Комісія з боротьби з фальсифікацією історії, яку нещодавно створили в Росії, вже має предмет для розгляду і, найголовніше, безкомпромісної боротьби. І не де-небудь на просторі СНД, а в рідній Москві. У вельми важливій установі — міністерстві оборони. На офіційному сайті цього відомства в розділі, що має гучну назву «Історія проти брехні та фальсифікацій», опублікована стаття «Вигадки та фальсифікації в оцінках ролі СРСР напередодні й з початком Другої світової війни». Автор — начальник науково-дослідного відділу військової історії Північно-Західного регіону Росії Інституту військової історії міністерства оборони, кандидат історичних наук полковник Сергій Ковальов. Текст переважно повторює давно відомі положення радянської пропаганди про необхідність для СРСР укладання пакту Молотова-Ріббентропа. І якби справа цим обмежувалася, то цей текст жодного інтересу не викликав. Зрештою в сучасній Росії інтерпретація подій 1939—1940 рр. точно повторює знамениту промову Молотова на сесії Верховної Ради СРСР у жовтні 1939 р.
Але навіть В’ячеслав Михайлович не додумався назвати Польщу винуватицею Другої світової війни. І навіть тоді ніхто в СРСР не вважав, як полковник Ковальов, територіальні вимоги Німеччини до Польщі «вельми помірними». У чому ж, на думку автора, була їхня помірність? Всього лише «...включити вільне місто Данциг до складу Третього Рейху, дозволити спорудження екстериторіальних шосейної та залізної доріг, що сполучили б Східну Пруссію з основною частиною Німеччини. Перші дві вимоги важко назвати необгрунтованими». На якій підставі? Дуже просто. «Переважну більшість жителів відторгнутого від Німеччини, згідно з Версальським мирним договором, Данцига складали німці, які щиро бажали возз’єднання з історичною батьківщиною. Цілком природною була й вимога щодо доріг, тим більше, що на землі «польського коридору», що розділяє дві частини Німеччини, при цьому не робили замаху. До речі, на відміну від західних кордонів, Німеччина ніколи добровільно не визнавала внесених Версальським договором територіальних змін на сході».
Подальше цитування тексту не має жодного сенсу, оскільки в ньому наявні не досить точні цитати з книги американського журналіста Уїльяма Ширера «Крах нацистської імперії» та багаторазові звинувачення західних демократій у пособництві нацистам, легенди про «добровільне» приєднання прибалтійських держав до СРСР- і все в такому ж дусі.
Ми ж звернемо увагу на дві обставини. По-перше, текст на сайті міністерства оборони Росії має офіційний характер і відображає позицію цієї установи. Принаймні до нього не має жодних коментарів, що свідчили б про відмежування відомства від автора. А якщо це так, то ревізії зазнає рішення Нюрнберзького трибуналу, в якому прямо названий винуватець початку Другої світової війни. Протоколи трибуналу в повному об’ємі в СРСР російською мовою ніколи видані не були, але те, що доступне полковнику від історії, цілком дозволяють йому в цьому пересвідчитися. А якщо це так, то бравий воїн займається тією самою фальсифікацією і спотвореннями рішень трибуналу, проти яких і покликані боротися «закон Шойгу» і згадана комісія. І не потрібно шукати та битися в істериці щодо іноземних фальсифікаторів історії, якщо вони тут, під боком. І відчувають себе настільки привільно, що розміщують такі тексти на офіційних сайтах. Але щось гнівних реплік не чутно, і Затуліни з Марковими не метають громи й блискавки.
Воно й зрозуміло. Боротьба з так званою фальсифікацією історії призначена не для реального протистояння подібним борзописцям, а для виконання досить чітко сформульованих зовнішньополітичних завдань. Істерика здіймається навколо перенесення пам’ятника Бронзовому солдатові на меморіальне військове кладовище з дотриманням усіх воїнських почестей. І коли в Хімках зносять пам’ятник, і екскаватор розриває могили героїв-льотчиків, які загинули в небі Москви, ніхто й слова не сказав. У Волгограді руйнується пам’ятник комсомольцям, які захищали місто, а влада лише розводить руками. У Краснодарі був пошкоджений меморіал Перемоги, його відновлення контролював сам Президент, але поки що лише поставили навколо нього огорожу. Проте скільки гнівних слів сказано щодо поганого ставлення до подібних пам’ятників в Україні та країнах Балтії. Бо все це нагнітання ніяк не пов’язане з історією та пам’ятниками, вони є лише камуфляжем конкретних зовнішньополітичних завдань. Вони полягають у тому, щоб посилити тиск на сусідів і спробувати внести напруженість у держави по всій лінії кордонів Росії.
