На верхньому поверсі, в «башті» — квартира Леоніда Миколайовича Вишеславського.
Ровесник Першої світової війни, він підростав у двадцятих, навчався поезії
у тридцятих, воював у сорокових, був знаменитим у п’ятдесятих-шістдесятих.
Він — жива історія української літератури. З понад п’ятдесяти його книжок,
мабуть, найбільший успіх мали «Зоряні сонети» (1962 р.) — збірці віршів,
у якій Вишеславському вдалося передати потрясіння людини, котра вперше
зустрілася з Космосом.
Прозора, філігранна форма віршів, глибинна філософія, людська гармонія
й відсутність будь-якої суєти приваблюють до віршів і тепер. У свої 84
роки він — олімпієць, небожитель. Трішки епікуреєць: полюбляє добре вино
під приємну розмову. Надзвичайно галантний з дамами, молодшими на півстоліття
й більше. Доброзичливий і чуйний до юних поетів, котрі досі напосідають
на Майстра зі своїми скороминущими витворами.
ГОЛОВА ЗЕМНОЇ КУЛІ
— Ви знаєте, а я застав ренесанс української культури
20-х років, — говорить Леонід Миколайович. — Це була дуже сильна інтелігенція,
яку згодом знищили: Микола Зеров, Микола Хвильовий, Досвітний, Епік, Григорій
Петніков (соратник Маяковського та Хлєбнікова). Коли Хлєбнікова 22-го року
коронували званням Голови Земної кулі, Петніков дістав звання віце-голови.
Таким чином, після смерті Хлєбнікова до Григорія перейшов його титул.
Після війни у Криму вийшла книжка Петнікова, а я написав про неї статтю
в «Літературну газету». Вона називалася: «Увага! Говорить Голова Земної
кулі!» Через певний час зі Старого Криму надійшов лист: «Любий Льоню! Спасибі
вам, що ви згадали про нашу давню гру. Я вже почав забувати, що я Голова
Земної кулі. Мабуть, недовго мені носити цей титул. Заповідаю його вам,
мій друже». Я помчав у Старий Крим, до хворого вже Петнікова. Він подарував
мені чудовий корінь якоїсь гірської рослини, схожий на імператорський жезл.
На корені було випалено напис про належність його Голові Земної кулі. Згодом
я подарував цей корінь одному музею поезії.
Це було 1963 року. Відтоді я, на продовження нашої юнацької гри, ношу
це високе поетичне звання. Мені навіть зробили посвідчення!
— Леоніде Миколайовичу, стало традицією називати нововідкриті малі планети
іменами популярних людей. Ваше ім’я з’явилося на космічних картах одним
із перших.
— Колись я отримав лист із Кримської астрофізичної лабораторії: «До
нас потрапила ваша книжка «Зоряні сонети» з передмовою Юрія Гагаріна. Ми
відкрили дві малі планети, одну назвали Гагарін, другу — Вишеславія». Дрібниця,
певна річ, але приємно, що планета з твоїм ім’ям обертається в космосі.
Це наводить на роздуми про вічність.
— Леоніде Миколайовичу, розкажіть, будь ласка, історію про те, як ви
через поезію потрапили в міліцію.
— Вісімнадцятирічним юнаком, на самому початку 30-х років я приїхав
у Москву, познайомився з уже знаменитим молодим Павлом Васильєвим. Літніми
вечорами ми часто сиділи в ресторані «Прага», на заставленому столиками
даху. Павло — яскравий, бурхливий сибіряк, котрого за обдаруванням порівнювали
з Єсеніним, розповідає про літературні події в Москві. І тут у ресторані
з’являється інший відомий поет, Сергій Васильєв. А Павло й Сергій давно
«на ножах».
У Павла роздуваються ніздрі. Він гукає офіціанта й замовляє яєчню на
десять жовтків. Тоді непомітно підходить іззаду до Сергія, й зі словами:
«Не ганьби прізвище Васильєвих!» вивертає вміст сковорідки тому на голову.
Скандал, бійка, посуд на друзки. З’являється міліція й забирає Павла, Сергія
й мене — як свідка та спільника.
Нас запхнули в темну камеру. А там уже сидів Ярослав Смєляков, котрий
набешкетував в іншому місці. Слід сказати, що пісні молодого Смєлякова,
приміром, про Любку Фейгельман, тоді, у 30-і роки, співала вся Москва.
І що ж робили троє поетів, замкнених у камері в міліцейській дільниці?
Ясна річ, усю ніч читали вірші. Сергій і Павло забули про свої чвари. Ніхто
з них уже не ганьбив прізвище Васильєвих. А Смєляков ще й співав свої знамениті
пісні. Я, вісімнадцятирічний, був приголомшений цим шквалом поезії.
