Олександр Філіппенко — майстер слова, інтонації, жесту, погляду. Магії
його підкоряється і зовсім маленький, і величезний зал. Навряд чи можна
було б знайти кращого Артуро Уї, ніж Філіппенко з його феноменальною пластикою.
Він — один із найвідоміших читців вітчизняної сцени, майстер гротеску,
який уславився ролями Кощія Безсмертного, Смерті Хоакіно Мур’єтти, зі своєю
екстраординарною зовнішністю і здатністю до миттєвого перевтілення.
Переводити розмову з Олександром Георгійовичем на папір — заняття копітке
і захоплююче, наче розкладання карточного пасьянсу. Він не викладає, а
означує словами й вигуками верхівки уявних айсбергів, і ти стежиш не за
прямим значенням мови, а за нервом розмови, що б’ється в нерівній інтонації,
в м’якій грі звуками, ховаючись у паузах за мінливою усмішкою.
«ДОБРИЙ АКТОР МАЄ БУТИ ТРІШЕЧКИ ФІЗИКОМ»
— Олександре Георгійовичу, ви весь час наче озираєтеся на шістдесяті.
Це звичка чи свого роду захист від нинішніх бур?
— Шістдесяті — той час, звідки я вийшов. Природно, постійно повертаюся
туди і підживлююся, знаходячи там потрібні особисто мені речі. Інколи це
заважає... Ми нещодавно з Дарією Михайловою зіграли в прем’єрі вистави
«Фальбала», це театральна фантазія Ганни Родіонової за романом Федора Достоєвського
«Бідні люди». Наш режисер Михайло Мокєєв пропонував у процесі репетицій
певні рішення — і першої миті в мені виникав театр шістдесятих «із вказівкою
на предмет», як тоді бувало, аби точно сказати, хто білий, хто червоний,
хто поганий, хто хороший... І алюзій підпустити, алюзій... Три роки тому
починали з Романом Віктюком моновиставу за романом Віктора Єрофєєва «Папужка».
Я фізично відчував, що текстова структура «не розкривається» моїми звичайними
прийомами. Ось тобі реальна відмінність між шістдесятими і дев’яностими
роками в театрі, між критичним реалізмом і постмодернізмом...
— Ви, мабуть, пам’ятаєте свою найпершу моновиставу?
— Звісно, пам’ятаю. Її ставив Марк Розовський ще в часи театру «Наш
дім». Вистава називалася «Єсенін без жінок», його пізня громадянська лірика.
Тоді бували такі вечори при Літературному музеї: аудиторія маленька, але
афіші — по всій Москві.
— Олександре Георгійовичу, наскільки мені відомо, ви за фахом фізик,
і навіть училися в МФТІ. Скажіть, а навіщо ви туди вступили, адже в той
час уже грали в народному театрі?
— Ну, це ж було відразу після знаменитого фільму «Дев’ять днів одного
року». Пам’ятаєте: «фізики — лірики»? Всі тоді зі зневагою ставилися до
офіційного театру і марили героїчними фізиками. Я не шкодую. Я навіки вдячний
долі за цей вибір. Які тоді були КВК, ще в домасляковські часи, які старші
товариші, які навантаження! І загалом, хороший актор має бути трішечки
фізиком. Я з Віктюком працював, і в нього принцип: актор повинен рухатися
за траєкторією. Всередині цієї траєкторії імпровізуй, скільки хочеш, але
траєкторії дотримуйся.
«ТРАГІФАРС — МІЙ УЛЮБЛЕНИЙ ЖАНР»
— Для пересічного глядача ви невіддільні від Зощенка, Славкіна, Булгакова,
одне слово, трагіфарс. І раптом — Достоєвський, «Бідні люди»...
— Звісно, тут є несподіванка — чого я, природно, й прагну. Впевнений,
що публіка від театру Філіппенка чекатиме чогось, а саме — якоїсь іронії...
Вона повинна сміятися на цій виставі... Але в фіналі ні, про це не будемо.
