Він мав звичку затримуватись дорогою звідкись кудись,
де йому теж належало затриматись, — перед тим, як устигнути ще куди-небудь,
де він знову затримається.
І от минув рік звідтоді, як він затримався надовго. Замість цієї фрази
можна було б написати просто: «Минув рік, як його немає серед нас», — але
це буде неточність, оскільки його вічна напівприсутність серед нас ніби
нікуди не поділася. Усе майже так, ніби він поїхав у Вовковию до батька
косити сіно, або навіть просто десь дріботить своїм характерним кроком
редакційними коридорами і кричить звідти, зачувши телефонний дзвінок у
себе в кабінеті: «Скажіть — мене нема!» Є нерозгаданість його смерті, але
є й тяжка недоговореність того, ким і чим він був і залишився. Можна перерахувати
ті редакції, де він служив унікальним завідувачем відділу літератури і
мистецтва (плюс добровільні профспілкові клопоти). Можна згадати десятки
літературних та мистецьких імен, до оприлюднення яких він мав причетність.
Але цього буде вбого мало для з’ясування: ким же був він сам серед цих
великих і малих імен? Ким він був протягом останніх п’ятнадцяти років для
цілого покоління творчої братії? Власне, він мало писав і мало говорив
про мистецтво: воно для нього було настільки самоочевидним і незаперечним,
що не потребувало слів. Отож назвати його мистецтвознавцем або ще якось
так — то було б блюзнірством. Писати він умів. Він мав право також сказати
іншому своє знамените: «Став крапку!» Але його істинним покликанням було
патрулювання на межі між мистецтвом і долею. На цьому ефемерному прикордонні
він усіх знав і всі знали його, тут він був у своїй стихії: організовував
дебюти, прилаштовував на роботу, знаходив комусь лікаря, ставив когось
у квартирну чергу, якогось ковбоя виручав із витверезника, а комусь був
сватом — немов отець Лоренцо з «Ромео і Джульєтти». Він вибрав собі посаду
того селінджерівського сторожа над прірвою в житі — посаду, омріяну багатьма,
але надто часто ніким не зайняту. Для нас, тих, хто його знав, він був
нашим смислом, нашою метафізикою, нашим еталоном і навіть нашою шепелявістю.
Він жив нашим способом життя, але був вільним від наших амбіцій. Чомусь
видається вельми показовою така згадка: кілька років тому одні київські
євреї, назавжди їдучи за кордон, запросили у вузьке сімейне коло на прощання
саме його — по суті, чужого їм. Можливо, ці мудрі й нещасні люди таким
чином прощалися з ненарочитою українською справжністю — із чимось таким,
що їм було важко покидати і що взагалі рідко зустрічається будь-де в цілім
світі, не лише в нас.
