Сімдесят два божевільні депутати з парламентів різних європейських країн тиждень тому виписалися зі страсбурзької лікарні й до січня роз’їхалися на домашній режим. Серед них і я.
Групою божевільних, а також сірою масою маргіналів ми були названі керівником російської делегації в ПАРЄ у зв’язку з тим, що наші підписи стояли під пропозицією переглянути повноваження цієї делегації. Такі санкції передбачені регламентом ПАРЄ. У цьому випадку — у зв’язку з тим, що держава Росія не виконала жодної вимоги щодо подолання наслідків війни з Грузією та продовжила зміцнення власних позицій у відторгнутих від Грузії регіонах. Російські депутати публічно заявили про свою відмову дотримуватися вимог Асамблеї. Таким чином, протягом року ніхто не зміг потрапити на території, які «тримають» російські війська, ніхто не зміг оцінити й належно засудити злочини етнічних чисток, біженці не отримали ні мікрона надії на повернення додому, гуманітарна катастрофа здобула постійну прописку, країна Грузія зменшилася в розмірах — і ніхто нічого не зміг зробити для того, щоб суверенність цієї держави була захищена.
Чому 72 особи, котрі вимагали адекватної реакції на все це, отримали такий діагноз?
Тому, що лікар Косачов, керівник російської делегації, якимсь дивним чином уже здогадувався, про що невдовзі напише у своїй доповіді пан Андреас Ѓросс. Саме його призначили доповідачем у Моніторинговому комітеті з подачі саме росіян. Швейцарський депутат, який останнім часом перестав приховувати свою беззастережну симпатію до всіх дій російської делегації, написав у своїй доповіді слова, які перевернули з ніг на голову колишні уявлення про те, що ж таке Рада Європи. Буквально так: «Рада Європи — це не стільки «Дім Демократії», це радше щось на кшталт лікарні демократії, і процес лікування в ній не може базуватися на вигнанні хворих і поранених». Можна, звісно, зауважити, що Росію тут у полемічному запалі також, виходить, назвали хворою, проте її делегація не образилася, а аплодувала. Тому що далі в доповіді пан Ѓросс практично змусив Асамблею визнати, що її резолюції — це лише думка, до якої можна дослухатися, а можна не звертати уваги. І що резолюція стосовно війни практично була прийнята помилково, оскільки не базувалася на достовірних дослідженнях причини війни. У цьому місці захотілося попросити у місцевого персоналу додаткову порцію ліків. Але раптом подумалося: а хто в цій лікарні, власне, лікар? Хто його сюди працевлаштував? І що, коли під білим халатом насправді — перевдягнений пацієнт? Хто тут на що хворий, зрештою? Адже досі начебто всі члени Ради Європи були рівні... Пан Ѓросс знав відповідь і на цей випадок: він повідомив, що брали сюди у члени не тих, хто згодний був відповідати європейським правилам і стандартам, а тих, хто був недорозвинений узагалі-то. Тому тепер треба їм терпляче пояснювати: мовляв, ай-я-яй, недобре кидати бомбами в сусіда, недобре виганяти з дому господарів і жити там, і спати в їхньому ліжку, а якщо все-таки вам, пацієнте, це добре, то будь ласка, то й нехай, так би мовити. Треба, пише пан Ѓросс, поважати незгоду. На 60-му році життя Ради Європи це було все ж нове слово про те, як слід принципово захищати права людини.
На літній сесії ПАРЄ з тим самим пафосом і ті самі люди намагалися гнівно вигнати з-за столу переговорів нашу, українську делегацію. За просте розходження у поглядах України й ПАРЄ на процес обрання судді. Ті самі добродії вимагали позбавити нас повноважень, оскільки, мовляв, українські депутати не вміють впливати на свій уряд у цьому питанні.
У випадку з російською делегацією пан Ѓросс зараз написав, що депутати Думи впоратися зі своїм урядом неспроможні, тому карати їх нема за що. І стало мені прикро за Росію. За батьківщину Чайковського та Достоєвського. За журналістів, яким закрили рот. За правозахисників російських, яких убивають, — і світ не зойкне від жаху. За милих моєму серцю російських друзів, які за рік не дочекалися у себе в житті жодної реформи, натомість отримали перспективу воювати в сусідніх країнах. Прикро стало через те, що їхній шанс зажити справжнім демократичним життям — у кишені в цих кремлівських добродіїв, які сіли ведмедем на шию Європі й мирно пропонують їй продовжувати «конструктивний» діалог із цієї «точки зору»...
Коли ми роз’їжджалися зі своїх лікарняних страсбурзьких палат, один не до кінця здоровий депутат у нападі гарячки побіжно зауважив, що на місці лікарні наступного разу, коли повернемося, диви, вже буде цвинтар, мертві з косами, так би мовити...
А коли я дописувала ці слова — по телевізору на брифінгу у Верховній Раді, судячи з усього, вперше у своєму житті виступав депутат від партії регіонів Царьов. Він гордо намагався повідомити якоюсь дивною мовою, що у Європі почали розуміти: в Україні «насаждается нетерпение» (так він сказав), і що йому не дають тут «пользоваться русским языком». Він із депутатом Колесниченком, мовляв, Європі про це наябедничав. А депутат Колесниченко додав, що оскільки в наших школах викладають українською, то Україна дебілізується, бо їй насаджують чужий спосіб життя.
Я зрозуміла, що нічого хорошого мене не чекає на домашньому режимі. Тому що вслід за нами послали, здається, санітарів. Для безпосередньої роботи з хворими та пораненими на місцях.
Ой, здається, я написала все це російською мовою... Точно не надрукують.
