Найбільше, чого інстинктивно не бажає наш політикум — називати речі своїми іменами. Справи, які облаштовуються на верхніх і не дуже владних поверхах просто вимагають знаходити для них нові слова, які нічого насправді не означають, і як наслідок, за них неможливо «зачепитися». Можна почати із тих титулів, котрі милостиво дозволили присвоїти собі міські голови та голови обласних державних адміністрацій. Скільки не повторюй, що немає в Україні ніяких мерів та губернаторів, вони вперто називають один одного саме так. Звучить краще. Керує і віддає накази ніби губернатор, а відповідає перед законом і тим, хто його призначив, голова держадміністрації. З вищеназваною плутаниною ще можна на певний час змиритися. Тим більше що глава держави у нас іменується як належить і неофіційних титулів не має, що заспокоює.
Зате непокоїть, тривожить просто інший розповсюджений останнім часом термін — «адмінресурс». Можете не шукати цього неологізму у словниках. Якщо і вдасться вишукати якесь тлумачення цього складного слова, то воно відповідатиме справжньому змісту настільки ж, настільки словникове пояснення слова «розвести», суміщується із змістом, який в це слово нині вкладають.
Отож, «адмінресурсом» у нас історично недавно почали називати вплив на результати виборів з боку влади. Реалізовуючи таким чином фонетично давню приказку, що вибори виграє той, хто їх проводить. Причому конкретно запитати у політиків що вони розуміють під «адмінресурсом», ніяк не виходить. Найбільш поширена відповідь — ну ви ж розумієте... Не розумію. Вплинути на результати виборів законним шляхом може лише агітація за кандидата, партію чи блок. Хто краще агітуватиме, кому вдасться переконати людей у перевазі власних гасел й реальності справ, той і виграє вибори. Де тут «адмінресурс»? Немає місця цьому слову, коли говорити про нормальний виборчий процес. Тоді про що говорять політики, політологи та журналісти, обговорюючи щодня проблему «поділу адмінресурсу на виборах»? Що вони конкретно ділять? Ніхто не пояснює, всі роблять розумні обличчя посвячених у таїнство політики.
Оскільки всі мовчать, спробую дати своє тлумачення слова «адмінресурс», яке навряд чи ризикнуть коли- небудь занести у словники. З інтерв’ю політиків, коментарів політологів та власного виборчого досвіду розумію, що «адмінресурс» означає можливість скоректувати результати виборів у потрібному напрямку. Способів безліч. Від попереднього голосування людей, яких в день виборів на місці голосування ніхто не бачить, до вкидання бюлетенів за тих, хто на вибори не прийшов. А є ще псування бюлетенів спеціально навченими членами дільничних комісій, неправильний підрахунок голосів, недовезення чи передовезення бюлетенів із віддалених дільниць до окружної комісії і так далі і тому подібне. Є ще примусова агітація «несвідомих» виборців з боку безпосереднього начальства, яке може пообіцяти не заплатити премії чи провести скорочення, якщо на потрібній виборчій дільниці не буде досягнуто належного результату. Є ще військовослужбовці строкової служби, чи в’язні виправно-трудових установ, які завжди чомусь голосують одностайно за одного кандидата чи партію.
Щоб робити це все, слід або мати владу, або бути у складі тих самих комісій, що проводять вибори і рахують голоси. Стоп. Чому «слід бути»? Більшість вищеназваних діянь на виборах підпадає нині під цілком конкретну статтю Кримінального кодексу, де передбачені конкретні покарання аж до ув’язнення. Виходить, що боротьба за «шматочок адмінресурсу», яку так смачно описують ЗМІ ось уже котрий місяць, є нічим іншим, як боротьбою за право порушити закон і стати кримінальним злочинцем?
Навіщо одразу так, — заперечать політики і політологи, в устах яких слово «адмінресурс» одразу ж починає виглядати як слово «розвести». Ми ж зовсім не про те. А про що?
Давайте прослідкуємо заяви і дії політиків щодо славнозвісного «адмінресурсу» хоча б за останній час. Так лідер «Трудової України» Сергій Тiгіпко витлумачив «адмінресурс» як авторитет «губернаторів», яким вони можуть вплинути на волевиявлення виборців. Причому головний «трудівник» зазначив недостатність такого авторитету і якось дуже впевнено.
Інша річ — міські голови, котрі у нас поки що обираються всенародно і називають себе інколи «мерами». Міський голова, котрий зберіг після виборів свій вплив та авторитет, цілком здатний повести за собою частину виборців, якщо не у протилежному, то хоча б у іншому напрямку. Для цього і партія відповідна знайшлась — «Єдність». Міський голова Києва Олександр Омельченко, котрий в оперативному порядку очолив витягнуту із забуття партійну структуру, заявив нещодавно, що ні до яких блоків його партія приєднуватись поки не збирається. Якщо ж врахувати, що до «партії Омельченка» добре відомими методами рекрутуються працівники муніципальних служб, то навряд чи тут можна говорити просто про авторитет. Стоїть завдання оперативно «накачати м’язи» новозгаданій партії аби якщо і не перемогти на виборах, що навряд, то хоча б стати політичним гравцем на передвиборчому полі. Для того і фракцію нової партії оперативно сколотили у Верховній Раді. Справді, йшов собі законодавчий процес три з половиною роки без «Єдності» і нікому із нинішніх її активістів не спадало на думку, що це погано. Аж раптом прозріли і за три місяці до нових виборів утворили фракцію.
