Незважаючи на те, що після ухвалення та підписання мовного закону минуло близько місяця, резонанс у суспільстві не зник. Під стінами Українського дому все ще перебувають протестувальники. Про це повідомила координатор руху «Український дім» Оксана Неживенко на конференції в УНІАН. За її словами, активісти уже не борються із владою, бо це безперспективно. Тепер їхня головна мета — продемонструвати українцям, що вони не залишилися сам на сам із мовною проблемою і це питання не втратило своєї гостроти. Також учасники протесту висунули власну програму опору закону Ківалова — Колесніченка. Насамперед активісти зазначили, що безкоштовні уроки української мови під Українським домом триватимуть далі. Також задля популяризації рідної мови там відбуватимуться читання української поезії. Насамкінець протестувальники закликали всіх свідомих громадян розмовляти українською мовою скрізь: у кафе, таксі, магазинах тощо.
Одним із учасників згаданої конференції був науковий співробітник Інституту народознавства НАН України, етнолінгвіст та філософ Роман КІСЬ. На цю тему ми мали з ним розмову.
— Пане Романе, які загрози ви вбачаєте в ухваленому мовному законі під кутом зору функціонування мови?
— Загроза мовного закону полягає в тому, що не тільки українська мова як граматична система, а й мовлення як процес спілкування витісняється на околиці суспільного буття. Знищення сфери функціонування мови призведе до зникнення середовища, в якому функціонує культура. Це загрожує історичному буттю нашого народу. Усі ми поволі стаємо націокультурними маргіналами. За визначенням одного дослідника, етнічний маргінал — це людина, яка стоїть на межі двох культур і не сприймається жодною з них як повноцінний учасник. У культурному і цивілізаційному плані не стільки Горлівка дрейфує до Львова, скільки Львів дрейфує до неї.
Цей закон сприятиме поглибленню кризи ідентичності українського народу. Якщо машина русифікації й далі працюватиме в такому ж темпі, то в найближчі 30 років ми можемо зникнути як реальна спільнота й перетворитися на «збірноту», суму людей.
— Наскільки характерним є етнічний маргіналізм для українського суспільства?
— Процес маргіналізації в Україні триває протягом останніх 200 років. «Плавильним тигелем» (модель етнічного розвитку, за якою люди різного походження стають єдиним цілим, стираючи власні етнічні ознаки й відмінності на догоду певної культури. — Авт.) у цьому процесі виступає зросійщене місто. Індикатором маргінала є те, що він розмовляє суржиком і є роздвоєною, психологічно амбівалентною особистістю. Ця людина випала із системних смислів своєї культури і перестала бути її реципієнтом та інтерпретатором.
Зовнішнім проявом українського маргіналізму є диглосія, якою підміняється білінгвізм. Обидва терміни є дефініціями двомовності, але різниця полягає в тому, що диглосія — це вживання тієї чи іншої мови залежно від певної ситуації в середовищі. Тобто у сфері публічної життєдіяльності людина перебуває під тиском очікувань середовища. Таким чином, мова спілкування обирається відповідно до панівних цінностей і стандартів мовленнєвої поведінки, а не індивідуального вибору людини. Українець, котрий удома спілкується українською, раптом, звертаючись до таксиста, каже: «Отвезите меня по адресу...» Отже, ефект диглосії спрацьовує в умовах, за яких домінантним є очікування російськомовної поведінки. Утім, той факт, що людина до певної міри соромиться вживати свою рідну мову, свідчить про наявність комплексу меншовартості — ще однієї ознаки культурного маргінала.
Водночас абсолютно іншою є ситуація у Львові: там функціонує диференційований білінгвізм. У місті Лева мешкає понад 110 тис. етнічних росіян, проте, розмовляючи одне з одним, львів’яни зазвичай не переходять на мову співрозмовника — вони й так розуміють одне одного. Подібна практика білінгвізму існує й у Європі. У Швейцарії є сім’ї, в яких батько розмовляє німецькою, а мати французькою — при цьому подружжя досконало знає мови одне одного, і тому немає потреби переключатися. Такий варіант є оптимальним для всіх міст України.
Загалом кожна національна культура тим більш життєздатна і конкурентоспроможна, чим більше людей, які розуміють її цінності. Однією з таких цінностей, безумовно, має бути мова, котру зараз зводять до звичайного інструменту спілкування. Маргіналізація — це місток до остаточного зросійщення.
— Ви помітили, що процес русифікації триває дуже довго і з набуттям незалежності він не припинився. Хто або що може подолати це явище?
— Я поділяю формулу Юрія Андруховича, який наголошує на тому, що необхідний культурний наступ на міста: деколонізація та дерусифікація України. Під «деколонізацією» я маю на увазі створення і поступове розширення бастіонів культуротворення в самих містах. Для цього не потрібно витісняти російську мову, але слід нарощувати присутність української, щоб вона принаймні була помітною — 10—15% населення. Це — справа не так політики і політиків, як творчості й культури, розвиток яких забезпечить появу маленьких острівців українського мовленнєвого середовища.
