Проте ще менше шансів опинитися вище — не намагаючись цього
робити. Все-таки важливий характер, і вже потім — талант і професіоналізм.
У нашої героїні — з характером усе гаразд. Без якого за двох останніх складових
руху на гору не буде. Сьогодні ця молода симпатична пані — виконавчий директор
відомої приватної клініки «Медиком». Той самий невгамовний характер змушує
її займатися гірськими лижами, великим тенісом, підводним плаванням, їздити
на мотоциклі і т.д. і т.ін.
Джек Лондон поділяв людей на тих, хто, опинившись на прекрасному
тихоокеанському пляжі, воліють валятися від світанку до заходу, рівномірно,
неначе поросятко, підсмажуючись з усіх боків. І на тих, кому через п’ять
хвилин це заняття набридає, і вони мчать на найближчу скелю — стрибати
в океанські простори.
Олена Скурихіна, безперечно, належить до другої категорії.
Це надзвичайне бажання (і вміння) ризикувати привело її до успіху і на
професійній ниві.
Вона з покоління сучасних українських яппі — удатних у
бізнесі молодих людей. Це тим паче дивно і відрадно на тлі тотальної кризи.
На фоні загального ЯК ХОТІЛОСЯ Б — маленькі квітучі острівки — ЯК МАЄ БУТИ.
У клініці «Медиком» вас зустрічають як близького родича
по материнській лінії. Клініка виблискує чистотою, її персонал — ввічливий
і люб’язний, а результат — якісний. На стінах — приємні картини. На обличчях
— усмішки. Немов не до клініки потрапив, а до п’ятизіркового готелю з видом
на море. Однак, як казав герой «Чародіїв» у виконанні Валентина Гафта:
«Все це чимало коштує».
Отож, по-перше, Олена цікавить нас як яскравий представник
юної української буржуазії, по-друге, як людина, яка проклала шлях «нагору»,
не втративши щирості й простоти, і по-третє, просто як чарівна жінка.
«ЯКЩО ДВІЧІ ДВА — ТРИ, ОТЖЕ ВИ ЩОСЬ УКРАЛИ»
— У чому головна відмінність приватної медицини від державної?
— Приватна медицина відрізняється від державної тільки
джерелом фінансування. Це факт, що будь-яке суспільство розділене на класи.
Але в розвинених країнах будь-хто може звернутися за допомогою до приватної
медицини, оскільки там часткове фінансування за рахунок бюджету, розвинене
обов’язкове й добровільне медичне страхування. Не маючи цього всього, у
нас малозабезпечені верстви не можуть скористатися нашими послугами і,
природно, ставляться до нас не дуже добре. Вони і в казино не можуть сходити.
Але без казино можна обійтися, а от від здоров’я не відмовишся. Тому громадська
думка прямо залежить від фінансових можливостей людини.
— У чому виявляється негатив?
— Лаються. Дівчина телефонує й обурюється, чому «вакуум»
у вас коштує 371 грн., а їй у лікарні казали, що за 100 зроблять. Починаєш
вести роз’яснювальну роботу: що я, мовляв, не знаю, звідки в тій лікарні
взялася така ціна? Може у них державні дотації. Всі наші ціни з розрахунку
витрат. Тому розцінки не можуть бути дешевими. Двічі два — завжди чотири.
А якщо виходить три, то це означає, що ви щось украли. Обладнання коштує
стільки ж, що в Америці, що у нас. У ціну входить усе: матеріали, зарплата
співробітників. До речі, податки ті самі, що й будь-якого лікеро-горілчаного
магазина.
— А ви не побоюєтеся, що клієнти зникнуть зовсім?
— Не тому, що у нас працюють чудові лікарі. А зрештою і
якість матеріалів впливає на якість роботи. Наша пломба не випаде впродовж
2-3 років. Композитна пломба коштує 60 грн., а фотополімерна — 100.
— Отже приватна медицина працює на еліту? У пересічного
обивателя заощаджень вистачить у вашій клініці на два зуби.