Павло читав вірші, присвячені своїй музі, Наталії Кончаловській — тій
самій, котра згодом узяла шлюб із Сергієм Михалковим, і стала матір’ю двох
кінорежисерів:
И еще прошеньем прибалую —
Сшей ты, ради Бога, продувную
Кофту с рукавом по локоток,
Чтобы твое яростное тело
С ядрами грудей позолотело,
Чтобы наглядеться я не мог...
А на світанку двері камери розчинилися. На порозі стояла та сама Любка
Фейгельман, оспівана Смєляковим. Вона, дізнавшись, що Ярослав потрапив
у міліцію, скориставшись своїми зв’язками, визволила його, а заразом і
нас.
— Павла Васильєва згодом розстріляли.
— Ви знаєте, чому його заарештували? Після відгуку Горького про нього.
Він запросив його до себе в особняк, там з’явилася дружина сина Горького,
красуня, в темній, глухій, під горло, сукні. Павло підійшов до неї, запитав:
«Чому сукня застебнута? Де декольте?» — і розірвав його до самісінького
пояса. При всіх. Після цього Горький написав у «Правді», що Павло Васильєв
хуліганить більше, ніж свого часу Єсенін, що ми не можемо цього терпіти,
й ми повинні пам’ятати, що від хуліганства до фашизму один крок. Хтось
із цієї замітки зробив свої висновки, і Павла забрали.
— А перед цим уже не Горький, а сам Павло Васильєв обурювався іншим
чудовим поетом — Миколою Клюєвим, за його вірші й нібито нетрадиційну сексуальну
поведінку. Це стало відомо НКВС, і Клюєва згноїли в таборах.
— Так? Не знав. У всі часи справжні поети часто шокували своєю поведінкою,
вибивалися з рамок, страждали самі й підставляли інших. Думаю, що ні Горький,
ні Васильєв не жадали чиєїсь крові. А їхньою щирістю й імпульсивністю скористалися
oргани.
ПАНІ ІРЕНА
— Одне з моїх улюблених ваших усних оповідань — про пані Ірену...
— Коли я був на фронті, мене якось посадили під арешт через жінку. Ми
тоді визволили одне польське місто, але декотрі поляки стріляли в наших.
Одного з них наші солдати впіймали і повісили, а поряд повісили двох власовців.
Мене призначили чергувати всю ніч біля шибениці й попередили, що коли поляка
вкрадуть, мене розстріляють. А ніч холодна, осіння, вітер, трупи розгойдуються,
скриплять. Я через свою легковажність одягнувся легко, змерз, як собака,
зубами третяка вибиваю.
А майдан цей був упритул із кладовищем. На кладовищі в якомусь склепі
горів вогник. Мене потягло до тепла, я пішов до склепу, зазирнув у щілинку
й бачу: розп’яття, горить лампадка, труна, а поруч із нею спиною до мене
— фігура в чорному. Двері рипнули, фігура озирнулася — і я вкляк: красуня-полька!
Я забув про все на світі, заходжу туди, а там тепло... Вона каже: «Іди
геть звідси!» А я: «Пані! дуже холодно!»
Так я залишився, й вона мені розповіла, що вона — вдова того, хто лежить
у труні, він учора помер, і за місцевим звичаєм вона зобов’язана провести
в молитвах ніч поруч із його домовиною. Вона плакала, я почав її втішати.
Слово за слово, і через певний час ми стали цілуватися. Це були найчудовіші
поцілунки в моєму житті — посеред війни, у польському склепі, біля труни,
з незнайомою полькою! Згодом мій погляд упав на вітражне віконце — а там
вже розвиднілося. Я вирвася з її обіймів, бігом на площу — власовці висять,
а поляка немає. Я сам не свій повертаюся до неї, пояснюю, що важливо, аби
висіли три трупи. «Тебе вб’ють?» — «Уб’ють.» — «Коли?» — «Сьогодні». І
вона, плачучи, запропонувала мені свого чоловіка. Так чарівна полька мене
врятувала.
«БУВ УДАВ МОЇМ ГОЛОВОЮ...»
— Тривалий час багато хто виїжджав з України, шукав щастя в Москві.
Ви не шкодуєте, що не поїхали?
— Я думав про це, і радився з Миколою Ушаковим, чудовим російським поетом.
Він говорив: «Не потрібно. На московському Парнасі й без нас тісно.» Я
не переїхав, й анітрішечки не шкодую. Там би я себе не виявив. Характер
моєї поезії суто особистий, натурфілософський. А це товар, який не має
попиту на московському літературному ринку. Там у ціні ті, хто пише голосно
й уміє проштовхатися. Проте, позаяк я був з України, то нібито проходив
за іншою ваговою категорією. І в Москві у мене вийшло дуже багато книжок.
