Відсутність або падіння рейтингу електоральної підтримки партій, які позиціонують себе як демократичні, в жодному разі не є показником того, що український виборець розчарувався в самій демократичній ідеї. Про це красномовно свідчать останні дані соціології. Так, згідно з опитуваннями, проведеними Українським інститутом соціальних досліджень (голова правління Ольга Балакірєва), до прихильників демократії різного відтінку віднесли себе 17% респондентів, а до симпатиків націонал-демократичного напрямку — 16%.
Але якщо «маленький» український соціал-демократ певною мірою може покластися у своєму виборі на Блок Юлії Тимошенко, то націонал-демократичному виборцю все складніше знайти того, з ким можна «думати по-українськи». І це при тому, що Віктор Ющенко охарактеризував цей напрямок політичної думки як те, «що стоїть на здорових державних і національних позиціях».
Більше того, Президент навіть зобов’язав нашоукраїнців зробити все можливе, щоб залучити партії цієї течії до більш тісного політичного співробітництва. Виступаючи на нещодавньому з’їзді НСНУ, він висловив жаль з приводу того, «що після виборів поза активним політичним процесом сьогодні залишаються такі політичні сили, як Народна партія України, як партія «Пора», як ПРП і багато інших». Тому, на думку Президента, «прямий обов’язок «Нашої України» — задіяти ці політичні сили в діалозі й сформувати навколо загальних проектів логіку спільних дій».
Згідно з цією логікою, до тих шести, наявних у блоці «НУ», партій із загальним рейтингом майже 6% залишається лише додати три вищеназвані «однопроцентні» політичні сили й отримати на виході багатонадійну дев’ятку. Лишень навряд чи ця нехитра президентська арифметика здатна підняти тонус його соратникам, які зажурилися від невизначеності, й викликати довіру тих, на кого вона розрахована.
Саме тому ПРП йде до Тимошенко, «Пора» вважає за краще гуляти сама по собі, а Українська Народна Партія не залишає ілюзій про власний центр тяжіння. І для цього, за словами її лідера Юрія Костенка, «активно модернізується й проводить позапарламентську опозиційну стратегію діяльності».
Але якщо «логіка дій» Президента хоч на якийсь час стає інформаційним приводом, то «стратегія діяльності» Костенка поки що ледве помітна. Проте автор створення української національної сили поки не втрачає надій. Хоча й діє за схожим з президентським сценарієм.
На нещодавній веб-конференції, проведеній на сайті «Оглядач», лідер УНП повідомив про процеси «укрупнення й об’єднання» в правому середовищі, які вже розпочинаються в низах. Як приклад він навів об’єднання, яке відбулося на Івано-Франківщині, УНП, «Свободи» й «Еко+25». При цьому Юрій Костенко досить справедливо зазначив, що «це об’єднання правоцентристських сил не має нічого спільного з новим політичним проектом, заявленим представниками «Нашої України». І цю різницю дійсно важко не помітити.
Але потрібно віддати належне терпінню Юрія Івановича, який, як і раніше, впевнений у тому, що «українська справа з’явиться лише тоді, коли ми нарощуватимемо й модернізуватимемо те, що є, а не постійно намагатимемося починати все з початку, з чистого аркуша». Він навіть пригадав до речі анекдот. «Пам’ятаєте, як у тому анекдоті про англійські газони, які колишня комуністична влада намагалася за рецептами тих же англійців посадити й виростити в Кремлі протягом одного місяця? В Англії це робилося 300 років. Тому вони такі гарні. Так і з українською національною політичною силою. Її потрібно терпляче, настирливо формувати на тому ґрунті, який з’явився наприкінці 80-х».
Анекдот справді в тему. Особливо для тих виборців, які тримають у своїй аптечці черговий «засіб Макропулоса» й спроможні зачекати ці 300 років, поки Юрій Іванович цей газон вирощуватиме. Але більшість цього дозволити собі не можуть. І в той час, коли «помаранчеві» лідери продовжують шукати логіку у власних стратегіях, їхні вірні прихильники починають відчувати легкий озноб від «покращання свого життя вже сьогодні».
КОМЕНТАРI
Максим СТРІХА, керівник наукових програм Інституту відкритої політики:
— Результати соціологічних досліджень зовсім не дивують. Вони вже протягом багатьох років фіксують рівень підтримки націонал-демократії на рівні 15 — 20%. А іноді й вище. Але сумарно націонал-демократичні партії, або ті партії, які позиціонують себе як націонал-демократичні, за підсумками всіх попередніх виборів не набирали кількість, хоча б трохи наближену до тієї, яку подають соціологи. Очевидно, річ тут у тому, що націонал- демократи так і не зуміли модернізуватися. У певному значенні, вони досі ходять у чоботях 1989 року. У той час, як ситуація в країні вже давно принципово інша, з іншими суспільними очікуваннями. У зв’язку з цим мені здається, що безперспективними є обидва варіанти: і варіант Ющенка, й варіант Костенка.