— Щодо стоматології, то це так. Але в гінекологічне відділення
приходять абсолютно різні за забезпеченням люди. Безплатно все одно не
вийде. У державній клініці ви понесете коробки цукерок, коньяки. А ми на
себе «відтягуємо» платоспроможнішу частину населення.
— Це з тієї ж серії, коли скрипачка Ванесса Мей приїжджає
до вбогої країни і продає квитки від 200 до 1,5 тис. гривень. І вони йдуть
нарозхват.
— Мені, відверто кажучи, подобається те, що вона робить,
але я вигадала слушний привід, щоб на неї не піти. Я прихильник класичної
музики і мій чоловік і всі решта воюють через це зі мною. Висмикують касети
в машині, коли сідають у неї. У клініці музика централізовано транслюється
з мого кабінету. Через три години лікарі приходять і кажуть: «Олено Анатоліївно,
не треба більше Чайковського, будь ласка. Ми дуже просимо». А Мей добре
стилізована, тому і подобається народу. І навіть попри те, що я її велика
шанувальниця, — купувати квитки за такі гроші вважаю божевіллям...
— Який вихід із цієї ситуації?
— Що стосується медицини, то необхідно ввести систему державного
страхування. У мене досі залишився страшний бар’єр, хоча я давно працюю
в «Медикомі», — бар’єр взяття грошей за надання «швидкої допомоги». Якщо
людина з’явилася з гострим болем, якщо вона непритомніє — і в цей момент
підходити до неї і пред’являти рахунок...
— То вона помре відразу.
— (Сміється). Сподіваюся, що ні. Але це й психологічний
дискомфорт для людини, яка бере гроші, бо нормальна людська реакція в цьому
випадку допомогти, а не думати про економічні питання.
— Але я чув про деякі випадки, коли представники приватної
медицини не виїжджали на виклик, коли дзвінок було зроблено з телефону-автомата,
і цей телефон нібито не могли запеленгувати. Тобто вони не були впевнені
в платоспроможності того, хто викликав, оскільки виклик до них коштує $25.
— Усі лікарі давали клятву Гіппократа, тому ненадання допомоги
— злочин, за який потрібно позбавляти диплома. У нас на фірмі немає таких
пеленгаторів. Не виїхати на виклик можуть лише через одну причину — коли
всі машини в роботі. Але щодо скарг на неправильні дії лікарів, то тут
у нас не розроблено жодних законодавчих засобів. Хоча саме на приватну
медицину простіше подати до суду, ніж на державну. Але й ми, з іншого боку,
не застраховані від спроб здирства. Інколи спеціально викликають, аби заробити
гроші, розуміючи, що найважливіше для нас — це ім’я.
— І як обставляється афера?
— Викликається «швидка допомога», відтак підучена бабуся
спеціально падає в машині, набиває невеликого синяка на лікті. А потім
подають до суду. Родичі, звичайно, не стверджують, що її спеціально штовхнули,
але наголошують, що вчасно не підтримали. Або в стоматології. Гарантія
на кожну коронку — 2 роки. Припустимо, вона спадає через два дні. Ви приходите
й кажете, що не хочете, щоб ставили коронку знову, оскільки вас не влаштовує
якість. А ви хочете за моральний збиток отримати певну суму. І якщо я не
доведу, що ви взяли долото і збили її самі — треба платити.
— Мені важко уявити, щоб людина ламала собі зуби. Хіба
що досвідчений мазохіст. Взагалі похід до стоматолога не з найрадісніших
моментів у житті будь-якої людини. Як кажуть, не весілля. А щоб розширювати
стамескою собі щілину...
— Так, такий варіант я собі теж уявляю насилу, але, гадаю,
усе відбувається інакше. Якщо взяти конкретний випадок, то через два тижні
прийшов чоловік і справді коронки на місці не було. Він сказав, що проковтнув
її уві сні. В принципі, коронку можна зняти за допомогою іншого професійного
лікаря. Загалом з клієнтом цим ми розібралися без скандалу, щоб тільки
його не чути і не бачити.
— Ви самі відносите себе до еліти?
