Одразу засвідчу свою щиру повагу до особистості шановного Левка Лук’яненка. Проте деякі його міркування щодо ідей, висловлених Ярославом Грицаком у збірнику есеїв «Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад», здаються мені принципово неприйнятними. І соціально, й історично. Досить цікаво й водночас сумно, що зазначивши на самому початку своєї статті «Українська державність: політичний проект чи воля народу? Про деякі тези львівського історика Ярослава Грицака» позитивність європейської освіченості автора, Левко Григорович висловив сумнів щодо того, кого цей історик захищає: «українців на міжнародному рівні чи європейську космополітичну течію в Україні». Сумно саме тому, що жодних суперечностей тут якраз немає.
НАЦІОНАЛІЗМ ЕТНІЧНИЙ ЧИ ГРОМАДЯНСЬКИЙ — ДОНЦОВ ЧИ ЛИПИНСЬКИЙ?
На самому початку своєї статті Левко Григорович зазначає, що «збірник статей Я. Грицака виводить дискусію про нашу національну долю на новий рівень, а саме: виводить її з-під московського ідеологічного домінування й вводить Україну в європейський суспільно-політичний ареал дискусій». Але тут одразу виникає цілком закономірне запитання: долею якого політичного суб’єкта опікується Левко Григорович? Запитання, до речі, зовсім не риторичне, а політично винятково нагальне. І постало воно в контексті українського наукового світогляду ще сто років тому — у тривалому й безкомпромісному протистоянні двох провідних інтелектуальних постатей того часу — Дмитра Донцова і В’ячеслава Липинського.
Як відомо, В. Липинський чи не першим серед європейських філософів почав розробляти теорію модерної нації — як концептуальну альтернативу панівному тоді розумінню нації, якого дотримувався, зокрема, саме Д. Донцов, — як етнічної спільноти, об’єднаної кровною спорідненістю, походженням від одного предка, історичною долею, віросповіданням, мовою й звичаями. Це і є принципами етнічного націоналізму.
На противагу цим поглядам В. Липинський вважав головним у формуванні нації відчуття людиною «територіального патріотизму» й солідарності з усіма постійними жителями своєї країни. І саме такий підхід було покладено невдовзі в сучасний концепт громадянської (політичної) нації — спільноти громадян певної країни, які незалежно від етнічного походження визнають цю країну своєю, мають рівні соціальні й політичні права і спільне бачення її минулого й майбутнього.
Відповідно націоналізм, стверджував В. Липинський, є двох видів — «державотворчий і державоруйнівний». Зміст їхній — зрозумілий, і до першого він зараховував, наприклад, англійський націоналізм, а до другого — польський, український націоналізм. Він і переконував, що Україні потрібен саме перший, тоді як Д. Донцов уважав, що другий. Слова В. Липинського актуальні й нині: «Коли ви хочете, щоб була Українська Держава, ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить насамперед те, що ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти».
Уважається, що на початку минулого століття В. Липинський із цими поглядами випередив свій час.
Проте світова спільнота, як відомо, для своєї самоорганізації сприйняла саме принципи сутнісно нової суспільної ідентифікації — основаної на інституті громадянства, а не на етнічній ідентифікації. Наразі, чи хоче цього хтось, чи ні, але саме вона й є наріжним каменем у геополітичному поділі світу — саме таке трактування, такий зміст поняття «нація» й стали концептуальною основою ще заснування Ліги Націй, а пізніше — Організації Об’єднаних НАЦІЙ. Націй, а не держав чи етносів! І націй-громадян, а не представників етнічних спільнот!
І тому зовсім не безпідставно В. Липинський уважав, що українська держава «не сміє бути одірваною од громадянства «чуттєвою» бандою». Під останньою він якраз і розумів прихильників етнічного націоналізму — «по крові», тобто, за термінологією Левка Лук’яненка, — за «генотипом». Коріння такої держави, був переконаний В. Липинський, «мусить бути в громадянстві: у своїй родині і своїм роді, у своєму класі (значить, у ріжних класах України), у своїй Церкві (значить, у ріжних християнських церквах України). І саме з цього має скластися «Загальна Державна Влада України». Ось і зважимо: який із цих двох світоглядних концептів є соціально-політично й історично конструктивним?
Так сталося, що український національний рух схилився саме до ідей Д. Донцова, а не В. Липинського, що було великою історичною помилкою, яка мала й досі має свої негативні наслідки. Адже й нині не полишаються намагання одноособово одержавити український етнос, а не творити саме громадянську націю на принципах політичної, організаційної, моральної єдності українських громадян і Заходу, і Сходу, і Центру, і Півдня України.
ЯК ТОРУЄТЬСЯ ЕТНІЧНИЙ ШЛЯХ ДО СОЦІАЛЬНОГО «ПЕКЛА»
Концепт Левка Лук’яненка цілком однозначний: «етнічний чинник — це основне, це суть, а... державні устрої та форми правління — це похідне». Оце й є «філософський» стрижень етнонаціоналізму! Не спільність людей, що ґрунтується на рівній сукупності їхніх громадянських і політичних прав та ідентифікована, усталена інститутом громадянства, становить Націю, а саме етнічність «творить державу».
