Я не хочу зараз давати будь-яких прогнозів найближчих і більш віддалених результатів проведення всеукраїнського референдуму з питань, пов’язаних із суттєвою зміною існуючої моделі державної, в першу чергу законодавчої влади. Спробуємо абстрагуватись бодай ненадовго від граничної кон’юнктурності, заполітизованості, клановості в аналізі проблеми підвищення ефективності існуючих владних інституцій. Поставимо питання принципово: чи сприяє нинішня модель влади максимально ефективному розв’язанню безпрецедентного за складністю завдання не просто покращення рівня життя людей в умовах набутої, на жаль, ще поки значною мірою формальної незалежності, а побудови в Україні якісно нового пострадянського суспільного ладу, утвердженню не бутафорської декларованої та імітованої, а реальної демократії? На жаль, відповідь, як на мене, має бути негативною. Прийнята похапцем, в ситуації цейтноту, на тлі загостреного протистояння різних гілок влади, граничної поляризації різноманітних політичних сил, українська Конституція несе на собі відбиток багатьох міфів, ілюзій, вузько групових інтересів, а подекуди і елементарного непрофесіоналізму у формулюванні конкретних конституційних положень. Все це повною мірою стосується і запропонованої структури, функцій та механізмів взаємодії різних гілок влади, які багато в чому ще відповідають принципам радше радянського «народовладдя», аніж цивілізованої демократії. Зокрема, практично всі ви, керівники парламентів попередніх скликань вважали за обов’язок підкреслювати, що очолюють саме Верховну Раду, тобто насправді є не просто спікерами, а саме головами основного владного органу, котрий, мовляв, найповніше «віддзеркалює волю всього народу». Отже, фактично мало місце не що інше, як продовження насаджування стереотипів люмпенського мислення, заснованих на міфах про колегіальність (котрої, до речі, насправді ніколи не існувало за радянської влади) як вищу форму волевиявлення громадян. По суті комуністична більшість у Верховній Раді постійно завуальовано, а то й прямо намагалась протягти тезу про те, що лише законодавчий орган як останній притулок радянської влади є справді легітимним, а всі інші гілки — не що інше, як «буржуазні витребеньки» «антинародного режиму».
Такий «підхід» до розуміння системи поділу влад нерозривно пов’язаний з поведінкою лівої частини Верховної Ради за принципом «чим гірше — тим краще», червоними прапорцями у приміщенні українського законодавчого органу та антиконституційно-«інтеграційними» закликами до відновлення «братерського», саме радянського союзу. Тому, коли діючий Президент як до свого нещодавнього переобрання, так і після нього неодноразово наголошував на тому, що нинішня Верховна Рада саме за способами її обрання і функціонування «приречена» на граничну заполітизованість, безвідповідальність, неструктурованість та непрофесійність у законотворенні, то він, звісно, мав рацію. Більше того, прагнення Леоніда Кучми внести поправки до діючої Конституції з метою забезпечення ефективності механізму державотворення, зокрема створення верхньої палати парламенту, та перетворення Верховної Ради на структуровану професійну та відповідальну нижню палату саме парламенту, зовсім не вступає у протиріччя із міжнародною практикою, цілковито відповідає інтересам масштабних завдань соціально-економічного реформування України, подолання нами перманентно перехідного стану. Навіть право розпуску за певних обставин нижньої палати, на отриманні якого наполягає Президент, не тільки не порушує цивілізовані демократичні принципи реального поділу влад, а навпаки, сприяє політичному структуруванню суспільства, позаяк сприяє підвищенню рівня відповідальності законодавчого органу. І не треба боятися, що це уповільнить процес законотворення. В ситуації, що склалася, нижня палата повинна зосередитись на розробці стратегічних довгострокових законодавчих актів, в першу чергу бюджету, та контролі за його виконанням. Адже сам механізм колегіального прийняття рішень через узгодження інтересів багатьох, нерідко поляризованих, політичних сил, по-перше, не може не бути надто повільним для нинішньої ситуації, а по-друге, не може не призводити до усереднених рішень за принципом «ні вашим, ні нашим». Крім того, будь-який депутат будь-якого парламенту просто зобов’язаний відстоювати корпоративні інтереси «свого» регіону або «своєї» партії, виборця, причому в першу чергу інтереси сьогоденні. І лише Президент, якого обирало все політично активне населення країни, саме на основі цієї вищої фори легітимності зобов’язаний одночасно забезпечити максимальну оперативність, динамічність реагування виконавчої влади на постійні загрози, що виникають в кризовому нестабільному перехідному суспільстві, і, разом з тим, спрямувати зусилля антикризової команди не на постійне перекроювання «шагреневої шкіри» бюджету (який великою мірою складається зі «шкури невбитого ведмедя» — обіцяних кредитів та ще незібраних податків), а на розв’язання глобальних завдань докорінного реформування суспільства на основі стратегічної антикризової програми. Тому, так би мовити, сама надзвичайність ситуації, у якій опинилась країна, об’єктивно вимагає підсилення не просто виконавчої, а саме президентської форми влади, конструктивного авторитаризму, заснованого на авторитеті і всенародній пошані до одноосібного лідера, саме провідника, який не розчиняється у партійній і навіть фракційній масі, а весь час знаходиться «на виду». Причому це зовсім не принижує парламент (який, до речі, повинен відіграти важливу роль у створенні антикризової програми і обов’язково затвердити її) як представницький орган влади, а, навпаки, консолідує його навколо магістральної ідеї радикальних реформ і постаті справжнього президента-лідера. Ось чому пропозиції практично всіх «лівих» на пострадянському просторі скасування інституту президентства як такого є не тільки недоречними, але й небезпечними. До того ж попередній досвід незаперечно свідчить про те, що ідея так званої «прямої», «безпосередньої» демократії у радянському варіанті «парламентаризму» та «колегіального» прийняття рішень «владою рад» прекрасно уживається з найгіршими формами гранично деградованої олігархічної тиранії, коли «батьки народів», прикриваючись частоколом рук тих, хто голосує за вже підготовлену «робочим органом» постанову, «проводять» будь-яке потрібне рішення.