Заманити... заманити глядача треба і одурити. Трагіфарс — мій улюблений
жанр.
— До речі, ви сказали одного разу, що в вас сидить якась достоєвщина.
Що ви мали на увазі?
— Усі герої Достоєвського одержимі якоюсь ідеєю. Я був одержимий ідеєю
роботи. Відтак з’явилася ідея створення свого театру. Ми з Олександром
Гельманом написали цілу концепцію. Мені хочеться, щоб прийшов справжній
режисер, приніс інсценування справжнього драматурга і привів до мене справжнього
актора. Ось як нам Аня Родіонова писала «Бідних людей», коли ми з Ірою
Купченко грали, а Толя Васильєв допомагав ставити. І нехай приходить такий
режисер, як Васильєв, Фоменко чи Стуруа.
— Розкажіть, як виник театр Олександра Філіппенка?
— Я взагалі вдячний будь-яким крутим змінам. Потрясіння корисні. Ось,
наприклад, закрили театр «Наш дім», де я грав, і я півтора року працював
старшим інженером у Чорноголовці. А тут Юрію Любимову хтось сказав: ось,
хороший театр закрили, треба допомогти хлопцям... Любимову було не звикати,
його мало не щотижня закривали, він кількох наших хлопців узяв у мім-групу,
зокрема й мене. Кажуть, що найважливіше в житті — виявитися в потрібний
час в потрібному місці. Зі мною так і сталося. Я зустрівся з Юрієм Петровичем
1969 року. Любимов завжди порушував «кам’яні правила» тогочасного радянського
театрального етикету, і ця його властивість зрештою перевернула все моє
життя. Взяти до свого театру, що здійснив епохальний переворот у радянському
мистецтві, фізика, актора-аматора, навчити його бути в колективі і залишатися
при цьому індивідуальністю! У Любимова був принцип: уся трупа на сцені
— і до певного моменту мене це влаштовувало. Олег Павлович Табаков постійно
каже: актор має щовечора бути на сцені! А потім мені захотілося більшого,
тобто ще і пограти, і мене запросили вахтанговці. Отак я став другою особою
після Ульянова.
— Як це?
— Він усі перші ролі грав, а я — всі другі. Я наче при ньому. Він —
Річард III, я — Бекінгем. Він — Ленін, я — Бухарін. Він — Сталін, я — Жданов.
І тут я почав благати: хлопці, дайте мені зіграти бодай одну роль із золотого
класичного репертуару! Але головну! Немає перших ролей, і край! А мої вистави
одна за одною знімаються з репертуару. І я почав брати відпустки за власний
рахунок на півроку, на рік — почав робити моновистави, програми... Почав
їздити з ними.
«РОЗМОВИ ПРО СМЕРТЬ ТЕАТРУ ПЕРЕДЧАСНІ»
— Ви ж багато часу проводите на гастролях. Є якась різниця між публікою
московською і провінційною?
— Невелика. Я намагаюся виступати в провінції в приміщенні міських театрів,
туди публіка приходить усе-таки спеціальна. А такі театральні міста, як
Омськ, Новосибірськ, Іркутськ... Я вважаю, що провінційна публіка добріша
і краща за московську, вдячніша. Тут вона наче наситилася, хоча розмови
про смерть театру передчасні — адже то тут, то там якісь театральні проекти
виникають, крутяться.
— У вас буває байдужий зал, який ні на що не реагує?
— Цього в принципі не буває, тому що до мене ходять люди, які знають
на що вони йдуть. Я завжди на афіші вказую авторів, докладно визначаю жанр.
От як із «Мертвими душами»: я наголошую, що читаю останні розділи і що
буде досить серйозне видовище. Навіть у провінції, де мені доводиться працювати
на великі зали, яких я не люблю, — публіка у мене своя. Все ловить. А втім,
ні, зачекайте. Було одного разу: привели школярів, аби їм за програмою
послухати «Мертві душі». Б’юся, б’юся, ніщо їх не бере! Та все-таки якось
розігрів під кінець, головно на прямих зверненнях до залу. Але не комікував.
