Чесно кажучи, у мене, як і в більшості читачів, про продюсерів досить туманне й навіть фантастичне уявлення. Тим більше, в наших тлумачних словниках це слово відсутнє.
Це обов’язково має бути деякий володар великої суми грошей, у якого всі намагаються їх вивудити, а він усім відмовляє, зберігаючи при цьому зарозумілий вираз обличчя. Вигляд стурбований, вдача відразлива. Кругозір обмежений, як у танка. Часу ніколи немає. Одягнутий у надмірно дорогий чорний костюм. На грудях зелена краватка з діамантовою шпилькою. Комплекція надто угодована, щось на кшталт борця сумо. Багато хто жадає з ним зустрічі, але розуміє, що наслідки її (як і після зустрічі з борцем сумо) можуть бути найсумнішими. Ось приблизно таке в народу уявлення про продюсера та його функції.
Звісно, генерального продюсера телеканалу «1+1» Олександра Роднянського можна часто бачити по телевізору і в газетах. Він дійсно один із небагатьох людей цієї професії, який став відомим своїми творчими проектами. І зовнішність у нього, швидше приємна, ніж навпаки. Однак, одна справа щось чути про людину, а інша — бачити наочно. Може, за цією миловидістю переховується душа «акули телебізнесу»?
Особисто мені він цікавий з двох причин. По-перше, завдяки йому на TV з’явилася безліч гумористичних і розважальних передач. А по-друге, це безперечний успіх його серіалу «День народження Буржуя». Про це навіть може говорити те, що сама його назва (дякуючи й сценаристу Ю. Рогозі) настільки символічна для нашого часу, що стала крилатим висловом.
З вищенаписаного «середньостатистичного портрета продюсера» співпала тільки хронічна відсутність часу. Прес-служба «1+1» люб’язно переносила зустріч із одного дня на інший, з одного тижня на інший. Стриб-скок, стриб-скок. Зустріч віддалялася, немов тенісний м’ячик. Однак, певного дня нарешті з’явилося вікно в напруженому графіку Роднянського, через яке можна було його споглядати.
Перше, що випарувалося, — це чорний костюм із зеленою краваткою і діамантовою шпилькою. Одягнутий був продюсер (яке все-таки для нашого вуха таємниче слово!) у курточку й прості сірі брюки. Нічого, що впадало б у вічі.
Загальний вигляд зовсім не загрозливий. Обличчя не стомлено- стурбовано-нервове, а, швидше, енергійне і навіть злегка рум’яне.
Бесіда закрутилася. На будь-який, навіть різкий випад Олександр Юхимович у «шаховій грі» — питання-відповідь, як людина ерудована і освічена (як з’ясувалося), майстерно вибудовував захист. Однак, попри стандартність будь-яких прийомів, сама їхня динаміка розкривала його характер. І навіть деяку поетичність і ідеалізм у сприйнятті ним дійсності (чого тільки варті його порівняння колег із сонячними системами!). Тому цілком не суперечили його висловлюванням, а швидше, доповнювали їх його живі очі, в яких проглядала дивна суміш довірливості й проникливості.
Так що, дорогий читачу, давайте разом зруйнуємо наші спільні стереотипи.
«ПРОДЮСЕРИ НЕ БУВАЮТЬ ВІДІРВАНИМИ ВІД ЖИТТЯ МИЛИМИ «ЗАЙЧИКАМИ»
— Майбутні поети, мабуть, у дитинстві віршики пописували, потенційні художники, напевно, малювали. Цікаво, що треба робити в дитячі роки, щоб зрештою стати продюсером?