— Я над цим не замислювалася. Гадаю, що так. Фірма створювалася
лікарями. Ми починали виїжджати на виклики на власних «Жигулях». Орендували
приміщення. І так от з нуля поступово доросли до власної фірми.
— Ваші клієнти люди багаті, такі собі Людовіки
XIII, а, отже, дуже вередливі. Ви їхні примхи витримуєте
спокійно?
— Це частина нашої роботи. Вони ж наші годувальники...
Ну, наприклад, записуються на один час, приходять на інший... Ми все повинні
сприймати нормально, оскільки це закон комерції... Я взагалі більше займаюся
гінекологією і стоматологією, оскільки це спеціалізація нашої філії.
— На який час припадає пік роботи?
— У гінекології активність припадає на зимовий період,
бо швидко сутеніє. Економічна криза в країні, часто зникає світло. А людям
треба чимось займатися. Зовсім непогано, якщо це кохання, хоча наслідки,
часом, бувають небажані. А в стоматології піки — восени-навесні. Взимку
— просто лінуються, а влітку — часу шкода. Походи, відпустки. Ну от, а
восени саме наслідки шашликів і лікуємо.
— Як ви боретеся із зубним болем, що жахає населення?
— Укольчик. Можете взагалі «виключитися» на десять хвилин,
а можна — тільки під місцевою анестезією. А на очі — віртуальні окуляри,
щоб ви подивилися, доки вам зуби лагодитимуть, якийсь фільмик жахів. Наприклад,
«Дантист».
— (Украй здивовано.) Невже «Дантист»? Це там, де щелепи
виривають і складають.
— Саме так. Я заради жарту його поклала туди. І на превеликий
подив один чоловік саме його й вибрав. Дивитися кіно обожнюють чоловіки
і діти. Жінки навіть від власних неприємних відчуттів не люблять відволікатися.
«МІЙ ДВИГУН — САМОЛЮБСТВО»
— Чи змінився ваш спосіб життя після того, як з’явилися
пристойні гроші?
— Живемо там само, у маленькій двокімнатній квартирі на
Мінському, в якій жили й до «Медикому». А в основному «добробут» тратимо
на захоплення. Я, наприклад, дуже полюбила гірські лижі. Залучив до цієї
справи наш спільний з чоловіком друг, майстер спорту, який буквально нас
усіх силоміць за комір притягнув на Голосіївську гірку. Проїхавши нею 60
метрів і отримавши порцію адреналіну в кров — я збагнула: це «вільне витання»
— моє. Потім, щоправда, він затягнув нас на Чорну трасу. На ній їздять
лише божевільні або майстри. Що таке Чорна траса? Це вузька траса — зі
стрімким схилом з проваллями обабіч. Коли мене туди привіз підйомник, першим
бажанням було — на ньому ж спуститися назад. Але я все-таки з’їхала. На
самісінькому самолюбстві. Тоді я зрозуміла, що мій двигун — самолюбство.
Коли його зачіпають, я можу здійснити неможливе. Це стосується й бізнесу.
— Тобто якщо людині знадобиться діамантова щелепа?
— Так, я поїду куди завгодно, але дістану її.
— А як же ваше нездійснене бажання перестати палити?
— Я знаю, що люди кидають курити тільки в одному разі,
коли лікарі їм кажуть: «Або ви куритимете, або помрете». Але я поки що,
слава Богу, перед таким вибором не стою.
— А як ви захопилися підводним плаванням?
— На день народження подарували радянський акваланг з костюмом.
Доісторична маска — все як потрібно.
— І що, прямо на дні народження у ванні перевіряли?
— Обійшлися без цього, а то хтось потонув би. А пізніше
ми вчилися плавати в басейні під керівництвом тренера. На Рось з’їздили,
на Дніпро. Видимість — п’ять метрів, але все одно цікаво. Потім — Червоне
море.
— І що, акули за вами не ганялися?
— У мене взагалі немає відчуття в житті, що на мене хтось
може напасти. Там, кажуть, особливо небезпечні рифові акули. На жаль, жодної
не зустріла.
— Мабуть, вони відчули присутність більшого хижака?