— Один ваш герой, булгаковський Коров’єв із фільму Юрія Кари «Майстер
і Маргарита», вигадав не зовсім вдалий каламбур про світло і пітьму. У
результаті, наскільки я пам’ятаю, йому довелося жартувати трохи довше,
ніж хотілося. Не боїтеся того ж?
— А чого боятися? Я стільки погані зіграв — ну що мені загрожує?.. Щонайбільше
— виросте хвіст. Лицедіїв завжди ховали за огорожею, немає у них душі —
у них маски. Інша справа, аби маска не приросла до обличчя, не «загратися»...
На свою дорогу я давно вийшов. І нехай усе йде як іде... Є данність. От
і все.
— До речі, щодо нечисті. Як вам вдалося так правдоподібно зобразити
Смерть?
— Ну, Смерть грати мені не звикати. Я ще в «Царі Максиміліані», першому
радянському мюзиклі на музику випускника консерваторії Максима Дунаєвського,
Смерть грав і куплети співав. На цю виставу в театр «Наш дім» прийшов молодий
Олексій Герман і ще тоді нас усіх помітив.
— У театрі в розумінні ролей вам усе-таки щастить більше, ніж у кіно,
оскільки кінорежисери використовують здебільшого вашу зовнішність, і в
результаті вам дістаються самі чудовиська, монстри...
— Ну чому монстри?! Був, наприклад, такий таджицький фільм «Кидок».
Там я граю героїчного прикордонника. Потім я грав у «Минаючому серпні»
героя-коханця...
— Ви? Героя-коханця?
— Так... І в «Івані Лапшині» у мене серйозна роль... У фільмі «Командир
підводного човна», який просто не потрапив у прокат, я зіграв знаменитого
Маринеско... А в фільмі «Із життя Потапова» я навіть грав заступника генерального
конструктора. А ви кажете — монстри!
— Олександре Георгійовичу, даруйте за питання, але як ви знайшли гроші
для театру в наш важкий час?
— Я використовував буквально будь-які лазівки. Мені, наприклад, Челябинський
тракторний завод зробив декорації, і я до них, в Челябинський камерний
театр, літав грати «Мертві душі». Переміг на конкурсі монодрам від їхнього
імені. Відтак почав грати по всьому Сибіру: Омськ, Томськ, Іркутськ, Новосибірськ...
Скрізь приймали прекрасно. Потім прийшов до Комітету з культури й кажу:
«Хочу відкрити театр. Якщо через рік не видам продукції, женіть мене геть
і закривайте як ні на що не здатного». Потрапив я в дуже складний час,
бо всі понавідкривали театрів, а половина з них не функціонує — пора закривати.
Минуло відтоді вже 2 роки, а я, як бачите, в театрі «Під дахом», це мала
сцена Мосради, на четвертому поверсі. Три вечори поспіль — три різні вистави.
І по всій країні з ними їжджу.
«Я КРАЩЕ НАРОДЖУ САМ»
— Ви вже кілька разів згадали «Мертві душі». Мені б дуже хотілося дізнатись,
чому у вас у цій виставі монолог про «Птаха-трійку» звучить не в фіналі,
а в середині й немов із якоюсь іронією?
— А це для того, аби воно зазвучало! А то стерлося зовсім. Я його навмисне
роблю смішно: «Постораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства»,
— та це вони із жахом, з якоюсь навіть огидою «постораниваются»! Загалом,
я читаю не від імені героя і не від імені автора, а як читач, прямо звертаюся
до залу. Це мій улюблений прийом: я в цій виставі мушу контактувати з глядачами.
У Достоєвського це неприпустимо, я там закритий. А тут підморгнути залові,
спитати про щось — звичайна справа.
Я граю за Станіславським: усе відбувається зі мною, тут і зараз. Колись
школа читців була зовсім іншою. Я показував свою програму худраді мастодонтів,
читав Горького — «Народження людини». І мені сказали: «Філіппенко щойно
перед нами народив». А раніше належало так читати: читець залишається безпристрасним,
а вся публіка народжує. Я краще народжу сам.
