Iз наближенням президентських виборів одна з головних тем, до яких постійно звертається «День» — можливі позитивні сценарії для України, — набуває все більшої актуальності. Хотілося б лише нагадати, що перевиборні обіцянки ймовірних учасників виборчої кампанії і конструктивна стратегія розвитку держави — далеко не одне і те ж. Водночас наш автор, безумовно, має рацію: запропонувати комплексну програму політичного, економічного, суспільного розвитку (і реалізувати її) може лише та політична сила, яка володіє повною інформацією про стан справ у країні, баченням глибинних причин такого стану, а також здатна втілити ці знання, світовий досвід та національні інтереси України в перспективний курс її подальшого поступу. Хто з більш-менш iмовiрних шукачів найвищого крісла в державі готовий сьогодні взяти на себе таку відповідальність? Слово експертам.
Ігор ГРИЦЯК, доцент кафедри європейської інтеграції Академії державного управління при Президентові України:
— Сьогодні ще не всі персоналії майбутніх кандидатів «засвічені», і я не виключаю, що ті, які не «засвічені», є найбільш реальними. Втім, гадаю, що не персоналії гратимуть провідну роль на виборах, а все ж таки політичні сили. За великим рахунком, цих сил є три. Одна в центрі, дві іншi — праворуч та ліворуч. Сила правого спектра — блок Віктора Ющенка «Наша Україна», лівого спектра — комуністи. Стосовно центру ситуація складніша, оскільки поки що говорити про єдиного кандидата від центристів важко. Можна назвати декілька персон, які останнім часом найчастіше обговорюються, зокрема, Сергія Тігіпка, Віктора Януковича. Однак особисто я думаю, що тут має з’явитися якась «темна конячка», і зовсім не виключаю, що нею буде Віктор Медведчук. Звичайно, кожна з вищеназваних політичних сил має певну програму. Інше питання — наскільки їхні програми є якісними, наскільки вони цікаві та переконливі для нас, пересічних громадян, та для України в цілому? На мій погляд, жодну з цих програм не можна назвати досконалою. Перш за все тому, що вони не є комплексними, а, швидше, фрагментарно відображають проблеми, які є в суспільстві. Тут не обходиться без ідеологічної заангажованості. Центристи вважають свої програми вивіреними, але насправді вони не є такими, оскільки в їхній основі лівизна, ліва ідеологія. Тобто комплексної, цілісної, системної, компактної програми поки що не існує ні в кого. Якщо поставити питання про критерії придатності цих програм, на перше місце я б поставив необхідність бачення курсу України на євроатлантичну інтеграцію. Центровою має бути українська, національна орієнтація. В основі програми повинен бути національний інтерес, і тільки така програма матиме перспективу, навіть якщо вона буде не всіма сприйнята. Це підказує досвід. Країни, політичні сили в яких ставили на перше місце національні інтереси, рано чи пізно проривалися вперед. Країни, політичні сили в яких недостатньо зважали на національні інтереси, рано чи пізно ставали банкрутами. Отже, основним критерієм політичної програми кандидата в президенти має стати її, так би мовити, «національна заангажованість».
Володимир БОНДАРЕНКО, політолог:
— З погляду ідеології, більш-менш зрозуміло із намірами комуністів, оскільки їхня ідеологія не зазнала принципових трансформацій з часів СРСР. Хоча усвідомлення того, що б вони робили зараз, якби раптом одержали владу, в марксистів-ленінців не видно, їхня програма — швидше набір «бородатих» догм, прилаштованих до вимог поточної політичної ситуації. Стосовно інших політичних сил, то, окрім того, що це «групи підтримки» певних «розкручених» лідерів, про їхні наміри взагалі нічого конкретного сказати не можна. Усі повторюють певні популярні гасла, кожен зі своїм акцентом, і це практично все. Детально розробленого, науково вивіреного, зрозумілого плану того, куди вести суспільство піcля перемоги на виборах, вочевидь, ні в кого немає. Певним винятком можна назвати хіба що об’єднаних соціал-демократів, які роблять серйозні ставки на партійне будівництво. І такій загальній ситуації не варто дивуватися, оскільки наша політична боротьба продовжує залишатися боротьбою за місце під сонцем, а не за право на свій розсуд облаштовувати суспільне життя. Політичним лідерам байдуже, якими ідеологемами оперувати, головне для них — пробитися до влади, яка потрібна перш за все для лобіювання власних бізнесових інтересів, а не облаштування життя мільйонів співвітчизників, тих виборців, які віддали за них свої голоси. Вихід із цієї ситуації бачиться перш за все в розвитку політичної структуризації суспільства, кроком до чого має стати запровадження пропорційної виборчої системи. Хоча сама пропорційна система усього не вирішить. Необхідне підвищення політичної культури електорату, а це завдання не на один рік.