— (Сміється) Може... Я не відчуваю страху. Хоча, звісно,
бабуся і вчила мене, що треба вчитися на чужих помилках. Але тепер я можу
заперечити їй. Ні я сама, ні будь-хто з моїх знайомих на чужих не навчився.
Кожний на своїх, добре пережитих. Намагаюся багато їх не робити.
— Щодня пірнаєте в басейн?
— Коли щодня пірнати, то ні на що інше часу не залишиться.
«НА МОТОЦИКЛІ ВИНИКАЮТЬ СУТО ЖІНОЧІ ПРОБЛЕМИ»
— І чим же ви захоплюєтеся, коли виринаєте?
— Ще я граю у преферанс.
— Але ж це — суто чоловіча гра.
— Чому? Жінки її теж полюбляють. Але чоловіки мене не переносять,
бо я часто виграю. У 60 відсотках — я у виграші. Тому маю імідж непереможної.
Голова плюс везіння.
— Але ж ви іще їздите на мотоциклі? Везіння везінням, але
ж це вже ризик головою?
— А я люблю відчуття небезпеки. Хоча нормальна жіноча реакція
— уникати її. Але я не одна така в цьому світі. Існує ще альпінізм, інші
екстремальні види спорту.
— А в інших водіїв теж виникає відчуття небезпеки, коли
ви мчите?
— Хіба що, коли я на мотоциклі в коротких шортах.
— І яку швидкість ви розвиваєте на своїй «Ямасі» в місті?
— Звичайну. Коли 60, коли за 80.
— І як на це дивиться ДАІ?
— У мене з даїшниками немає жодних конфліктів.
— Не може бути!
— Просто я відразу визнаю свої помилки. Тому конфліктом
це не називаю. Звичайно, якщо ти їдеш на швидкості 100 кілометрів за годину
і тебе зупиняють — я відразу готова понести заслужене покарання.
— У вас є з собою валізочка грошей з написом «Для ДАІ»?
— Валізи немає, але десять гривень завжди під рукою. Але
міліціонери, здебільшого, поводяться по-джентльменськи. І навіть ввічливо
і ласкаво кажуть: «Ай-я-яй». Кажуть, що треба себе берегти. Я готова стверджувати,
що гроші з жінок беруть лише лише 20 відсотків даїшників.
— Решта запрошують до ресторану?
— Ні, до ресторану ніхто не запрошував.
— Невже жодний даїшник таки й не залицявся?
— Ну, може, було кілька випадків. Здебільшого пристають
банкіри, що програли в преферанс. Вони намагаються наступного дня зустрітися,
щоб відігратися. Страшенно меркантильні.
— А може, вони спеціально програвали, щоб зустрітися ще
раз?
— Та в карти ж граємо, а не в кохання. І зрештою, гроші
для банкіра важливіші за любов. Справа навіть не в них, а в самолюбстві.
Чоловікові, який програв, важко самому з собою жити.
— Чоловік у принципі важко сам із собою живе...
— А той, що програв, — подвійно. Тому страждає-мучиться,
наполягає на зустрічі. Мета — відігратися.
— І все-таки, може, це не мета, а привід. Програє і програє,
розумієш, з дому не виженеш.
— Так, але тоді може видатися невдачливим. А жінки невдах
не люблять.
— А захоплення мотоциклом звідки?
— Мотоцикл — це від бойовиків, побачених у дитинстві. Але,
на жаль, на ньому не вирушиш на роботу. Діловий костюм до нього не підходить.
У мене виникають суто жіночі проблеми: якщо дві години попоїздити на мотоциклі
— будеш брудною з ніг до голови. Тому, якщо ти бажаєш дістатися до якогось
місця чистою — вибирай інший вид транспорту. Але відчуття свободи нечуване.
Вітер в обличчя, адреналін у крові. Найсильніше бажання у мене — вхопити
небезпеки.
— І в бізнесі теж?
— Ні. Ці заняття в мене не перетинаються. Ризикувати собою
— це особиста справа, а підставляти інших — зовсім інше.
— І скільки ж, за такого життя, годин залишається на сон?