Дещо анекдотичними виглядають посилання полковника Ковальова на досвід Німеччини, зокрема, на відомство з охорони конституції. До речі, автор тексту, що розбирається, не цілком знайомий із завданнями цієї організації. Насамперед вона забезпечує захист конституційного ладу ФРН від екстремістських організацій. Історією відомство займається виключно у вузькому значенні. І вимагати від криміналістів чогось іншого безглуздо, і ніхто в Німеччині цього не робить. Але в тому, що текст полковника Ковальова, безумовно, зацікавив би німецьких слідчих, можна не сумніватися. У ньому є прямі порушення німецької конституції й практично пряма пропаганда Третього Рейху. Ось цього в Німеччині не допускають, на відміну від сучасної Росії. І обходяться без комісій при президенті або канцлері.
Можливо, в подібних писань є друга, набагато небезпечніша мета. Це обгрунтування історичними прикладами територіальних претензій до сусідів. Наведені вище витримки з тексту полковника свідчать про це прямо.
Населення Данцига (тепер Гданська) складалося переважно з німців, які хотіли возз’єднання з історичною батьківщиною. Чим не підстава пред’являти такі самі претензії, наприклад, до Казахстану, в північній частині якого в багатьох населених пунктах росіяни переважають. Не кажучи вже про Крим. Далі — Придністров’я, де у значної частини населення російські паспорти і на двох референдумах було висловлене бажання приєднатися до Росії. Данциг у чистому вигляді та вимоги Росії до своїх сусідів «цілком помірні», нічого такого, лише відновлення «історичної справедливості».
Далі про екстериторіальні шосейні та залізничні дороги. Нічого сучасного не нагадує? Візьмемо анклав Калінінграда, відділений від Росії «литовським коридором». Зараз ні, але ніхто не гарантує, що в майбутньому не виникне вимога до Литви — дозволити прокладання шосейної дороги (залізниця вже є) через її територію і надати їй статусу екстериторіальної. Те саме стосується Придністров’я. У нас якось не надають особливого значення російським ігрищам навколо незалежності цієї сепаратистської території. Адже, якщо Москва в якийсь момент вирішить за прикладом Абхазії та Південної Осетії визнати незалежність Тирасполя, тоді може виникнути проблема вже «українського коридору» з усіма наслідками, що витікають з історичних прикладів. До речі, проблема сполучення з Кримом у період «стояння на Тузлі» вже виникала. Про неї в нас мало писали, а даремно. Подібні плани в Москві, судячи з таких публікацій, розробляються, і до цього потрібно бути готовими.
Звичайно, зараз не 1939 рік. Час інший, і Європа інша. Литва — член НАТО, і в Москві три рази подумають, перед тим як висувати вимоги щодо «литовського коридору». Одна річ — вимагати чогось від невеликої за територією та населенням держави, як 1940 року, а інша — мати справу з серйозним противником в особі об’єднаної Європи. Тому Литва може почувати себе в певній безпеці, чого не можна сказати про інших сусідів Росії.
Давно відомо, що територіальні претензії практично завжди аргументуються історичними причинами. Починаючи похід проти СРСР, Гітлер заявляв не лише про «життєвий простір», який начебто необхідний Німеччині. Наприклад, територія сучасної Ленінградської області була оголошена «споконвічно німецькою» Інгерманландією. Хоча ніколи до складу німецьких князівств не входила. Понад 97 років ця територія була в складі Швеції. Але Гітлера це не зупиняло.
Цікаво, а що б написав полковник-історик, якби до Росії пред’явили цілком «помірні вимоги»? Як, наприклад, Латвія та Естонія — на частину території Псковської області, яка за юридично визнаними договорами РРФСР із цими державами була в їхньому складі.
Виступаючи з нагоди 80-річчя газети «Комсомольская правда», тоді президент Росії Володимир Путін сказав: «Не Питалівський район вони отримають, а від мертвого осла вуха». А чому? Цілком помірні та юридично обгрунтовані вимоги. У березні 2007 року Латвія відмовилася від претензій на Питалівський район, і це її право. Але Японія не збирається робити те саме стосовно «всього лише» чотирьох Курильських островів. Для величезної Росії справа ж невелика, але ні. Ні про яку помірність і не йдеться. Навпаки, з піною біля роту доводять, що захоплення островів було відновленням історичної справедливості. При цьому острови на ріці Амур рік тому віддали Китаю без особливого шуму. З Пекіном в ігри про помірність вимог Москва грати не збирається. Партнер дуже великим на зріст вийшов.
