На тлі демократичних процесів, які відбувались в Україні протягом останніх років, можна було сподіватися, що наявність опозиції в політичному середовищі справа вже вирішена. До помаранчевої революції цю функцію виконували «демократичні сили» (В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз та інші), які боролися проти «деспотичного режиму Кучми». Після перемоги «помаранчевого» табору в опозиції опинилась Партія регіонів. Зараз було б природно, якби опозицію очолили націонал-демократи. Але цього не сталося. Чому?
Усе дуже просто. Відразу ж після перемоги демократичних сил у 2004 році і впродовж останніх п’яти років, ми спостерігали, як «помаранчевий» табір розпадався, ніби картковий будиночок, починаючи з О. Мороза, який перейшов в табір опонентів; гучних скандалів, пов’язаних з роздачею державних посад; підвищенням рівня корупції і т. ін. А на завершення два лідери — В. Ющенко і Ю. Тимошенко — намагалися знищити один одного, принаймні в політичному сенсі цього слова (до речі, як показали останні події у державі, їм це вдалося).
Як не сумно констатувати, але опозиції в Україні в класичному розумінні зараз немає. Вона себе дискредитувала, ще коли була при владі. Українці розуміють, що саме завдяки непослідовній та невиваженій політиці сил, які зараз намагаються проголосити себе опозицією, до влади в Україні прийшли політики, які нищать основи української ідентичності. Люди розчарувалися в демократах, втратили до них довіру. До того ж опозиція у Верховній Раді блискавично розпадається. Цьому є три основні причини: 1) депутати БЮТ та НУ-НС «тушками» перебігають до провладної коаліції, забувши свої обіцянки перед народом; 2) лідери політичних сил, які могли би протистояти Партії регіонів, ніяк не можуть приборкати свої амбіції, поділити «булаву» в опозиції і знайти між собою спільну мову навіть у критичний для України момент, коли йдеться про її незалежність і сам факт існування держави України; 3) і, нарешті, провладна коаліція вигадала закон, який дозволяє функціонувати декільком опозиціям, що заклало підѓрунтя роз’єднанню та дробленню демократичних сил.
Таким чином, двох ознак, які визначають ефективну опозицію (злагодженість у діяльності та підтримка її вимог громадськістю) зараз немає. Залишилося з’ясувати наявність третьої ознаки — необхідність лідера (або лідерів) опозиції. Хто ним міг би стати зараз?
В. Ющенко? Ні. Його підтримують занадто мало українців, що показали останні вибори. До того ж він усе зробив для перемоги Партії регіонів.
Ю. Тимошенко? Найбільш імовірно, що вона й повинна була б очолити опозиційний рух, адже в другому турі її підтримало більше 45 відсотків виборців. Але люди, які невдоволені діяльністю нової влади, чомусь не поспішають ставати під прапори Ю. Тимошенко, а навпаки, навіть соратники залишають її. У цьому Ю. Тимошенко винна сама, тому що саме завдяки співпраці БЮТ із Партією регіонів у 2009 році були прийняті зміни до Закону «Про вибори Президента України», які відкрили шлях до фальсифікації виборів (додаткові списки, голосування на дому без належних підстав та ін.). Інакше кажучи, Ю. Тимошенко, вступивши в 2009 році у співпрацю з Партією регіонів, фактично зрадила своїх виборців. Дуже сумнівно, що вони повірять їй вдруге.
Може, опозицію очолить С. Тігіпко, який посів третє місце на виборах Президента? Ні. Він уже при владі.
Є ще десяток політиків, які зараз намагаються заявити себе як опозиційні сили: В. Кириленко, А. Яценюк, В. Наливайченко, А. Гриценко, С. Тягнибок та інші. Але вони ще не мають необхідного рівня популярності серед виборців, і тільки зараз українці уважніше до них придивляються.
Як бачимо, поки що немає лідера чи лідерів, які б безапеляційно стали очільниками всенародного опозиційного руху, а отже, й третя ознака класичної опозиції відсутня.
Якщо в Україні немає ефективної опозиції в класичному розумінні, то якою вона є зараз і якою буде в майбутньому?
Своїми думками щодо перспектив розвитку опозиційного руху в Україні поділився директор політичних програм Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Ігор Попов:
— Ігоре Володимировичу, як ви вважаєте, в якому напрямку може розвиватися опозиційний рух в Україні?
— Опозиція в Україні має дуже хороші стартові можливості. По-перше, за останні роки країна набула успішного досвіду функціонування опозиції, усталилися певні традиції взаємодії опозиції та влади, які зараз можна продовжувати. Друга передумова успішного функціонування опозиції в тому, що чинна влада не отримала переконливої перемоги на виборах, тому є електоральна база, з якою може працювати опозиція. Третя та, що вже пройшли перші сто днів нової влади, і всі бачать багато недоліків та помилок, які можна критикувати. Чи зможе сьогоднішня або потенційна українська опозиція використати це, то вже виклик для неї.
Звичайно, хотілось би бачити кілька форм діяльності опозиції. Дійсно, повинна бути парламентська опозиція, яка буде використовувати методи парламентської боротьби, передусім, парламентську трибуну, щоб вносити альтернативні проекти рішень та критикувати діяльність уряду. Може бути й позапарламентська опозиція, яка претендує на те, щоб потрапити в наступну Верховну Раду. Вона також повинна доносити свою думку до виборців і розробляти альтернативні проекти рішень, які в очах виборців мають виглядати кращими та ефективнішими, ніж ті, які пропонує провладна коаліція. Має бути й радикальна опозиція, бо нинішня влада тільки в рамках інтелектуальної дискусії не буде зважати на пропозиції опонентів, і саме тому нішу вуличної, радикальної опозиції також треба зайняти. До речі, зараз уже є політики, що працюють у цьому напрямі.