Але, разом з тим, вимоги «лівих» скасувати інститут президентства не можна назвати абсолютно безпідставними, адже зовсім недавнє тоталітарне минуле, великий ступінь маргіналізації, а то й люмпенізації народу, практична відсутність традиції реальної демократії, несформованість еліти нового типу на пострадянському просторі, на жаль, є сприятливим середовищем для трансформації, повторюю, вкрай потрібного, особливо для пострадянських країн, президентського законного авторитету у, так би мовити, «авторитет у законі». Конкретно це, зокрема, проявляється в постійному «нарощуванні» різноманітними методами повноважень президента та намагань будь-що продовжити термін його перебування при владі (президент Туркменістану вже офіційно отримав право довічного перебування на своєму посту). Як повідомлялось в українських ЗМІ, якась «ініціативна група» з Луганська, сподіваюсь жартома, роблячи сумнівну послугу діючому Президенту, також пропонувала включити питання про довічне перебування Леоніда Кучми на посту Президента України одним з питань, які треба включити до всеукраїнського референдуму.
Отже, який поділ влад забезпечує оптимальне поєднання конструктивного авторитаризму та колегіальності, досягнення реальної, а не переважно бутафорської демократії? Для відповіді на це запитання необхідно позбутися розповсюджених і надзвичайно живучих міфів, які запанували в науковій і суспільній свідомості протягом останніх років. Йдеться про уявлення, згідно з яким демократія в політичній царині є не що інше, як забезпечення так званого поділу влад між законодавчою, виконавчою та судовою її гілками, а також забезпечення представництва до органів влади шляхом всезагальних максимально рівних та «справедливих» виборів. Насправді, один з геніальних фундаторів основних засад цивілізованого політичного суспільного устрою Шарль Монтеск’є у своїй знаменитій праці «Про дух законів» писав, що судова інституція, навіть якщо йдеться про верховний або конституційний суд, фактично не є повноцінною «гілкою влади», а існує лише задля того, щоб справжні форми влади у своїй взаємодії, чи навіть протистоянні дотримувались конституційно-юридичних «правил гри». Своєрідним же владним «посередником» між законодавчою та уособлюваною конституційним монархом (президентом) виконавчою владою повинна виступати частина законодавчих зборів, утворена із «знаті», «гідних», обраних не на основі тих чи інших політичних або територіальних вподобань, а перш за все на основі загальновизнаного життєвого досвіду, доброчесності, творчих здобутків не обов’язково лише у політичній царині діяльності, бездоганного морального авторитету в очах всієї нації. Фактично гілкою влади, без якої неможливо забезпечити повноцінне функціонування «системи стримувань і противаг», Монтеск’є вважає сенат або верхню палату парламенту, представники якої переважно на основі не стільки законодавчої, скільки контрольної влади забезпечують дотримання не тільки «диктатури закону», а переважно «диктатури моралі» у взаємодії законодавчої (парламентської) та виконавчої (президентської) влад. На відміну від Конституційного суду сенат — це своєрідний «суд присяжних», який виносить не тільки професійний, але й моральний вердикт щодо відповідності законодавчих актів перш за все стратегічним інтересам нації. Ось чому, за словами Монтеск’є, за справжнього, а не фіктивного поділу влад «законодавча влада була б доручена і зібранню знатних, і зібранню представників народу, кожне з яких мало б свої окремі від іншого наради, свої окремі інтереси і цілі», причому згідно реального, а не міфологічного поділу влад сенат виступає стримуючою противагою не тільки по відношенню до авторитарно-виконавчого компоненту влади, але й до законодавчого. «Законодавчі збори, — пише Монтеск’є, — складаються з двох частин, котрі взаємно стримують одна одну завдяки праву відміни, яке їм належить, причому обидві вони зв’язуються виконавчою владою, котра в свою чергу пов’язана з законодавчою владою».
