити ту саму невеличку електоральну перевагу в суспільстві, де немає фундаментальних ідеологічних суперечностей між основними партіями. Гарний приклад — тенденції гіпертурботи європейської влади про права мусульман-іммігрантів та ЛГБТ. У цих питаннях єврочиновники можуть собі дозволити навіть закрити очі на погляди великих груп населення, оскільки завжди можна виправдатися прагненням до толерантності та інших формалізованих ліберальних орієнтирів.
А в Україні є Дніпро, і він, згідно з Хантінгтоном, ділить країну на дві різні в соціокультурному плані частини, які тягнуться до протилежних геополітичних центрів. Хоча у південно-східних областях теж багато громадян хочуть бачити свою державу у складі ЄС. Проте у нас немає безапеляційного лідерства ні ліберально-демократичної парадигми, ні проросійської. Тому політика в Україні «робиться», на відміну від Європи, на великих соціальних групах, які стоять на різних ідеологічних платформах. З тієї ж причини ті українські політсили, які входять до влади чи реально претендують на неї, меншою мірою звертають увагу на малі групи українського суспільства, оскільки істотно вплинути на зміну електорального вітру в нашій «політиці великих груп» вони все одно не зможуть.
Але, всупереч логіці Хантінгтона, український конфлікт соціально-групових ідеологій, зумовлений «зіткненням цивілізацій», не повинен автоматично сприйматися як процес, який з великою часткою ймовірності може призвести до розпаду країни, незважаючи на пряму чи непряму участь в цьому процесі великих груп населення. Адже цей конфлікт можна розуміти і як рушійну силу соборного розвитку України, і в цьому розумінні відчувається більше здорового глузду, ніж у тому, що «ми різні, тому ми повинні розійтися». Історична дійсність не завжди відповідає бажанням отримувати прості відповіді на непрості запитання.
