На думки відомого громадського діяча, корінь багатьох проблем в Україні — це поступова втрата українським суспільством відчуття моралі, тієї якості, яка, здавалося б, для всіх має слугувати своєрідним фільтром. Але незважаючи на це, український державний корабель вже взяв курс на побудову демократії, тому нам треба робити все, щоб ми не звернули з нього. Видатний астроном, доктор фізико-математичних наук, академік НАН України Ярослав Яцків — про рівень впливу української інтелігенції на політичне життя країни, україно-російські стосунки, особливості виборчої кампанії та інше в інтерв’ю газеті «День».
— Ярославе Степановичу, чи виправдалися сподівання української інтелігенції, які вона покладала на звернення до країн — гарантів Будапештського меморандуму від 10 вересня із закликом скликати міжнародну конференцію з питання гарантій безпеки України, де, зокрема, стоїть і ваш підпис?
— Ми не були настільки наївними, щоб думати, що це звернення матиме реальний вплив на ситуацію, яка склалася в світі. На мою думку, звернення було направлене більше до українського суспільства для того, щоб воно знало про думку людей, які мають право говорити від імені української еліти, від імені тих, хто ще не забув, що таке правда і має свою власну думку.
— Чи почуло вас українське суспільство?
— Ні. Широкого обговорення або резонансу у ЗМІ це звернення, на жаль, не отримало, хіба що за винятком однієї-двох газет.
Вже понад десять років у Будинку вчителя (колишньої Центральної Ради) кожної середи нового місяця я проводжу так звану «Елітарну світлицю». Нещодавно в нас була тема «Засоби масової інформації напередодні президентських виборів». Серед присутніх, наприклад, був відомий журналіст Сергій Грабовський, інші. На жаль, ми прийшли до висновку, що, за рідкісним винятком, якісних ЗМІ в Україні немає. Є лише засоби масової дезінформації або пропаганди. Отже, сподіватися на те, що наше звернення до українського народу буде почутим, не доводиться.
— Кого ви повідомили про те, що у вас буде проходити чергова «Елітарна світлиця» на тему ЗМІ?
— Ми роздавали прес-релізи всім і всюди, й ми це робимо кожного разу. У нас у гостях бували і Віктор Ющенко, і Юлія Тимошенко, і Ліна Костенко, й інші відомі люди. Зазвичай вони збирали велику аудиторію, але коли обговорюються теми, що не на слуху в народу, збирається буквально 30 — 40 людей.
— Невже весь інформаційний простір України — це засоби масової дезінформації або пропаганди?
— За невеликим винятком — так. Я, наприклад, дуже поважаю газету «День» за незаангажовані матеріали. Більше того, я з приємністю можу відзначити високий рівень англомовного видання вашої газети. Також читаю деякі інші ЗМІ. Але є й такі видання, які викликають в мене просто алергію. Наприклад, газета «2000», де на першій сторінці фраза: «Отмените свой указ, тут тебе не Гондурас». По-перше, це абсолютна неповага до власного Президента, а по-друге, для чого взагалі ображати Гондурас?!
— В останньому коментарі газеті «День» ви сказали, що «проблема України — це відсутність правди і тих людей, які можуть казати цю правду, хоч би яка гірка вона була». Чи означає це, що в Україні відсутня дієва й ефективна інтелігенція?
— Ви ставите важкі запитання. Коли я говорю про правду, я завжди посилаюся на Володимира Веніаміновича Фролькіса. Видатний український вчений говорив: «Лучше горькая правда, чем просвещенная ложь». Дійсно, проблема України — це відсутність правди. У нас сьогодні вже практично все продається й купується: диплом, робота, земля... А протистояти цьому можуть все менше й менше людей, тому що втрачаємо фільтр — мораль. Я можу по пальцях перерахувати тих людей в Україні, яких я знаю і які не продаються — всі решта продаються.
Реального впливу на політичне життя українська еліта не має. Я пошлюся на людину, яку знають і поважають не тільки його прихильники, а й супротивники — Івана Михайловича Дзюбу. Нещодавно він сказав: «Наша еліта є псевдоелітою». За його словами, у нас відбувся раптовий викид залишків радянської партійної номенклатури, політичних кар’єристів, демагогів та сумнівного походження скоробагатьків до цієї псевдоеліти. Все це призвело до того, що їхня споживацька ідеологія захопила все суспільство, тож нам від неї одним махом не позбавитися — це потрібно робити крок за кроком.
Звичайно, у нас достатньо прикладів інтелігентних людей, але їхні ряди рідіють. Треба пам’ятати: якщо людина хоче зараховувати себе до тонкого озонового шару еліти, вона мусить повністю віддаватися беззастережній роботі на користь України. Кожна людина, якщо їй не байдужа доля нашої країни і якщо вона володіє певним статусом у суспільстві, не має права стояти осторонь долі держави. Вона повинна всіма можливими засобами висловлювати свою точку зору. А для консолідації суспільства, незважаючи на політичні реалії, необхідні три спонукаючі речі: незалежність, демократія та ринкова економіка.