Необхідно наголосити й на тому, що в даному випадку йдеться не про якийсь особливий винахід сучасної демократії, а про універсальні умови забезпечення ефективності політичного і, ширше, суспільного життя, які склалися ще у стародавні часи. Сенати у вищезгаданому сенсі існували вже в стародавній Греції і Римі, а їх прообрази — у радах старійшин та жерців архаїчних суспільств (термін «сенат» утворений від латинського слова «senex» — старий, старець). Інша справа, що в сучасних демократіях представники верхньої палати вже не призначаються, а так чи інакше обираються. Навіть у консервативній Англії в минулому році було прийнято рішення про скорочення вдвічі знаменитої Палати Перів, позбавлення їх довічного спадкового права перебування у верхній палаті, та поступовий перехід до формування її на основі виборів. Проте в сенатах багатьох країн до третини складу представників за певних умов ще й сьогодні отримують право довічного перебування у верхній палаті.
А найголовнішим є те, про що нам так як слід і не сказали протягом пропагандистської кампанії за двопалатний парламент, а саме: на відміну від нижньої палати, право розпуску якої за певних обставин дійсно повинен мати президент, верхня палата згідно конституціям справді демократичних країн розпуску не підлягає ніколи. Адже не можна розпустити зібрання людей, які фактично уособлюють совість нації!
Ось чому двопалатні парламенти існують майже в усіх країнах, котрі побудували або ще тільки будують будь- яку модель р е а л ь н о ї демократії. Ось чому саме форма правління президентсько-парламентського типу за двопалатного парламенту є оптимальною для України як країни, яка переживає сьогодні надзвичайно складний і болючий перехідний період.
Але головна мета діяльності верхньої палати полягає зовсім не в тому, щоб забезпечити «гідне» представництво регіонів (це вже фактично не сенат, а саме Рада Федерації, як в Росії, або Бундесрат, як в Німеччині). Причому питання полягає не тільки в тому, що, як вважають «праві», це породжуватиме небезпеку сепаратизму, а в тому, що функції сенаторів докорінним чином відрізняються від функцій губернаторів (статус яких так чи інакше отримають нинішні голови держадміністрацій). Адже сенатори представляють не інтереси регіонів, а, фактично, найбільш творчу частину суспільства — його еліту. І обираються сенатори не від регіонів, а від органів місцевого самоврядування, так званих «комун» за принципом ступеневого, а не прямого голосування, на основі певних цензових обмежень не тільки для кандидатів до верхньої палати, але й для самих виборців. Враховуючи ж те, що ці органи за радянські часи вкрай деградували, можна і доцільно застосувати соціально-корпоративний або «змішаний» принцип формування сенату, котрі, до речі, розробили видатні представники українського націоналізму В’ячеслав Липинський та Микола Сціборський, прекрасно обізнані як з новітніми європейськими політологічними та соціологічними теоріями, так і з українською державотворчою традицією. Перший у своїй «Класократії» пропонував обирати представницький орган від головних сфер суспільного виробництва, другий — у «Націократії» — окрім органів місцевого самоврядування пропонував «підключити» до виборів ще й культурно-громадські організації. Причому йдеться не про вибори від сумно знаменитих «трудових колективів», а від найбільш освіченої частини певної сфери суспільної діяльності. Для цього згідно з світовою практикою необхідно ввести певні цензові обмеження. Кандидат у сенатори повинен мати освіту не нижче середньої спеціальної, а представники науки — науковий ступінь, та ще й пропрацювати у певній сфері — бізнесі, промисловості, культурі, охороні здоров’я, тощо — не менше п’яти років. В Сенаті, або Національній Раді, повинні бути також представники і від збройних сил країни і навіть від духовенства.
За таких умов дійсно можна буде скоротити нижню палату, або Законодавчі Збори, до трьохсот осіб, не втративши при цьому, зворотнього зв’язку з електоратом. Крім того, існування верхньої палати, або Національної Ради, з основним правом відкладального вето, яке дає їй прерогативу остаточного затвердження законопроекту, значно зменшить лобістські можливості різних кланів впливати на законодавчий процес шляхом проведення до нижньої палати представників політичних і регіональних структур. Це, в свою чергу, сприятиме процесу реального політичного структурування та зростання політичної культури громадян, сприятиме створенню реальних партій, зменшенню їх кількості.
І нарешті останнє. Не аналізуючи зараз оптимальний механізм внесення поправок до чинної Конституції України щодо зміни існуючої моделі влади, хочу зазначити, що внесення таких поправок було у ХХ столітті досить розповсюдженою практикою навіть у розвинених країнах. А конструктивні зміни Конституції, які б максимально стимулювали зміни на краще соціально-економічної ситуації в Україні сьогодні є потрібними як ніколи.
