Віталій МЕЛЬНИЧУК, віце-президент компанії з управління активами «Кінто»:
— Межа реприватизації може бути встановлена лише в тому разі, якщо ми зважимо всі обставини приватизації — соціальні, політичні, юридичні, економічні. Одна з них — принципова помилка при визначенні вартості об’єктів, яка визначалася не на фондовому ринку, а хай і професійними, та все ж оцінювачами, які, звичайно ж, як усі люди, схильні до суб’єктивних оцінок. Слід також урахувати і всі ризики, які можуть виникнути внаслідок зворотнього процесу. Тут своє слово мають сказати фахівці з теорії ризиків. Бо що нам сьогодні важливіше — якісь гроші, які можна отримати, чи інвестиційний клімат, який може бути зірваний цією ситуацією, чи, скажімо, спокій у суспільстві? Сьогодні рішення про межу, або інакше — глибину приватизації, лежить зовсім в іншій площині, і давати лад у цій проблемі мусять політики. Вони мусять визначити: що нам дорожче? А як на мене, процес реприватизації слід негайно завершити. Бо чим більшою буде його глибина, тим більшою може бути й потенційна прірва, до якої ми в результаті прийдемо. Бо це питання не дає сьогодні людям нормально працювати і збурює суспільство.
Тетяна АРТИМЧУК, виконавчий директор промислової компанії «Веста», м.Київ:
— Я за законность у країні. І якщо порушення доведені судом, а тим більше таких підприємств, які вирішують долю річного бюджету держави, то з цим треба щось робити. Але переглянути всі рішення з приватизації, безумовно, неможливо. А дійти в цьому можна б було дуже далеко. Тож я проти реприватизації, але я за те, щоб, безумовно, виконувалися інвестиційні зобов’язання. Я й у власній практиці зустрічалася з фактами, коли підприєства купувалися виключно з наміром розпродати активи і не розвивати на них виробництво. Тож я за те, щоб обмежити реприватизацію лише рамками контролю за виконанням інвестиційних зобов’язань.
Маркіян ДАЦИШИН, директор Інституту реформ:
— Перед реприватизацією має бути судовий процес, в результаті якого слід довести нелегітимність набуття прав власності. А ще не слід забувати про такий юридичний термін, як позовна давність, при перевищенні якої справи у судах взагалі не розглядаються. А найголовніше, я нагадую, що сьогодні законодавчо не визначено жодних інтервалів, у межах яких можна було б переглядати приватизаційні процеси, і, я гадаю, що сьогодні про них взагалі не може йти мови, бо розмови на цю тему вже велися півроку, і ми знаємо, до чого вони призвели. Питання власності сьогодні вже не можна розглядати в контексті фільтрації власників на чесних і нечесних. Адже у законодавстві існує такий термін, як добросовісний набувач, і на основі судових рішень він зараз може бути застосований як до пана Ахметова, так і до пана Пінчука, бо незаконність продажу «Криворіжсталі» визначалася виключно на аналізі дій Фонду держмайна, а не на якихось порушеннях законодавства з боку покупців. Але після того, як ми побачили, що ціна нинішнього і попереднього продажу цього об’єкту відрізняється в шість разів, виникає спокуса піти у реприватизації далі. Але ж не можна забувати, що ціна на певний об’єкт формується в певний час і при певних обставинах, що й обумовило в основному таке суттєве зростання ціни «Криворіжсталі». Безумовно, всі колись приватизовані підприємства тепер коштують дорожче, можливо, на проценти, а можливо — в рази. Але це не може бути підставою для перегляду приватизації. Інша справа, інвестиційні зобов’язання покупців. От контроль за цим є дуже важливий, хоча я не впевнений, що йому приділяється належна увага. Але й тут може діяти суб’єктивний момент відносно визначення рівня невиконання цих зобов’язань і подання згідно з цим судових позовів (скажімо, 30% невиконання — до суду, а 10% — вже може й не треба?). Це питання нині залишається відкритим, а його б треба вирішити ще перед тим як проводити активну компанію з перевірки інвестиційних зобов’язань.