Оця моя книжка віршів, «Зоряні сонети», вийшла кількома накладами й мала
величезну пресу. Сонети з цієї добірки ввійшли в багато антологій.
— Ви народилися ще за Російської імперії, усе життя прожили при радянській
владі. Як ви сприймаєте нинішні зміни?
— Коли у жовтні 90-го року студенти розбили намети на майдані Незалежності
й улаштували «революцію на граніті», я пішов до них, написав про них вірш
і опублікував в одній з київських газет. Тоді я відчув життя! Згодом вони
випустили чудово оформлений том про цю «голодну революцію», і включили
до нього мої вірші — попри те, що вони були російською мовою! Ще вони видали
мою книжку в перекладах Рильського, Тичини, Донія.
Потім розпався СРСР, Спілка письменників також розкололася. Коли я приїжджаю
в Москву, то жахаюся: з ким тепер спілкуватися? А що сталося зі знаменитим
Будинком літераторів, де я був завсідником?! Його заповнили ці «нові росіяни».
Така сама картина й у Києві. Раніше все робилося під копірку Москви, а
тепер навіть копірки немає, і все стало ще гірше, ніж у Росії.
Цього літа я побував в Ірпені під Києвом, у чарівних місцях, де колись
Пастернак писав свій чудовий цикл віршів: «Ірпінь — це пам’ять про людей
і літо, про волю, про втечу з-під кабали...» Там було глухе місце, озера,
діброви. Я побачив — котеджі, палаци! Нічого пастернаківського не залишилося.
Все повикорчовувано, забудовано претензійними будинками нуворишів.
І все-таки, як я дивлюся на те, що відбувається зараз, загалом? Передусім
я приймаю відсутність цензури, свободу вільно говорити. Уже не можна сказати
так, як сказав Ілля Сельвінський про членство в тогочасній Спілці письменників:
«Живемо, як із відсіченою легенею»:
Был удав моим председателем,
Был зайчишка моим издателем,
Моим критиком был медведь.
Чтобы быть советским писателем,
Большое здоровье надо иметь!
Про тоталітарщину, яка топтала нас, ми розмовляли тоді з Сельвінським,
з Антокольським. У Києві я говорив про це з Малишком, з Тичиною, котрий,
як відомо, власної тіні лякався, а зі мною говорив дуже відверто. На велике
щастя, ці часи минули. Уперше в історії Російської імперії, Росії, України
цензури, по суті, немає. Пишіть, що хочете, видавайте будь-які книжки,
головне, щоб у вас були гроші. Я кожного тижня отримую збірки віршів від
молодих авторів — з Чернівців, Харкова, Одеси, а про Київ годі й говорити.
Це вже кілька полиць. Є серед них талановиті книжки. Є, звісно, і слабкі.
В автора завелися гроші — і він видав себе, і це чудово! Хоча, за якимось
законом природи, гроші найчастіше з’являються в нездар.
Чи можливість жити в будь-якій країні світу... На останньому з’їзді
Спілки письменників один із львівських письменників виступав: «Мені говорили,
що моя батьківщина тягнеться від Карпат до Камчатки. А навіщо мені це?
У мене набагато менша батьківщина — Україна. Велика країна, і більше мені
не потрібно!» А я недавно, виступаючи на вечорі Юхима Чеповецького, котрий
приїхав із Чикаго, сказав: «Зараз Україна розширилася до розмірів земної
кулі! Маючи паспорт громадянина України, можна жити де завгодно! І до нас
приїжджають художники, письменники, бізнесмени.»
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА. ПОГЛЯД МЕШКАНЦЯ «БАШТИ»
— А як, на вашу думку, культура України виглядає на цій земній кулі?
Віталій Коротич стверджує, що в бібліотеці Бостонського університету зачитані
лише книжки Павла Загребельного.
— Україна, по суті, з’явилася мить тому. Французи, англійці, американці
бачать наші театри, балет, наші народні хори, коли, часто вперше, приїжджають
до нас.
— Адже ця культура існувала багато десятиліть і століть. Було три тисячі
членів Спілки письменників!
— Україна була зневажена, принижена, і сприймалася як додаток до Москви.
Візьміть, приміром, Тичину. Він був міністром освіти. Та хіба це був міністр?
Він усього боявся. Його було вбито — не розстріляно, а вбито як письменника.
Колись ми з ним ішли повз його міністерство. Проїжджала сміттєва машина,
чорна така. Він від неї відсахнувся до будинку: здалася «чорним вороном».
А його вірші того періоду — жах! Дайте звестися на ноги, і Україна про
себе заявить!