— За вашими словами виходить, що українська інтелігенція теж купується й продається...
— Я не можу сказати, що вся інтелігенція продається і купується, але більшість, на жаль, так. Хоча, є такі люди, як Мирослав Попович, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Ліна Костенко, які ні за яких умов не продаються. Існують різні спокуси, які для багатьох є сильнішими за мораль: одного купують Шевченківськими преміями, другого — Героями України, третього — ще чимось. І таких прикладів багато. От візьміть, наприклад, і надрукуйте в газеті «День» імена всіх Героїв України, хай наш народ подивиться на своїх героїв.
— Після ухвалення Держдумою Росії закону про можливість застосування російських військ за кордоном нещодавно в російський доктрині з’явилося нове положення — про превентивні ядерні удари по можливому агресору. Складається таке враження, що Росія поступово повертається до часів холодної війни...
— Звичайно, з точки зору Російської Федерації будівництво нової імперії не можливо без застосування тієї політики, яку вона зараз проводить, тобто без застосування сили. Існування ж хоча б такої слабкої демократії, як Україна, є загрозою для авторитарної Росії.
Тому сподіватися на те, що Україна колись буде поза сферою впливу російської держави, марно. Але хоч би що там було, будь-який вплив повинен мати протидію, чого, на жаль, немає в Україні. Загальна ж біда наших країн полягає в тому, що між нами немає діалогу, жодних спроб ні з одного, ні з другого боку. Росія не хоче мати з нами діалог або якщо й хоче, то тільки як вищий із нижчим. А багатьом українським політикам не вистачає професіоналізму і послідовності у відстоюванні національних інтересів, що й використовує російська сторона.
— Чи є вірогідність того, що в недалекому майбутньому влада в Росії зміниться, а як наслідок — і російська політика?
— Я цього року відвідав Москву, Казань, Санкт-Петербург, де на власні очі побачив те, що робиться в тій державі. Мушу визнати, авторитаризм — це єдиний можливий шлях збереження Росії як такої. До речі, це на підсвідомому рівні розуміють і влада, і більшість суспільства. Хоча треба зазначити, що деякі паростки демократії там таки пробиваються. Взяти, наприклад, «Новую газету», де є багато критики на адресу російського керівництва.
— Тобто за функціонування демократичних механізмів у російській державі її чекає розвал?
— Моя думка така, що Росія не може існувати при демократичному стані.
— Почергово в багатьох регіонах України, як на заході, так і на сході, інтелігенція висловилася за підтримку єдиного кандидата від національно-патріотичних сил — Юлії Тимошенко. Як ви ставитеся до такої ініціативи?
— Я разом з Іваном Федоровичем Драчем стояв біля витоків створення Конгресу української інтелігенції. Ще при президентові Кучмі ми проводили відповідні заходи Конгресу й сподівалися, що слово «Конгрес» стане вагомим і авторитетним, але, на жаль, цього не сталося. Тому я мушу визнати, хоча для мене це дуже прикро, Конгресу української інтелігенції як такого не існує. А ті окремі осередки, які залишилися і видають себе за українську інтелігенцію, не мають на це права. Я пам’ятаю, коли в Конгресі був виконавчим директором Ковтун, тоді ще більш-менш велася організована робота, але за останні два-три роки я навіть не чув, щоб проводилися збори ради Конгресу.
Кажуть, що на зібранні інтелігенції у Львові був присутній Іван Драч, але я особисто ще не мав змоги розмовляти з Іваном Федоровичем, тому не знаю про його позицію з даного питання. Наскільки ж мені відомо (я два дні тому був у Західній Україні), тамтешня інтелігенція в своїй більшості підтримує Віктора Андрійовича Ющенка. Щодо підтримки Юлії Володимирівні Тимошенко, то це окрема група осіб на чолі з членом-кореспондентом НАН України Степаном Павлюком, який чомусь, не порадившись із загалом, дозволив собі робити такі заяви. Я думаю, що він має право на власну точку зору, але вона має бути обѓрунтованою.
Я зі своїми колегами видаю науково-популярний журнал «Світогляд». В одному з номерів цього журналу ми вмістили матеріал про те, якого ми хочемо бачити президента. В цій статті велика анкета, де першим запитанням є «Чи бачите ви в Україні особистість, яка б могла вивести нашу країну з того стану, в якому зараз вона перебуває?» Слід зазначити, приблизно 90% людей такої особистості не бачать — це й є біда нашої держави. Сьогодні в Україні ще не склалася така суспільно-політична реальність, яка б дозволяла проводити ротацію еліти — у нас немає взаємної конкуренції. До речі, ідея конкурентоспроможності України може об’єднати багатьох, але поки що ми маємо здебільшого ресурсно залежну економіку.