За паном Левком, «етнічність» — це фактор генетичний. Звісно, що з такими світоглядними принципами він ніяк не зможе порозумітися з Я. Грицаком. Генезу «етнічного чинника» українців Левко Григорович відслідковує ще з часів Геродота — саме там, на його думку, «відбувалося формування етнічної спорідненості наших пращурів». Проте виникають прості запитання: а політична «спорідненість» у той саме час не формувалася? І що, «вливання крові загарбників І «переселенців» до жодних змін «крові» не призводило? Як вона виникла в своїй «первісній чистоті» з конкретним «генотипом», так і залишається по наш час? І саме той «генетично» первісний етнос на початку 90-х років минулого століття й «переріс у націю» — українську політичну націю? Для пана Левка — це беззаперечне «правило»! Саме воно й призвело, на його переконання, «до перемоги української нації й досягнення нею вищої мети — державної незалежності».
Отже, неетнічні українські громадяни тут ні до чого? Тобто український етнос «переріс у націю», а інші етноси на теренах України — у «нацменшини»? Але ж, за чинною Конституцією України, у нашому суспільстві немає й не може бути «нацменшин» та «нацбільшин»: у нас є єдиний політичний і правовий статус — громадянин України.
Практика «націєтворення» впродовж двадцяти років новітньої незалежності переконливо засвідчує, що насправді за цим стоїть! Не що інше, ніж намагання забезпечити політичними, конституційними, законодавчими й адміністративними чинниками домінування, пріоритетність, зверхність української етнічної ідентичності. Зверхність її — чи то на основі якихось «історичних прав корінної нації», чи статусу «титульної нації», чи ще чогось подібного — над громадянською ідентичністю.
Проте навіть за чинною Конституцією України український етнос не є ЄДИНИМ корінним на цій землі, як практично всі етнонаціоналісти і вважають. Отже, ніяка «укоріненість» українського етносу жодних ні історичних, ні владно-політичних, ні економічних, ні навіть культурних переваг чи преференцій не надає й надати не може. Як, до речі, і ще одна аналогічна «аргументація» — щодо «титульності нації».
І до чого, як не до гострого, критичного для нашої державності соціального протистояння, може призвести дальший рух цим шляхом?!
ДЕРЖАВА ЕТНОСУ ЧИ ДЕРЖАВА ГРОМАДЯН?
В чому, правда, не можна не погодитися з Левком Лук’яненком, так це в тому, що слідування зазначеному ним концепту, а саме — політизації етнічного чинника за правилом «етнос=держава» — беззаперечно призведе до «другої фази дезінтеграції Московської імперії (РФ)». Але ж новітню державність України з самого початку намагалися побудувати значним чином із беззаперечним, переважним упливом саме «етнічного чинника».
Тут варто звернутися до наступної тези Левка Григоровича. Він каже, що Ярослав Грицак недоречно застосував термін «український проект». Що, оскільки «це план, за яким хтось задумав створити незалежну Українську державу», то «зникає чинник об’єктивності». Проте той хаотичний політичний та економічний рух, що відбувався в нашому суспільстві останні двадцять років й який у черговий раз в нашій історії знову ставить питання руба щодо нашої державності, — чи не наочний доказ саме відсутності дійсно цивілізаційного позитивного «плану творення незалежної України», не говорячи вже про будь-який цілеспрямований загальносуспільний поступ? Та біда наша, зазначимо — й вина, і полягає саме в тому, що якраз дієвого й світоглядно прогресивного суб’єктивного чинника в нас і не було! Отже, не було жодних структурованих уявлень — що ж ми за суспільство хочемо створити. Яке в нього має бути модерне світоглядне підґрунтя. Нарешті, й, мабуть, головне — як?
Будемо відверті — попри реальні політичні можливості націонал-демократичний рух за всі двадцять років не запропонував жодного реального загальнонаціонального політекономічного проекту. Менше того — здобутий усім українським народом, а не виключно українським етносом, у 2004 році історичний шанс докорінної соціально-політичної перебудови українського суспільства змарнував. Час згаяв у «трипільських» пошуках та марнотратстві етнічної українізації. Ось ці звитяги й виявилися саме тими «благими намірами», що і призвели до сьогоднішньої ситуації. Я зрозумів занепокоєність Ярослава Грицака щодо відсутності «українського проекту» саме так. Тим більше, що й наголос зробив він не на «проголошенні», а саме на «будівництві незалежної України».
В цьому контексті принципово інакше виглядає й занепокоєння Левка Лук’яненка щодо небезпеки «московської пропагандивної тези про спільну «колиску трьох братніх слов’янських народів». Так-от, якщо ми стоятимемо саме на концепті етнічного підґрунття нашої державності, тобто, будемо саме з нього намагатися виводити своє право на власну державність — то це бездоказовий і тому безкінечний процес. В той же час він надає нашим опонентам нашої державності невичерпне джерело псевдоісторичних геополітичних спекуляцій.