— Треба продюсувати створення віршів іншими дітьми... А якщо серйозно, то до цієї професії я прийшов поступово. До речі, офіційно в нас немає такої професії. Іншими словами, люди, які називаються продюсерами, пенсію від держави не отримуватимуть. Якщо говорити про формальне значення слова, це будь-яка людина, котра відповідає за долю власного проекту або справи. Якщо говорити про продюсерство для мене, то на початку я робив фільми як режисер. Потім виявилося, те, що я робив як режисер, уже не в радянській термінології й називається продюсером. Я виконував усі продюсерські функції. І сьогодні я роблю приблизно те ж саме. У якомусь сенсі для мене мало що змінилося. Раніше це було створення фільму, а зараз телеканалу. Я страшенний противник уявлення про продюсера, як про грошовий мішок. Це абсурд! Хоча деякі люди самі себе так величають. Вони дають певні суми на якийсь телевізійний проект, театральну постановку або фільм. Цих глибоко шановних й улюблених громадян можна називати як завгодно: спонсорами, меценатами тощо, але аж ніяк не продюсерами. Це людина, яка насамперед формулює творчі завдання. Тому «Оскар» за кращий фільм року отримує продюсер, а не хтось інший. Будь-який успішний продюсер — не менша творча одиниця, ніж режисер або автор сценарію. Він точнісінько так само відповідає за художнє рішення фільму. І при цьому на ньому організаційні й фінансові питання.
— Без якої якості продюсера немає?
— Без дуже виразного відчуття часу. Продюсер — людина, яка перебуває між задумом і аудиторією. Він прагне, щоб між ними відбувся контакт. Залежить це не тільки від нього, а й від загадкових, нез’ясовних і навіть метафізичних речей. Але з продюсера відповідальності за цю метафізику ніхто не знімає.
— Точніше кажучи, відповідальність за успіх?
— В успіху зацікавлені всі учасники проекту. Інша справа, що розуміння успіху різне. Я маю на увазі — у різних творчих груп. Всередині однієї творчої групи воно єдине, інакше вони б не працювали разом. Звісно, на перший план виходять якісь професійні завдання, щоб вийшло не вульгарно і грубо, а дотепно, стьобно, іронічно. В телебаченні є важливим контакт із багатомільйонною аудиторією. В іншої групи якась цільова аудиторія. Але завжди треба точно знати спрямування і смаки тих, кому адресований ваш продукт.
— Але відіграє роль і ваш власний смак?
— Тому я й пов’язую своє життя з якимось конкретним проектом. Це кожного разу нелегкий вибір. Адже ти витрачаєш два-три роки власного життя на його здійснення. Якщо тобі це завдання не подобається — ти не отримаєш від роботи задоволення.
— Тобто задоволення — для вас неодмінна умова?
— Так. Я декілька разів намагався обійтися без нього — у мене погано виходить... Я людина рутинна, роблю день у день свою роботу з безлічі не дуже приємних деталей проте загалом складається симпатична для мене справа. А якщо я знатиму, що ті самі зусилля витрачаються на щось, що мені насправді нецікаво, то, відповідно, і річ ця не буде якісною. Їй передасться моя байдужість.
— Як ви зрушили таку махину, як виробництво телепрограм? Студія «1+1» по суті єдина, де якісь програми з’являються, якісь зникають, але процес безперервний. У всіх наших областях культури: театральній, кіно тощо — рух млявий. Як вам вдалося створити систему?
— Я називаю це «зоною обстрілу». Вона довга й тоскна. Це чималий відрізок часу, що характеризується страшенними витратами енергії, інвестицій і загальним скепсисом, який треба, не озираючись по сторонах, подолати. Для мене і моїх однодумців телебачення — не кінобудка з десятьма дубльованими фільмами на день (не завжди чесно купленими) і між ними чотири випуски замовлених новин. Ми за реальне спілкування, реальні персонажі в кадрі. Це тематичні передачі, ток-шоу, гейм-шоу, гумористичні тощо. Живі люди мають спілкуватися з живими людьми.
— А крізь підбір особистостей на каналі «1+1» не проступає обличчя Олександра Роднянського?
— Та що ви! Моя функція, якщо говорити чесно, це не заважати. Що я можу додати до того, що робить чудова Герасим’юк? Для мене важливо не демонструвати свою компетентність великою кількістю дрібних зауважень.
— Пригадую американський фільм, де якийсь молодий драматург домігся театрального визнання в Нью-Йорку й вирушив завойовувати Голлівуд. Голлівудський продюсер був справжнім монстром. Попервах він змушував свого помічника цілувати сценаристу туфлі, а потім, коли його не задовольнило з якихось причин написане, майже так само суворо обійшовся і зі сценаристом. Як ви ставитеся до монстризму серед продюсерів?