Інакше кажучи. У Росії набирає оберти процес перегляду причин початку та підсумків Другої світової війни. Причому робиться це вельми виборче і відповідно до цілей зовнішньої політики, що сформовані на цьому етапі. В обставинах економічної кризи і подальшого ускладнення соціальної ситуації в країні Кремль свідомо нагнітає напруженість у відносинах із сусідніми державами в найчутливішому питанні — територіальному. Чим складніше всередині Росії, тим агресивнішою ставатиме Москва. Кавказька криза літа минулого року дозволила значно ослабити наростання внутрішньополітичної напруженості. Створюється враження, що в Кремлі знову подумують про «маленьку звитяжну війну». Не обов’язково з гарматами, танками та літаками. Можна з газом і нафтою. Тим більше, що і в сусідів не все добре з фінансами.
А ті, хто обгрунтує «помірні вимоги» та «історичну справедливість», завжди знайдуться. І не лише на сайті міністерства оборони Росії.
Про це читайте в коментарях польського та німецького істориків.
КОМЕНТАРI
Славомир ДЕМБСКІ, доктор історичних наук, Польський інститут міжнародних справ, Варшава:
— Ми, звичайно, живемо в демократичному суспільстві. Різні люди можуть писати різні речі. Але хотілося, щоб на офіційних сайтах різних офіційних установ не з’являлися тексти, які не є науковими. Професіонали давно знайомі з інтерпретаціями, розміщеними сьогодні на сайті Міністерства оборони. Ці інтерпретації є продовженням радянської пропаганди, яка більш ніж 50 років впливала на свідомість різних чиновників Радянського Союзу. Здається, що цей вплив навіть сьогодні діє, принаймні, на деяких людей. Мова йде, звичайно, про історичні факти, але про один факт не згадується. Я маю на увазі те, що Польща відмовилася підкоритися Німеччині і відмовилася від спільного походу на Радянський Союз. Якщо писати тільки про вимогу Гітлера з територіальних питань, а мовчати про політичний контекст і політичні вимоги, то буде сформована помилкова інтерпретація.
Я гадаю, що з польської сторони не буде ніякої відповіді. Якщо ми опустимося до їхнього рівня, то потонемо в таких дрібницях. Нехай дурні пишуть, що завгодно. Адже навіть у російській пресі можна почитати дуже хороший коментар стосовно цього безглуздя. Мені здається, що краще просто промовчати. Нехай історики та професіонали коментують це. Я займався історією Другої світової війни і вперше чую такого дослідника (полковника Сергія Ковальова. — Ред.), напевно, раніше він займався іншою справою.
Мені здається, що створення комісії з «Протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії» принесе шкоду насправді Російській Федерації. Це дуже дивна ідея створювати комісії для визначення правильних чи неправильних поглядів. Це просто абсурд.
Бернд БОНВИЧ, професор, директор Німецького історичного інституту в Москві:
— Дійсно, вимоги Гітлера по Данцигу і «польському коридору» в Східну Пруссію були однією з причин. Але, звичайно, війна розпочалася не тільки через непоступливість Польщі щодо виконання цих вимог. У Гітлера була ідея фікс вирішити це питання військовим шляхом. На мою думку, німецькі вимоги відносно Польщі виходили за межі виправданих вимог. Я переконаний, що Гітлер ніколи не змирився тільки з передачею Данцига і «польського коридору» в Східну Пруссію. Він хотів більшого. Ще в середині 20-х років він виклав у своїй книзі «Майн кампф» уявлення про «життєвий простір» Німеччини на Сході. Коридор був лише приводом для вимог відносно Польщі.
У польському уряді було переконання, що Польща велика держава. І він суттєво переоцінював свою позицію також відносно Німеччини і не хотів поступатися. Більше того, Польща повелася в розподілі Чехословаччини як маленька велика держава. Тому поляки вважали, що можуть протистояти Німеччині.
Я не можу стверджувати, що такі публікації є виправданням нацистського режиму. Можу тільки говорити про причини німецького наступу на Польщу. Тому що з договором з Радянським Союзом чи без нього, Гітлер, принаймні, збирався наступати.
Створення в Російській Федерації комісії з «Протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії» є недобрим сигналом. Я з тривогою ставлюся до створення цієї комісії, що свідчить про певний настрій у деяких колах тут в Москві. Ніхто не знає, які результати принесе ця комісія. На мою думку, росіяни копіюють німецький закон про заборону на заперечення Голокосту. Це спрямовано не проти росіян, а проти іноземних істориків, які вільно пишуть те, що думають про Росію і про Радянський Союз. Принаймні, в цьому полягає значення створення цієї комісії. Але що насправді відбудеться, ніхто не може сказати.