Безперечно, що метою вищезгаданої дії є зовсім не законодавчі ініціативи, а прагнення встигнути до останнього вагону виборчого поїзда, точніше, до складу окружних виборчих комісій, квитком до якого є саме наявність фракції у ВР. Тепер міські голови, які ще не вступили до «Єдності», просто не зможуть туди не піти, оскільки партквиток дає законне право формувати разом з іншими партіями окружні комісії. Тобто «адмінресурс» у вигляді формування комісій, відібраний було у місцевої влади новим Законом про вибори, знову повертається до своїх попередніх власників, нехай і не в такому всеосяжному, як до цього, вигляді.
Ще одним проявом стійкого неологізму від слова «адміністрація» стала заява керівника Укрзалізниці Георгія Кирпи. Керівник, якому вдалося відбитися від «дочірніх» (а точніше — «синовніх») компаній на залізниці й навести там порядок, раптом iз вражаючою прямотою заявив днями, що українські залізничники віддадуть голоси блоку «За Єдину Україну!». Тож укладальнику шпал чи машиністу тепловоза вже нема чого сушити голову над списком партій та блоків. За них уже все вирішили, тим більше що постійне знаходження великої кількості залізничників за межами рідної домівки робить їхнє волевиявлення ще менш доступним для спостерігачів на випадок, якщо останні таки нагодяться. А от що будемо робити з тими залізничниками, які не захочуть голосувати так, як думає керівництво?
Далі. Так і уявляєш собі спостерігача від якої-небудь ради Європи, який ніяк не може второпати, якою статтею Конституції чи Закону про вибори передбачено випрошування згоди Президента на участь у виборах. Бо ж так і каже голова Фонду держмайна Олександр Бондар: пішов, каже до Президента і той дозволив мені йти на вибори у списку Партії зелених. Здавалося, причому тут глава держави до «зелених» уподобань головного приватизатора країни? Чому пан Бондар має у когось просити дозволу на використання своїх забезпечених Конституцією політичних прав? Не запитують про це чомусь ні закордонні спостерігачі, ні наші вітчизняні політологи. Певно і у Фонду держмайна є певний ресурс, використовувати який без дозволу Гаранта Конституції не можна? Так розуміти заяву Бондаря (яка, до речі, просто підставляє Президента)?
А хто користується Конституцією по-справжньому, так це керівник Державної податкової адміністрації і одночасно лідер Партії регіонів Микола Азаров. Скільки вже закидали Миколі Яновичу з усіх боків, що негарно якось головному митарю країни приставати до конкретного політичного берега та ще й в якості лідера партії. Ну не розуміють люди, коли керівник могутнього фіскального відомства буде одночасно претендувати на політичне лідерство. Як стало відомо, на сьогоднішньому з’їзді Партії регіонів сенсацій не очікується. Азаров залишається лідером партії.
Отже проблема — повикористовувати ресурс, який межує із фальсифікацією, прагнуть майже всі, одночасно запевняючи у своїй вірності принципам чесних і прозорих виборів. Тільки дивуватися залишається, чому «чесний і прозорий» успіх на виборах велика частина політиків пов’язує із наявністю серед себе максимальної кількості начальства із неслабкими повноваженнями? Навіть готові заради цього продемонструвати чи то неймовірну політичну гнучкість, чи то неймовірну здатність терпіти приниження. Вже як кілька місяців «мочив» близький до Андрія Деркача тижневик вищезгаданого керiвника Укрзалізниці, в яких страшних гріхах не звинувачував! Все забуто? Колишні, м’яко кажучи, антагонiсти спільно будуть боротися за можливість повпливати на голоси залізничників, пасажирів та інших залежних від життєвих обставин громадян в одному блочному списку?
Не виключено, що спроби використання на виборах «залізничного», «податкового» чи «приватизаційного» ресурсів стануть коли- небудь сюжетом для репризи нестаріючої Вєрки Сердючки. Але це буде лише тоді, коли вибори в березні пройдуть таки демократично, коли розмови про міфічний «ресурс» так і залишаться розмовами. Інакше можуть бути неприємності, які з легкої руки найвпливовішого українського політика прийнято називати «гаплик». Автор не полінувався, зазирнув до другого тому словника, де гапликом зветься металева застібка для кожуха. І думаю тепер, де і кого ця застібка пристібне в момент використання «адмінресурсу»?
Саме час (поки закордонні спостерігачі не почали ковтати валідол) заборонити найвищим посадовцям висловлюватись на тему виборів. До тих пір, поки вони не вивчать нову політичну лексику й поки з їхніх голів не вивітряться радянські стандарти поведінки.