— Коли три, коли десять. Я ж іще захоплююся великим тенісом.
До речі, нещодавно в парі з подругою я зайняла третє місце в Києві серед
аматорок-жінок.
— Характер якого літературного персонажа вам ближчий: Пеппі
Довгапанчоха чи Мальвіни?
— Ідеал для мене — Пеппі Довгапанчоха із зовнішністю Мальвіни.
— Ви вважаєте себе навіженою?
— Тільки в особистому житті.
— Суцільні романи?
— Ні. Я дуже ніжно ставлюся до свого чоловіка. Це стосується
тільки туристичних захоплень. І справді, якщо ми досі живемо на Мінському
масиві, отож майже всі заощадження тратимо саме на них.
— Якби у вас було достатньо грошей — ви залишили б роботу?
— Ніколи. Я вже раз намагалася це зробити. Навіть якби
мені не треба було заробляти, я працювала б на громадських засадах. Я обожнюю
щось організовувати. З нуля довести справу до успіху. Коли вже все вийде
— я починаю нудьгувати. Так і хочеться сказати: «Дуже дякую всім. До побачення».
І займуся чимось іншим.
— Ви вважаєте себе зразком для наслідування?
— Я й для себе не бачу багато ідеалів і себе не вважаю
ідеалом. Але в тому, у що вірю сама, можу переконати багатьох. Для цього
потрібна одна проста річ — щирість.
— А якби ви несподівано позбулися всього: грошей, становища.
Чи змогли б ви почати знову?
— Я не можу точно відповісти на це запитання. Мені здається,
обтрушуся, поплачу і піду далі. Але я усвідомлюю, що для того, щоб відчути
це положення — треба в ньому опинитися. Абсолютно з нуля я починала тут
одинадцять років тому. Без єдиного родича і знайомого. Лише з коханою людиною.
Чи зможу я ще раз — не знаю. Хоч продиратися через непролазні місця мені
подобається.
— Ви, здається, родом із Сибіру. Єрмак, випадково, не ваш
родич?
— Щодо Єрмака не знаю, але енергії вистачає. Їй же треба
кудись виходити, я вказую їй напрям.
— Але ви усвідомлюєте, що живете в дикій країні?
— Я так не вважаю.
— А ви давно бували в метро?
— Чесно кажучи, так. Але ж я не завжди їздила машиною.
Влаштування метро я собі добре уявляю.
— Справа не у влаштуванні, а в тій кількості жебраків,
яких зараз там розвелося.
— Мабуть, усе-таки кожний має шанс. Дев’яносто відсотків
тих, хто сьогодні всередині (до яких я і себе відношу), починали, так би
мовити, з метро. Піднімалися руками та головою.
— У мене багато знайомих, які поміняли вчені кар’єри на
торгові, але якщо у них немає зв’язків, то піднятися вище за якийсь рівень,
наприклад, від місця на базарі до крамниці — неможливо. Перед ними поставили
бар’єр.
— Можливо, в лікарській практиці справи трохи кращі. Нам
не допомагали, але й не заважали.
— В міру зростання добробуту коло ваших друзів мінялося?
— Звичайно. З дуже давніх знайомих залишилося лише кілька
чоловік. Багато точнісінько так само піднімалися в бізнесі, як і ми. Потихеньку.
— Ну і як, за вашими спостереженнями, гроші їх не псували?
Які симптоми?
— Перший симптом — це страх їх втратити. Більшість людей
усе-таки стають снобами. З такими, котрі діють на нерви, ми відразу перестаємо
спілкуватися. Але в кількісному відношенні, хоч як це не парадоксально,
друзів у мене стало більше. І з багатьма з них мені цікаво. Не скаржуся.
P.S. Олена постійно наголошувала, що вона не «зразок для
наслідування». А чом би й ні? Може, багато стомлених від безвихіддя людей,
прочитавши цей матеріал, піднімуться духом. У когось, як з’ясувалося, ВИХОДИТЬ.
Трохи віри у себе, вмикайте «двигун самолюбства» — вийде й у вас.
№249 25.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