— У великій індустрії продюсери різні. Але ніколи вони не бувають милими, відірваними від життя «зайчиками». Як правило, це люди з сильним характером, які через специфіку професії повинні мати й деякі здібності психіатра. Ви маєте справу з талановитими людьми, і в кожного з них свої фобії, пристрасті, світогляди. Багато хто з них є егоцентричним, весь світ, за їхнім уявленням, обертається навколо них. А навколо продюсера обертається безліч таких сонячних систем. Причому, треба стежити, щоб одна одну не анігілювала. Продюсер усіх цих різних людей має змусити співпрацювати і зробити з них команду. Нехай це звучить і дещо по-американському. На жаль, від цього принципу (на жаль, тому, що я не люблю американські примітивні рецепти) нікуди не подітися.
— А вам зустрічалися такі монстрівські колеги?
— Зустрічалися, звісно, і зустрічаються.
— І за допомогою якої зброї ви з ними боретеся?
— Я людина спокійна й толерантна. Я, якщо використати лексику фільму з Семіелом Джексоном і Кевіном Спейсі, «переговорник», який за складних критичних ситуацій уміє домовитися. Допомагають мені в цьому певні властивості. Я рідко поділяю погану думку про когось, яку мені намагаються нав’язати заздалегідь. Іншими словами, я бачу людей із кращого боку.
— Ви не розчаровуєтеся?
— Я розчаровуюся, як будь-яка нормальна людина. Але в краще я радий повірити сам, а погане мені треба довести...
«ЕЛЕМЕНТ САМОІРОНІЇ ПОТРІБЕН ЯК ВІТАМІНИ»
— Тепер із приводу перетину вашого смаку із загальним. На зорі виникнення «1+1» на вашому каналі валом йшли кіношедеври. Потім їх стали пересувати з праймтайму на пізніший час, поки вони не опинилися десь глибоко за північ, і то нечасто...
— По мірі виникнення методик, що досліджують рейтинги, ми постали перед дилемою: або з набором елітарного кіно наші рейтинги падатимуть, або треба розширювати аудиторію за рахунок інших фільмів. Ми вибрали друге, оскільки телебачення непопулярним бути не може. Зате у нас з’явилося чимало розважальних передач.
— Дійсно, ви ледве чи не єдиний канал, на якому маса гумористичних програм і власних, і придбаних: «СВ-шоу», «Городок», «Маски-шоу», «Великі перегони», КВК, «Фонтан», «Каламбур», «Марабу» тощо. Це відображення наявності у вас почуття гумору?
— Не зводьте все до мене. В усіх наших людей з цим усе гаразд. Я вважаю, що телебачення, по ідеї, річ весела. В житті інколи не вистачає іронічного ставлення до дійсності. І тут потрібні не тільки гумористичні передачі, а й іронічний підхід у серйозних програмах. Елемент самоіронії цілющий, він потрібен як вітаміни. Серед нашої аудиторії багато молоді, що й визначає успіх гумористичних передач.
— Ви не боїтеся експериментувати?
— Не боїмося. Наші передачі іноді дуже лають. З приводу того ж «СВ-шоу» стверджувалося, що ведеться цілеспрямована політика знищення всього святого в Україні.
— Мабуть, цим критикам саме й не вистачає самоіронії. До того ж часто це одні й ті ж самі люди. Причому як зараз над «українським», вони в застійні часи не дозволяли сміятися над «радянським».
— Боюся, що так. Ця відсутність самоіронії, яка підводила за радянських часів, здорово дається взнаки й тепер. Мені здається, краще сміятися. Нехай не завжди вдало — якість гумору важко гарантувати, як і якість імпровізації. Але ми намагаємося сміятися й робимо це щиро.
— Як ви ставитеся до того, що деякі передачі й газети намагаються нагнітати нервозну ситуацію в суспільстві смакуванням криміналу? Ви протистоїте політиці подібного роду?
— Загалом, так. Але нас часом піддають критиці за ті ж самі елементи (якщо користуватися шкільним визначенням) критичного реалізму в деяких журналістських програмах. Це питання міри і авторського підходу. Я, звісно, ні в якій мірі не прихильник залякування глядача, але й проти того, щоб скочуватися до іншої крайності: за далеко не кращої ситуації в країні не порушувати серйозні питання, а все зводити до легковажності. Головна концепція — багатосторонній діалог. Розмовляти з різними людьми на їхньому рівні.
