Віктор НЕБОЖЕНКО, керівник Соціологічної служби Національного інституту стратегічних досліджень:
— Цей маленький пункт політичної реформи може мати величезні наслідки для всієї системи політичної влади в Україні, бо від нього залежить роль лідерів у політичних процесах. Якщо приймуть імперативний мандат, ми отримаємо не просто систему з жорсткою фракційно-партійною структурою. У нашому парламенті фракції стануть сильнішими і впливовішими, ніж парламентські комітети. У результаті керівники фракцій стають такими собі напівфеодальними баронами, які самостійно і вирішуватимуть долю того або іншого голосування. Оскільки загроза вигнання з парламенту неодмінно виявиться сильнішою за будь-які амбіції або політичні розбіжності.
Якщо Україна йде шляхом формування сильних партій, які несуть за себе тотальну відповідальність, то, звичайно, керівники фракцій цих партій у парламенті повинні справді мати механізми жорсткого контролю над своїми членами. Якщо виберуть іншу систему — коли політична конфігурація змінюватиметься залежно від змагань між фінансово- промисловими групами, тоді імперативний мандат, звичайно ж, заважатиме. Тобто наша еліта повинна для себе вирішити, яку модель управління приймає — жорсткопартійну чи парламентсько-комітетську, умовно кажучи. У Росії, наприклад, фракції мають набагато більшу вагу, ніж комісії. А в нас завжди комітети мали більший вплив, ніж фракції. Імперативний мандат здатен змінити виниклу ситуацію. З погляду забезпечення принципів класичної європейської демократії, імперативний мандат, звичайно, не зовсім те, що потрібно. Він істотно обмежує політика, не дає можливості пересуватися політичною «горизонталлю». З іншого боку, серйозний політик, на відміну від звичайного громадянина, повинен свій вибір робити усвідомленіше і відповідальніше. Оскільки сьогодні в Україні встановився олігархічний спосіб управління політикою й економікою, введення імперативного мандата може призвести лише до консервації політичних «дахів» олігархів.
Олександр ДЕРГАЧОВ, політолог:
— Добре відомо, що імперативний мандат у Європі сьогодні не застосовують. Розвинені демократії його не приймають, оскільки він обмежує самодостатність обраного депутата. Проте в Україні досить широко підтримують саме такий підхід, оскільки на даному етапі становлення парламентаризму, партійної системи, розвитку політичної культури, в тому числі еліти, потрібні стимули для стабілізації результатів виборів. Якщо подивитися на внутрішньопарламентську динаміку переміщень минулого скликання Верховної Ради, ми побачимо абсолютно безпрецедентну за масштабами і за ідеологічною необгрунтованістю кількість переходів із фракції до фракції. Депутати змінювали фракції неодноразово і часто на абсолютно несумісні з попередньою за своїми програмами і цілями. Якщо говорити про нинішнє скликання, то не може не дивувати і не вражати, як вдалося трансформувати результати виборів через фактично тиск на депутатів одразу ж після виборів. Усьому цьому певним чином може перешкодити введення імперативного мандата.
Але, справді, є багато «але». Серед них і такий аргумент — за такої жорсткої прив’язки депутатів до фракції буде достатньо збиратися керівникам фракцій, щоб узгоджувати всі рішення, 450 народних обранців стають просто непотрібними. Думаю, введення імперативного мандата в Україні може бути виправдане лише на визначений, і притому не дуже великий строк, — наприклад, на одну каденцію парламенту.