Які форми роботи переважатимуть залежатиме, звичайно, від політичної ситуації. Більш перспективними виглядають парламентські методи боротьби. Але в період політичного загострення, як це сталося під час підписання харківських угод, мають переважати більш швидкі акції прямої дії, у тому числі й вуличні страйки. Ці спроби ми бачили, але зараз вони фактично припинилися.
— Як ви вважаєте, чи треба змінюватися сучасній опозиції?
— Так, безперечно. Чинна опозиція повинна модифікуватися повністю, бо вона організаційно й ідеологічно не здатна бути реальною альтернативою владі Партії регіонів та її союзників. Уже зараз багато політиків, які належать до опозиційних партій, переходять на бік влади, через це рейтинг опозиційних партій стрімко падає. Опозиція повинна задуматися над своєю реорганізацією, а не лише критикувати владу. Вона має знаходити варіанти співпраці між собою (при цьому не обов’язково об’єднуватися) і різні форми роботи з виборцями. Адже серед чинних опозиціонерів навряд чи хоча б половина зможе продовжувати своє політичне життя через два-три роки. Уже зараз ми бачимо неготовність багатьох політичних сил до місцевих виборів, до серйозної боротьби в місті Києві, до можливих парламентських виборів. Саме тому представники дрібних партій не зможуть активно виступити на наступних виборах і навряд чи зможуть повернутися до активної політики. Можна сподіватися, що ті, хто зараз проведе інтеграційні процеси, отримають шанс вижити в цій політичній боротьбі.
— Покажуть свою неспроможність протистояти владі і стануть просто кишеньковою опозицією, як у Росії, тобто будуть імітувати опозиційну діяльність?
— Зараз усі опозиційні політичні сили стоять перед вибором: чи то йти радикальним шляхом і безжалісно критикувати владу, чи то критикувати владу «трохи» і в той же час вести таємні переговори з нею для того, щоб отримати якісь економічні преференції, а у випадку із сучасною сильною владою хоча б убезпечити свої капітали і мати певну свободу. За останні два місяці перед цією дилемою постали всі політичні сили і, на мою думку, це питання не вирішила жодна з них. Саме через те, що в деяких політичних силах люди не здатні йти радикальним шляхом, частина з них відходить, а певна частина політиків узагалі не з’являється в Україні, чекаючи поки закінчаться всі пертурбації. Зрештою продовжуються дискусії між партіями «війни» та «миру». І оскільки однозначного рішення немає, то й дії опозиційних сил виглядають дещо хаотичними.
— А яке ваше бачення ролі засобів масової інформації в опозиційній діяльності?
— Треба виходити з того, яку Україну зараз будує влада. Якщо вона будує країну з європейською політичною моделлю, то у нас повинні бути й політична конкуренція з періодичною зміною місцями влади й опозиції, і незалежні засоби масової інформації, чи то як громадське мовлення, чи то як незалежні приватні телерадіокомпанії та друковані ЗМІ. Якщо ж держава хоче будувати копію Росії (поки що виглядає саме так: у нас створюється пародія на політичний режим цієї країни), то тоді з’являться і «кишенькова» опозиція, і «кишенькові» ЗМІ, які фактично підтримуватимуть діяльність чинної влади. У Росії це називають консолідацією суспільства та своїм шляхом побудови демократії, керованої демократії. Для багатьох українців на сьогодні такий шлях неприйнятний. На мою думку, все ж таки політична конкуренція та вільні ЗМІ загалом допомагають розвитку держави і роблять дії влади більш зваженими і розумнішими.
— Які ваші прогнози щодо розвитку політичної ситуації в країні найближчим часом?
— Буде продовжуватися захоплення чинною владою всіх сфер економічного та політичного життя. У найближчі місяці ми не можемо очікувати ніякого супротиву цьому ні з боку міжнародних організацій, ні з боку ЗМІ, ні з боку опозиції чи інших суб’єктів громадянського суспільства в Україні. Але вже восени ми побачимо перші результати економічної діяльності уряду. Поки що рішення уряду не викликають оптимізму в українців, вони не дають підстав сподіватися на модернізацію економіки, проведення реальних, а не декларованих реформ, на модернізацію України загалом. Тому існує загроза, що економічна ситуація в країні буде досить тяжкою, і тоді загальні настрої суспільства можуть підштовхнути чинну опозицію до тих дій, які воно очікує.
P.S. Роздрібненість та боротьба за першість не раз призводили Україну до фатальних наслідків. Треба вміти робити висновки з помилок, вибачати один одному, приборкувати свої амбіції, коли йдеться про інтереси держави, уміти переформатовуватися, при цьому не зраджуючи своїх виборців. Також важливо, щоб опозиція була сильною та дієвою, могла протистояти антиукраїнським рішенням, захищати інтереси народу й вести за собою маси. Та й загалом, опозиція просто необхідна для країни, бо відсутність її веде до зникнення демократичних надбань та до тоталітаризму. Однак, сьогодні виклики стоять не тільки перед опозицією, а й перед кожним громадянином, який вважає себе українцем. Кожен повинен усвідомити особисту відповідальність за майбутнє держави і мати свою чітку внутрішню позицію, щодо подій у країні. Саме тоді й з’явиться в Україні справжня, дієздатна, національно свідома опозиція, яка буде стояти на захисті Закону, демократичних цінностей та національних інтересів.