«У ВСІХ СТРАШНИХ РОЛЯХ ГОЛЮСЯ»
— На мій погляд, найсильніша ваша роль у кіно — це Артуро Уї в фільмі
Бориса Бланка «Кар’єра Артуро Уї. Нова версія».
— Ця моя роль справді з золотого репертуару. І мені подобається картина.
Ну а Кощій у фільмі «Там, на неведомых дорожках» за Едуардом Успенським
— це одна з улюблених ролей. Успенський починав як сатирик, ми грали його
мініатюри, а потім він, як багато хто, знайшов захисток у дитячій літературі.
І написав дуже смішну книжку «Вниз чарівною річкою» з усілякими підтекстами...
Мені спочатку то одну перуку приміряли, то іншу — все не те! І тоді гример
— там прекрасний був гример, вивчав френологію, все знав про черепи — мені
й каже: «Сашко, не ховай лисину. У тебе є якісь три точки на ній, дуже
рідкісні, отож абсолютно гармонійна голова. А зголи-но ти геть усе». Я
поголився, дивлюся, справді вилитий Кощій. Відтоді у всіх страшних ролях
голюся.
— Олександре Георгійовичу, вас, очевидно, впізнають люди. Не стомлює
слава?
— До мене слава, популярність прийшли тоді, коли я вже майже всьому
знав ціну. Я розумів, що впізнають тебе чи ні, а ДАІ все одно треба поважати.
— Ви автолюбитель?
— Так, я дуже люблю цю справу.
— А яка у вас машина?
— «Нива». Мені її подарували після виступів у Тольятті. «Нива» — ідеальна
машина. Скрізь пройде і ніколи не зламається.
— А який Олександр Філіппенко як людина?
— Усе, як у гороскопі написано... Діва і Мавпа. Я в це дуже вірю. Діва
любить порядок у дрібницях і деталях. З них, кажуть, добрі адміністратори
виходять. Тепер, відкривши свій театр, змушений бути його директором. І
добре почуваюся в цій ролі.
«УСІ МИ ГРАВЦІ, І ЩАСТЯ — ВИГРАТИ»
— Олександре Георгійовичу, розкажіть про свою сім’ю.
— У мене троє дітей. Син і донька від першого шлюбу, донька від другого,
який триває вже майже двадцять років. Старша донька Марія — перекладач,
син Павло вступав до Щукинського, але я жодних зусиль до його вступу не
докладав, він сам спробував і сам передумав. Зараз грає в групі «Ай-Еф-Кей».
Що це за група, що грають — абсолютно не розумію. Якийсь крандж. Але є
фанати, уявляєте? У сина мого — фанати!
— А вам яка музика подобається?
— На радіо, коли інтерв’ю беруть у прямому ефірі, завжди запитують:
«Яку відбивку зробити, що вам поставити?». Я прошу, аби бенд був великий,
аби рег-тайм якийсь зіграв, де контрабас живий, справжній, аби труби дали
клас, ну й скрипочка, може... Скрипочка в ре мінорі — може, ой, може прихопити...
— Чим займається ваша молодша донька?
— А дочка Сашенька, їй дванадцять років, уже виступає на телебаченні
з читанням дитячих оповідань для дорослих. Олег Григор’єв, Юрій Коваль...
Я намагаюсь їй добирати репертуар, але головним чином допомагає мати, режисер
на телебаченні. Потомственна телевізійниця. Дружину звати Марина. Обожнює
свою справу. І, як ви можете здогадатися, найбільше на світі я ненавиджу
словосполучення «нічний монтаж».
— Що таке, по-вашому, щастя?
— Займатися тим, чим хочеш. Усередині в тебе аби не було дискомфорту.
Зрештою — всі ми гравці, і щастя — виграти. Всім бажаю, щоби не було «двадцяти
двох». А двадцять одне — це «очко». (Ти в «очко» коли-небудь грала?) Можна,
щоправда, і блефонути, можна й на п’ятнадцяти банк зняти...