Пропозиція, яка прозвучала в заяві Ющенка, багато в чому є необачною. Оскільки Президент все-таки має орієнтуватися на більш широке коло виборців, включаючи тих виборців сходу й півдня, які є прихильниками ліберальної ідеології, але одночасно не є прихильниками націонал-демократичних цінностей. І якщо Президент прив’яже себе лише до націонал-демократії, то він тим самим прив’яже себе до виборців лише заходу й центру.
Значно безперспективнішим є варіант Костенка. Оскільки важко очікувати чогось принципово нового від лузера, який з тріском програв як минулі парламентські вибори, так і ті, в яких він брав участь як кандидат у президенти. Тому тут можна чекати римейка того, що вже було, але це знов будуть ті ж самі 1,5%. Сьогодні, на жаль, УНП знаходиться в дуже складному становищі. Вона має багато депутатів у місцевих органах влади, але, в зв’язку з тим, що партія не має парламентського представництва, ці місцеві депутати змушені діяти часто на свій страх і ризик. І часто змушені блокуватися з тими силами, з якими їх не дуже хотів би бачити центральний офіс у Києві.
Очевидно, що більш перспективним є третій шлях, який запропонував лідер партії «Собор» Анатолій Матвієнко. Суть його пропозиції полягає в об’єднанні парламентських і позапарламентських націонал- демократів і створенні ще одного паралельного націонал-демократичного, пропрезидентського проекту. Проекту, який не зачіпатиме інтереси «Нашої України», яка є по суті своїй партією ліберальною.
У цьому випадку подібний політичний проект міг би мати певне майбутнє за умови, що до керівництва цим проектом прийдуть не «костенки», а нові яскраві особистості, які не асоціюються в громадській думці з невдачами, помилками й поразками.
Уляна КИРІЄНКО, заступник директора Інституту глобальних стратегій:
— Парадокс українських націонал-демократів у тому, що вони, після того, як стали як суспільний рух джерелом незалежності України, всі роки незалежності перебувають у пошуках власної ідентичності і свого місця в політичному процесі. Причин подібної ситуації, досить різних, залежно від історичного періоду, безліч. Проте можна спробувати сформулювати визначальну. По-перше, питання ідеологічне. Ідеологія завжди була важлива для націонал-демократів, інколи навіть дуже важлива. Водночас це заважало давати чіткі й однозначні відповіді на електоральні виклики. Вибори в сучасних умовах (що характерно не лише для України) є не боротьбою програм і доктрин, а технологічними проектами, направленими на конструювання кліважів, тобто розколів електорату на певні групи. Іммобілізм націонал-демократичних сил часто стає хорошим матеріалом для конструювання подібних розколів. Якщо розглядати останні парламентські вибори, то вони були максимально технологічні й розколи щодо НАТО, мови, унітарності й федералізму були просто підготовлені. Підтверджують це й соціологічні опитування, на запитання, чому ви обрали саме цю партію (блок), більшість респондентів вказують на ідеї та пропозиції партій, що мовою політтехнологів означає красиво упаковані месиджи. Другий момент, пов’язаний з першим, можна назвати домінуванням гуманітарної філософії над економічною. Слабкість своїх економічних доктрин визнають і самі партії, зокрема, УНП Ю. Костенка на нещодавньому з’їзді ухвалила рішення працювати саме в цьому напрямі. Тим не менш, невиразність, нечіткість економічної доктрини ослабляє їхні позиції. Ще більше ці позиції виявилися розмитими на тлі економічного детермінізму Партії регіонів на останніх виборах. Третій чинник можна позначити як інституційний. Сучасні тенденції партбудівництва свідчать про те, що відбувається процес руху назустріч партій і бізнесу: бізнес іде в партії, а партії набувають риси бізнесструктур. При цьому партії опиняються за межами громадянського суспільства, втрачають основи суспільного руху, перестають бути рушійною силою. І це в умовах, коли влада, за результатами останніх виборів, повністю перейшла до рук партій, сьогодні партії диктують свої позиції й визначають політичний порядок денний.
Що ж до сьогоднішніх реалій, останнього з’їзду НСНУ й виступу Президента В. Ющенка, то варто зазначити, що Ющенко був і залишається для націонал-демократів сильним символічним капіталом і плюс як Президент людиною, яка втілює певний економічний курс. Ці дві важливі складові відіграватимуть роль обопільної зацікавленості Ющенка й «Нашої України». Унаслідок цього спроби порозумітися між різними групами в партії, побудувати мости між партією й президентським Секретаріатом продовжуватимуться до отримання результату. Лише відсутність такого результату може розвернути їх у бік БЮТу.