Трагедією і драмою сучасних українських письменників є те, що вони спілкуються й читають свої твори один одному. У нашому суспільстві немає потужних навкололітературних кіл, з яких ішли б певні імпульси, завдяки яким письменники відчували б потребу в їхній творчості. Якщо опитати тисячу перехожих на вулицях Києва, то хіба кожен десятий чи двадцятий зможе відповісти на запитання, хто такий Андрухович, Пахльовська чи Забужко.
У цілому, слід зважати на певну закономірність функціонування мови, яку відкрили соціолінгвісти. За їхніми висновками, життєздатність та конкурентоспроможність тієї чи іншої мови залежить не від її краси, гармонійності, внутрішньої досконалості, від того, що вона солов’їна та калинова, а є прямо пропорційною до спектра розгорнутості її соціальних функцій. Якщо українську мову використовують тільки на базарі, на кухні й оголошуючи зупинки в метро, вона функціонально обмежена й не конкурентоспроможна.
— Якими засобами слід здійснювати культурний наступ?
— Духовну і культурну революцію треба розпочинати із себе — відвойовувати середовище. Кожен повинен мати власну програму самовдосконалення. Це стосується і нашої творчої інтелігенції, яка мала б здійснювати культурний наступ, однак, натомість, лінується працювати над собою.
Досить слабкою є і наша гуманітарна політика. У світі відомі п’ять-сім наших співвітчизників: здебільшого фізики, хіміки, астрономи, але не гуманітарії. Для останніх в Україні вибудовується своєрідне гетто, яке відгороджується залізною завісою не лише від Заходу, а й від Росії.
— Українську інтелігенцію часто піддають критиці. Зокрема, еліту звинувачують у нездатності до пасіонарності. Ви кажете про відсутність культурного наступу. Які причини такого становища?
— Пасіонарність — це те, що стимулює культурна ніша. Наразі ми не витворили потужного українського культурного середовища не тільки в Харкові чи Донецьку, а навіть у Києві та Львові. Таке середовище має заповнити всі пустоти, що існують у нашій культурі, та розширити межі її функціонування.
Поки що наш комунікативно-інформаційний простір звужений до невеликих ділянок. У тому ж Харкові чи Херсоні українці почувають себе, наче в діаспорі. Азербайджанську мову в Харкові можна почути чи не частіше за українську — парадокс.
Ми не маємо повноцінного українського продукту. Наш кінематограф почав формуватися й відроджуватися впродовж останніх двох років. Барометром нездорового стану, який вказує на різний престижний рівень української та російської, є й наше радіо, де досить рідко можна почути україномовну попсу. Така ж ситуація і з національним телепродуктом та відеоіндустрією. Коли все це з’явиться, то навіть тінейджери із Херсонщини чи Одещини почнуть закидати українські фрази, співати українських пісень і, нарешті, заговорять українською. Кіно та відео вітчизняного виробництва стануть для молоді найкращими підручниками української мови.
— Чи може мовне питання бути вирішеним на державному рівні за такої ситуації?
— Таким шляхом, який пропонує влада (через поправки робочої групи), — ні. Новостворений мовний закон не піддається жодному вдосконаленню. Це — ніж у спину української культури і нації, їхньому майбутньому. Ті, хто співпрацює з режимом і входить до групи, яка нібито щось «удосконалює», є прислужниками режиму. Слід розуміти, що чинна влада — тимчасова колоніальна адміністрація Кремля в Україні, який створює опосередковане управління. Таку політику свого часу провадила Великобританія у своїх африканських колоніях. Королівство здійснювало непрямий вплив через племінну еліту.
Також провина та відповідальність за нинішню ситуацію лежить на націонал-демократах. Вони не окреслили чітких обріїв для становлення і розвитку української мови.
Руйнівні наслідки ухваленого мовного закону наявні уже зараз. Імплементація цього закону в Харкові призвела до того, що більшість вишів зорієнтувалася на російську мову викладання, яка і так є панівною в тому регіоні. Таким чином, випускники місцевих шкіл втратили будь-яке бажання і внутрішню мотивацію до того, щоб вивчити українську мову, яка стає для них дисфункціональною. Оскільки процес зросійщення охоплює юне покоління, цей закон можна вважати злочином проти майбутнього.
На цьому етапі варто найперше скасувати мовний закон. А далі, наприклад, створити департамент мовної політики (подібний державний орган існує навіть у Люксембурзі — одній із найменших країн Європи). Забезпечити фінансову підтримку — один-два відсотки від бюджету — на розвиток функціонування мови. І врешті-решт, запровадити санкції за порушення 10 статті Конституції України.