— Свого часу в нас було нагромаджено величезний пласт літератури. І
майже все це тепер виявилося нікому не потрібним. От, скажімо, цей письменницький
будинок, де ви живете...
— Він весь обліплений меморіальними дошками. Тут жили краса і гордість
української літератури. З кожної квартири можна зробити музей. Зараз усі
квартири цього будинку повіддавали під офіси різним фірмам. У всьому будинку
з письменників і поетів залишився я один. Останній.
— Як ви вважаєте, чому стався такий обвал інтересу до літератури, з
якої залишилися лише детективи, фантастика й еротика?
— З цього приводу можна промовляти багато гнівних слів. Проте, з іншого
боку, це противага тому, що було. Маятник гойднувся в протилежний бік,
слід почекати, поки він повернеться.
— У Росії, в Москві, помалу відновилася традиція літературних вечорів,
вони збирають великі зали. Чому, на ваш погляд, цього немає в Києві?
— Не можу з вами погодитися. У київських невеликих будинках культури
часто проходять поетичні вечори. Багато літстудій працюють на пальному
російської мови. Є також інші, де провідна мова — українська. Це надзвичайно
цікаво. Бачиш, як з’являються нові сили.
— Чи знаєте ви випадок, коли хоч хтось із них викликав би нині громадський
резонанс?
— Не знаю.
— Чи з’явилося ім’я, якому ви передрікали б всеукраїнське звучання?
— Не можу сказати.
— Які літературні течії, школи нині найцікавіші в Україні?
— Ніяких течій. Ніяких шкіл. Є хіба що групи поетів і письменників,
котрі спілкуються, переважно, у своєму колі.
— Тобто місце поета як пророка, як виразника якихось ідей, тенденцій,
сьогодні вакантне. Що, на ваш погляд, відбувається з українською літературою?
— Нині сталася американізація культурного й літературного життя.
— Як сьогодні живе Спілка письменників?
— Там суцільна мертвечина. Приходиш туди — нібито й немає цієї Спілки.
Проте літературне життя в Києві є. Воно пульсує в Будинку актора, в Будинку
вчителя, в Будинку вчених. Там збирається молодь. Кілька років тому після
тяжких для мене днів — смерті дружини — я сказав собі: потрібно йти «в
люди». Пішов у «ЛІК» (Літературно-інтелектуальний клуб), який мешкає в
Українському будинку. Таке враження, наче є два літературні світи: клуби
Алли Потапової, Володимира Артюха, Сергія і Дмитра Бураго, де все-таки
життя — і Спілка, де мертвеччина. І з’їзд письменників був таким самим.
В українських письменницьких колах я відчув життя тільки у видавництві
«Смолоскип», яким керує Йосип Зінкевич. Організував і я свою групу — «Дзеркальна
вітальня».
— А як ви ставитеся до створення Асоціації українських письменників?
— На жаль, я мало знайомий з її представниками. Не знаю, що вони роблять.
Проте я оптиміст. Дуже багато з того, що нині відбувається, мені подобається.
А буде ще краще. Хоча... Ось моя остання книжка прози. Спогади: «Фантастичні
події на планеті Вишеславія». Це мої есе про пройдене життя, про зустрічі
з Пастернаком і Ушаковим, Тичиною й Рильським. Здавалося б, уже не вірші,
і назва фантастична, й ім’я більш-менш відомі... Ви думаєте, її купують?
Чорта з два! Хіба що принесу кілька примірників на свій виступ — хто-небудь
купить. А так — лежать.
— А як ви ставитеся до того, що російських письменників, зокрема ваших
улюблених Блока, Пастернака, в українських школах тепер вивчають як зарубіжну
літературу?
— Це неподобство і свинство. Таке саме, як палацові дачі в Ірпені.
— Як ви вважаєте, сьогодні на світових читацьких полицях, зокрема, московських,
когось із українських письменників видно? Незалежно від мови, якою вони
пишуть?
— А хто тут залишився з російськомовних письменників? По-перше, всі
повмирали. Чи виїхали. По-друге, став дуже тонким корінний пласт тутешньої
російської культури. А з українських... Раніше їх багато перекладали і
друкували в Росії. Принаймні, була державна підтримка в ім’я національного
братства. А тепер — ну кому вони там потрібні? Та й не витримують вони
ніякої конкуренції з росіянами. А коли не перекладають у Росії, то й у
решті країн ними перестали цікавитися. Самі загнали себе в пустелю.
Однак я вірю, що цей перехідний період незабаром завершиться. На світовій
карті Україна існує лише мить. Вона ще усвідомить себе, створить свою нову
культуру, літературу й поезію. Можливо, тоді звернуть увагу й на письменницький
будинок, у якому живу я — останній письменник в українському письменницькому
будинку.
№174 12.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