Саме відсутність ротації еліти й веде до того, що ми сьогодні маємо вибір без вибору, тобто між Януковичем і Тимошенко. Тому будь-яке слово української інтелігенції має бути виваженим, а озвучувати його необхідно тільки після того, як претендент зустрінеться з інтелектуалами. Хай, наприклад, ваша газета разом зі мною в «Елітарній світлиці» ініціює таку зустріч. Кандидати, таким чином, матимуть змогу виступити перед інтелігенцією і розказати про своє бачення майбутнього розвитку України. Адже біда всіх наших політиків у тому, що вони не мають стратегічного бачення, живуть тільки сьогоднішнім днем, намагаючись задовольнити цим себе і суспільство. Але завдання лідера не в тому, щоб забезпечити собі добрий імідж, а в тому, щоб бачити на декілька кроків уперед — що буде з Україною в майбутньому.
— Але ж 90%, які не бачать вибору, — це не привід для того, щоб опускати руки...
— Я не опускаю руки, а вважаю, що нам потрібно більше людей, здатних на конкретні справи. На жаль, у нас саме ті, хто не спроможний робити щось корисне і конкретне, йдуть у владу — це велика проблема для нашої держави. Тому ми маємо плекати в Україні критичну масу незалежних людей, які роблять конкретні справи і завдяки яким наша держава живе. Україна вже склалася як держава й ніколи не припинить свого існування. Звичайно, у нас є багато різних проблем, наприклад, відірваність народу від влади, коли пересічному українцю здебільше все одно, що там коїться «наверху». Все це говорить про те, що радянський синдром все ще глибоку сидить у свідомості людей. Адже в ті часи, незважаючи на заангажованість, їм забезпечували безтурботне існування. Вони знали, що їх чекає завтра, сьогодні ж люди цього не знають. Тому й існує тотальна недовіра до всіх інститутів влади.
— Наскільки взагалі реальне об’єднання демократів в Україні? Яка в них перспектива на президентських виборах?
— На одному із зібрань, яке організувала академік НАН України Ганна Скрипник в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського, я сказав: «Хлопці, ну скільки можна чубитися? Давайте ми все-таки висунемо єдиного кандидата від національно-патріотичних сил». На жаль, навіть Іван Драч не підтримав мене, нагадавши, як колись ми невдало намагалися з патріархом Філаретом (Українська православна церква Київського патріархату. — Авт.) об’єднати демократичні сили. Напевно, є щось таке, що не дає нашим керманичам піднятися на вищий рівень, тобто поглянути на проблему, вийшовши на один щабель вище. Хто б це міг зробити? Я не знаю. Але з точністю можу сказати, що і тарасюкам, і костенкам, і тягнибокам йти в президенти окремими невеличкими силами не варто, ні до чого путнього це не приведе, окрім втрати довіри в суспільстві.
— Незважаючи на те, що виборче законодавство забороняє проводити агітацію до офіційного старту виборчої кампанії, фактичний її старт відбувся давно. Слід зазначити, подібна ситуація повторюється від виборів до виборів. Якщо потенційні кандидати в президенти дозволяють собі порушувати закон уже зараз, то чого слід чекати від них після президентських виборів?
— Хоч би хто став президентом, якщо він порушує закон зараз, він буде його порушувати й потім. Зі своєї практики можу сказати, що всі нинішні політики не вміють слухати незалежних радників, для них важливішою є їхня особиста або корпоративна думка. Тому ніхто з них не має стратегії, тим більше не вміє її реалізовувати.
— До речі, вже деякі кандидати в президенти, зокрема нинішній спікер Верховної Ради України Володимир Литвин, заявляють про необхідність продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації в Криму...
— Ми маємо бути рівноцінним партнером Російської Федерації. Не дозволяти їй ставитися до нас як до молодшого брата, тому що це саме той радянський синдром, який у Росії й Україні існував й існує досі. Я неодноразово розмовляв на цю тему з російськими колегами і бачив, як вони спочатку дивувалися, а потім погоджувалися зі мною. Я їм пояснював: ну хіба може така велика держава, як Росія, дозволяти собі в такому недипломатичному тоні розмовляти з Україною — це ж ганьба для Росії.
На жаль, сьогодні російське суспільство повністю забито антиукраїнською пропагандою. Ви тільки подивіться, що там твориться, яких вони ворогів роблять з українців! Я пам’ятаю ще радянські часи, коли в московських колах до мене ставилися як до бандерівця, але моя реакція на це була спокійною. Я їм завжди казав: «Я без вас обійдуся, а от ви без мене — ні, бо я кращій у своїй сфері науки». Ми маємо відчувати свою силу і вміти постояти за себе. Росія завжди була, є й буде нашим сусідом, тому треба навчитися гідно протистояти викликам часу.