Але якщо ми стаємо на позиції концепту «політичної нації», який і закладено в сучасне міжнародне право, то жодних правових зачіпок поставити нашу сучасну державність під будь-який аргументований сумнів немає! Ми прийняли рішення про свою державну незалежність, затвердили його на всенародному референдумі й виникли 1 грудня 1991 року як новітня політична нація. І, головне, як така ми визнані всією світовою спільнотою — визнана наша суверенність, наше виключне право на володіння, користування та розпорядження певною територією світу й наша відповідальність за все, що на ній відбувається. І визнано все це не на засадах, не з критерію «генотипу етнічності»!
ДВА УКРАЇНЦІ — ТРИ НАЦІЇ
Ярослав Грицак ставить і полемічне питання щодо, як каже сам Левко Григорович, «сьогоднішньої України», «українського націєтворення» — «чи ми маємо справу з однією нацією з двома різними етнічно-культурними центрами, а чи з двома окремими націями». Тут мова — про нації етнічні. Відповідь Левка Григоровича беззастережна — «маємо справу з однією нацією». І з цим жодним чином не можна було би не погодитися, якби він мав на увазі третю — саме політичну, громадянську націю на теренах України.
З цього ж концепту — і подальші міркування пана Левка щодо єдиного «етнокультурного центру» українців, разом із тим — про побутову, культурну відмінність українського етносу у різних, зазначимо — політичних контекстах, але принципову незмінність «національного генотипу». Відповідно — й «історіографія» від «Трипільської доби» до наших часів. Правда, він визнає, що «великі рухи народів по українській землі стирали племінні межі», але, звісно ж, жодним чином не впливали на головне — на «український генотип»! У цій же парадигмі, звісно, й твердження, що незалежність «здобували всі частини України». Проте частини виключно етнічні — «наддніпрянці», «західноукраїнці»... І це — «вищі прояви існування єдиної нації». Звісно — певного «генотипу»!
ГЕРОЯМ — СЛАВА! ЖИВИМ — ЖИТТЯ!
І наостанок — про реакцію Левка Лук’яненка на «сумне твердження» Ярослава Грицака щодо тактики боротьби за незалежність. Ось воно: «Якби національно найсвідоміший елемент, замість гинути в героїчній боротьбі, виховував у почутті патріотизму своїх ненароджених дітей і онуків, працював у школах та університетах, писав статті й книжки тощо? Чи, зрештою, хіба не знали б у світі про Україну більше, якби в 1960—1970 роках вона розцвіла плеядою науковців, художників, поетів, режисерів — бо очевидно, що серед того «втраченого покоління» були неабиякі таланти?»
Одразу зазначимо — це не безапеляційне твердження пана Ярослава, як це вбачається Левкові Григоровичу, а саме питання, відображення глибоких роздумів автора щодо більш ефективного шляху досягнення однієї й тієї ж мети. Що зрозуміло — питання зовсім не просте. Адже важелів, на яких можна було б віднайти на нього чітку відповідь, немає. Бо, мабуть, всезагальної, універсальної її й не може бути — вона завжди конкретно-історична, й кожне покоління вирішує її відповідно і до певних соціально-політичних умов, і рівня свого світогляду, свого інтелектуально-політичного розвитку. То чому цього питання, тим більше спрямованого на наше сьогодення, не має бути?
Чи викреслює це питання Ярослава Грицака пам’ять, чи принижує повагу до всіх тих, хто за незалежність України своє життя таки віддав? — Ні! А чи має ґрунтовна відповідь на нього значення для нашої поточної тактики боротьби з чинним політичним режимом? — Безумовно, так! То навіщо ж така гіпертрофія пасіонарності?!
Адже жодна нація — хоч етнічна, хоч політична — не складається й не може складатися виключно з героїв. І повсякденне життя, на щастя, зовсім не потребує виключно героїчних вчинків. Повсякденне життя — в його безкінечному змісті — творять не пасіонарії, а пересічні громадяни. Й саме вони — найголовніша рушійна сила будь-якого суспільства, цивілізаційного поступу взагалі. Хоча це залежить від того, що ми вважаємо героїчним вчинком. Як на мене, бути порядною, совістливою людиною, поважати всіх, а не тільки «етногенетично» споріднених, визнавати за всіма співгромадянами такі ж права, в тому числі й політичні, як і за своїми «етногенетичними» «родичами» — це, наразі, для певних українських громадян дійсно подвиг!
На початку минулого століття український національний рух стояв на світоглядному роздоріжжі. Спливло ціле століття, а він і досі там, як це й засвідчив Левко Григорович у своїй полеміці з Ярославом Грицаком. Ото всі останні двадцять років наша етнонаціональна еліта, як й її історичні попередники, і намагалася створити на теренах України українську етнічну державність, а не громадянську (політичну) націю. Прикро, що новітня українська історія творилася на ідеях не В.Липинського, а Д.Донцова. Хоча і в останнього були слушні думки, наприклад щодо небезпеки «у головах нації мішанини ідей».