Чому націонал-демократична ідеологія має підтримку 16%? Звичайно, хотілося б, щоб свої версії запропонували соціологи, оскільки вони можуть оперувати регіональним зрізом, який уточнюючими питаннями про те, які партії респонденти асоціюють з націонал-демократичною ідеологією й т.д. Політологи можуть запропонувати лише набір гіпотез. Може бути кілька гіпотез.
Перша. На такий результат вплинули відповіді респондентів західного й частково центрального регіону.
Друга. Зважаючи на те, що респонденти як на причину вибору тієї або іншої політичної сили вказують на лідера, то фігура В. Ющенка могла дати певний відсоток.
По-третє, навіть недосвідчені в політиці респонденти зазвичай правильно оцінюють суть явища. Іншими словами, оцінка того, що представники цього ідейного напрямку — демократи, також може грати свою роль.
Володимир ФІЛЕНКО, заступник голови партії ПРП:
— У принципі, потреба в об’єднанні націонал-демократичних, а також і всіх патріотичних сил, зараз особливо актуальна, оскільки загрози, які завжди стояли перед Україною в плані зміцнення незалежності, знову стали досить реальними й серйозними.
«Помаранчевий» електорат, частиною якого є й націонал-демократичні сили, розосередився у своїх симпатіях між «Нашою Україною», БЮТом і тими політичними силами, які не пройшли до парламенту. Чи можна сконцентрувати цей електорат таким чином, як це було в часи Народного Руху України? Вважаю, що зараз це досить проблематично. Чи зможе хтось зібрати навколо себе цей рух? Очевидно, це буде складно. Тому що при всіх внутрішніх проблемах «Нашої України», гадаю, прихильники націонал-демократії, як і всі патріотичні сили, все одно будуть орієнтовані на лідерів як «НУ», так і БЮТу.
Чи можлива поява на цьому ґрунті третьої сили? З одного боку, це проблематично. А з іншого, варто звернути увагу на те, що наступні вибори будуть не парламентськими, а президентськими. І поява нових проектів на цьому електоральному полі приведе лише до того, що воно знову буде роздроблене. Тому більш правильним, на мою думку, є курс на поновлення та єдність «помаранчевої» команди. Це й стало б тією адекватною відповіддю на погрози, названі вище.
Будь-які інші спроби об’єднань на кшталт «Європейської України» або того варіанта, який пропонує Віктор Андрійович або Юрій Костенко, є помилковими. Фактично це відхід від відповіді на визначальні запитання. І аплодувати можна лише тому проекту, який приведе до об’єднання «помаранчевої» команди.
На жаль, особисті претензії й особисті образи політичних лідерів поки що не дозволяють зробити це. Політики, які не вміють підніматися над особистими образами й проблемами, ніколи не зможуть піднятися до рівня політика національного звучання й приречені на маргіналізацію.
Владислав КАСЬКІВ, лідер Громадянської партії «ПОРА»:
— Мені зрозуміла логіка багатьох політичних утворень, які намагаються потрапити в очікування людей: чи то національні ідеї, культурна спадщина, лібералізм, комунізм й так далі. Завдання цих політичних проектів, як старих так і нових, утриматися при владі будь-яким чином. Ми ж у своїй діяльності намагаємося спиратися на суть, а не на форму. Тому наше завдання абсолютно інше — реалізація нашого бачення політики в Україні, суть його — в політиці національного прориву. Це така ліберально-патріотична концепція, яка передбачає конкретний план глибоких і радикальних реформ. І насамперед реформ системних, які включають у себе реформу влади, структурні реформи, реформу відносин усередині владних інститутів і т. д.
Тому мені не хочеться коментувати логіку формування політичних сил, яка обґрунтовується електоральними очікуваннями. «Пора» хоче стати тією політичною силою, яка веде й пропонує своє бачення розвитку країни, а не підстроюється під чиїсь смаки. Тому всі ці політичні процедури у вигляді всіляких об’єднань, переміщень, конфедерацій можуть бути лише інструментом, а не метою. Тож, якщо ми й вступатимемо у процес політичного співробітництва, то лише на підставі конкретного плану дій.
Що стосується побажань Віктора Ющенка, то це, швидше, гонитва за втраченими можливостями. Тому що завдання сьогоднішнього дня — це не об’єднання політичних сил, а розробка плану дій, навколо якого й об’єднуватимуться люди, які поділяють зміст і суть цього плану.
