28 вересня Дмитро Павличко відсвяткував своє 80-річчя. Для молодих журналістів «Дня», які творчість Павличка вивчали зі шкільних підручників як класику, сам факт зустрічі з поетом — велика подія. А тому побачити його в цей день у редакції означало для нас надзвичайно багато. Дмитро Васильович просто вирішив особисто завезти в редакцію запрошення на свій ювілейний творчий вечір — такий красномовний штрих до портрета видатної особистості: відкритої, самоіронічної, небайдужої... Мудрої та енергійної. Восьмидесятирічної й дуже молодої. Більше про Дмитра Павличка — від тих, хто знає його, його творчість і громадську діяльність не з підручників.
До творчості Дмитра Павличка добре пасує рідкісне слово «огром». І справді: починаючи від свого першого вірша 1944 року (прочитаного поетом на ювілейному вечорі) до найновіших творів, Павличко спорудив величезний поетичний Дім. У Державі української поезії він належить до тих, які вражають архітектурною вишуканістю і примхливою непередбачуваністю інтер’єру. Колись історія буде наводити в цьому Домі свій лад — і ніхто напевне не знає, яким він буде. Щось її не влаштує, здасться не вартим уваги, проте багато чого вона залишить як оздобу.
У різні часи творцям української літератури випадало керуватися не тільки натхненням, а й почуттям обов’язку, з якого вони те натхнення викрешували. Треба було працювати з потрійним навантаженням, аби уберегти свою літературу від тієї «неповноти», про яку писав Дмитро Чижевський, але не тільки він. Звідси — та особливість внутрішнього імперативу, яка була добре знайома, наприклад, Івану Франку з його культом самозреченої праці.
Франків дух супроводжує Павличка все життя. Йому дорогий універсалізм Івана Франка, несподіване поєднання в одній особі «народника»-трибуна, — й естета, який краще за інших розуміє самоцінність краси досконалого слова, вишуканих поетичних форм. Він теж simper tiro — завжди учень. Учень, який не втомлюється бути жадібним до пізнання нового, до «переплавлювання» в горнилі свого таланту всього того, що здобув його розум і осягнула душа.
У нього є шедеври. Програма ювілейного вечора поета була вибудувана з пісень на його слова: і «Два кольори», створені у творчій співпраці з композитором Олександром Білашем, співали всі, хто був у залі Київської опери.
Шедевром, безперечно, є й «Таємниця твого обличчя», збірка лірики, сповненої любовного шалу, вогню еротики, що нагадує природні стихії. Вийшла вона 1974 року, коли радянське суспільство, здавалося б, було застебнуте на всі ѓудзики. Павличкова любов була понад часом, вона належала небесам.
А перед тим, у постсталінські часи, мало чи не в списках ходили такі вірші Дмитра Павличка, як «Коли помер кривавий Торквемада...» і «Молитва». «Здох тиран, але стоїть тюрма», — написав поет, нагадуючи, що мертве хапає за ноги живих. Поезія тоді говорила мовою алюзій, яку розуміли всі, в т.ч. й нащадки «Торквемади». Обидва ці вірші Павличко читав на своєму ювілейному вечорі. Значить, у його творчій біографії вони таки особливі.
Одна з найсильніших поетичних книг Дмитра Павличка — «Гранослов» (1968 р.). Услід за нею з’явилися «Сонети подільської осені» (1973), далі була вже згадана «Таємниця...» — схоже, що зоряним часом Павличка-поета було десятиріччя між 35—45-ма роками його життя. У 1960-ті він долучився і до українського «поетичного кіно»: за його сценаріями знято знакові фільми — «Сон» (із молодим Іваном Миколайчуком у ролі Тараса Шевченка) і «Захар Беркут».
Мабуть, у жодного з наших поетів ХХ ст. немає такого жанрового розмаїття, як у Павличка. Що тільки не підкоряв він українському слову — рубаї, притчі, терцини, сонети... Оригінальний і перекладний сонетарій — то велика частина поетичного Дому Дмитра Павличка; його, сказати б, бальний зал. Знаючи багато мов, поет узявся за створення авторської антології «Світовий сонет», — і таки здолав цю вершину! Є в нього й книги поем, — із цим жанром він також не розлучається протягом десятиліть.