— Тобто, «1+1» прагне бути приятелем для глядача.
— Цілком вірно. Точніше — співрозмовником.
— Але є такі приятелі-співрозмовники, які сильно роздратовують у великих дозах.
— Так, приятель має залишатися приємним, вибачте за каламбур. Щоб вам хотілося його бачити. А то інколи так набридають... (Цей вислів Роднянський сказав з великим почуттям. Але якось відсторонено й, сподіваюся, не про мене. — К.Р. ).
«ЗА СЦЕНАРІЄМ, БУРЖУЙ СКОЮЄ ВБИВСТВО»
— Ваша остання, «буржуйська» сутичка за телеглядача увінчалася успіхом. До цього при словах «український телесеріал» здригалися, пригадуючи інтенсивне розмахування картонними шаблями залицяльників Роксолани. Можна говорити про велику кількість штампів у сюжеті (хоча й вистроєному досить до ладу) «Буржуя», але прецедент щодо крупності проекту і його високого рівня відбувся. І все ж таки, між тим, яким ви хотіли зробити «Буржуя», і тим, яким він вийшов, — велика різниця?
— Всі бачили його по-різному. Те, що уявляв я, сценарист Рогоза або режисер Матешко, — було трьома різними варіантами. Так само як і московський продюсер Толстунов із хлопцями з «НТВ-профіт». А готовий продукт — результат спільних зусиль і спільної корекції. Головне — за нього не соромно.
Я радий, що вдалося зібрати фахівців зі студії Довженка, які давно не працювали за професією. Вони нудьгували за роботою, тому працювали з великою віддачею. Ви навіть не уявляєте, яке це було для всіх нас свято!
— А чи багато довелося міняти вже під час роботи над «Буржуєм»?
— Звісно. Хоч основне вже було виписане в базовому сценарії Рогози. Первинний сценарій, з моєї точки зору, давав повноцінніший і багатоплановіший образ Буржуя. Він був здатний на вчинки, що спричиняють полеміку. Наприклад, головний герой із помсти коїть вбивство. Він переходить певну межу, щоб захистити себе і своїх близьких. Московські партнери наполягали на абсолютному позитиві головного героя, а ми хотіли зробити його об’ємнішим. Виникнули суперечки. Я й досі не знаю, хто з нас правий. «НТВ-профіт» більше переймалися реакцією аудиторії. Вони хотіли, щоб Буржуя любили глядачі. До речі, через це в американському кіно позитивний герой, звісно, вбиває, але завжди в порядку самозахисту. Він уже переміг у чесному єдиноборстві ворога, залишив його зломленим, і повернувшись спиною, намагається піти. Але підступний негідник тут же кидається на нього з ножем. Улюбленцеві публіки нічого не залишається, як знищити підлого типа. Тобто, йому повністю дають виправдатися...
— У мене також виникнуло відчуття деякої схематичності Буржуя.
— Але, з іншого боку, великий успіх серіалу. Штірліц ось також більш ніж позитивний персонаж.
— Проте пляшкою по голові вдарити може запросто.
— Так то ж ворогів! Ударом пляшкою коньяку він наближав перемогу!
— Політика втручається у ваші творчі справи і плани? Чи не хотіли б ви самі зайнятися політичною діяльністю?
— Ніколи не хотів! Принципово! Оскільки тоді не було б можливості концентруватися на творчих проектах.
— А як же «Великі перегони»?
— «Великі перегони» — спроба іронічного погляду на українську політику, саме те, про що ми говорили вище. А взагалі я від політики не хочу нічого, крім того, щоб вона не заважала жити і працювати.
— А буває й таке?
— Буває.
— Тобто ви робите поправку на політичний вітер?
— А як же. Міняємо кут вітрила. Міняємо квадратне вітрило на трикутне. Іноді навіть зовсім його спускаємо. Але при цьому намагаємося все ж таки не стояти на місці, а потрапити з пункту «А» до пункту «Б».