Франків дух додавав снаги Павличку-перекладачеві. Не знаю, скільки б знадобилося томів, щоб увібрати тлумачний доробок 80-річного ювіляра. Мабуть, не менше п’яти, ще й великого обсягу. Найбільше Дмитро Васильович перекладав слов’ян, проте йому підкорився і Шекспір. До світової антології Шекспірівського сонетарію з українських перекладів професор Марк Соколянський найбільше відібрав саме тих, які були виконані Павличком.
Не можна не згадати і його літературознавчий доробок. У 2006 р. побачили світ два томи статей і досліджень Д.Павличка; в одному представлена українська література, в другому — світове письменство. І далеко не завжди це ювілейні промови й доповіді (хоча їх теж чимало). Є тут блискучі наукові студії, що їх не оминуть філологи, історики літератури. Пригадую, яким одкровенням було для українських читачів підготовлене Дмитром Павличком видання творів Богдана-Ігоря Антонича, якою яскравою його передмовою відкривався том геніального лемка. То було відкриття, схоже на оновлення ікони. Причому автор передмови і в літературознавчій студії залишився поетом. Леонід Новиченко колись сказав про його дослідницький стиль: одним ударом метафори Павличко може досягти того результату, для якого науковцю знадобилося б кілька логічних операцій...
За часів редакторства Дмитра Павличка (1971—1978 рр.) неабиякого авторитету набув журнал «Всесвіт» — це ще одна сторінка його творчої біографії. Втім, не тільки творчої: Павличко робив цікавий журнал і водночас піднімав планку національної культури як такої. Громадянський мотив у нього завжди був надзвичайно сильним. Може, навіть занадто сильним, коли йдеться про поезію. Я свідомо нічого не кажу зараз про Павличка-політика, оскільки політикою переповнена і його поезія. Особливо та, яка належить часам української незалежності. Майже всі його книжки останнього часу (наприклад, «Ностальгія», «Покаянні псалми», «Аутодафе», «Пам’ять», «Три строфи») містять величезну порцію поетичної публіцистики. Тут багато вогненних інвектив, адресованих імперським рефлексам Москви, покірливим «хахлам», українським політикам, які вічно гризуться між собою. Павличко продовжує вірити, що словом можна вилікувати, можна відшмагати (із користю для того, кого шмагають?), можна затаврувати. Він нагадує великий радар, який пеленгує все. Він озивається і на війну в Чечні та Грузії, і на якийсь політичний «зигзаг» у Києві. Це ж хто іще може написати: «моє серце, як Тузла»?
Часом він нагадує розчахнуте дерево — це тоді, коли намагається примирити непримиренних. У реальному житті — колишніх лідерів Майдану, у поезії — Мазепу й Петрика, яких він звів на полі Полтавської битви, як борців за Україну, відчайдушно «змусивши» бунтівного Петрика прикрити власними грудьми не менш бунтівного гетьмана Мазепу!
Перша збірка Павличка мала характерну, і, як виявилося, абсолютно принципову назву — «Любов і ненависть». Він і досі залишається поетом контрастів і сильних пристрастей. Поетика проклять у нього така ж важлива, як і поезія ніжності. Може, навіть важливіша. На жаль. Принаймні я з-поміж великої кількості Павличкових книг 1990—2000-х рр. найчастіше беру до рук його «Золоте яблуко» і «Наперсток» — любовну і філософську лірику.
Можливо, когось іншого надихає поетична публіцистика...
«Відходить ціла епоха», — сказала одразу після ювілейного вечора Дмитра Павличка поетеса із покоління «сімдесятників». Справді, Павличко — це ціла епоха в нашій літературі, й не тільки в ній. Епохи ж, як відомо, відходять, щоб залишитися.
