Важко працювати з людьми, які бояться, аби чогось
не трапилося. Цей страх, до речі, в суспільстві якимись невидимими силами
нав'язують. Якщо раніше він був ідеологічний, то тепер механізм інший:
від податкової інспекції до силових органів
Василь Вовкун у столичному режисерському цеху, що трохи
засмучує загальним виразом обличчя, — річ «одинична». Від старших товаришів
його відокремлює стримана холодність «денді лондонського», який замість
соціалістичних «похвальних грамот» чи капіталістичних особняків колекціонує
примітивний живопис. Від ровесників — точне відчуття школи, в якій мав
би працювати український театр, якби цей процес не було перервано на початку
30-х. З «естрадниками», постановництво котрих полягає в розписуванні, кому
за ким іти на сцену, в нього ще менше спільного. Хоча фах один — режисура
масових видовищ. Вовкун перший почав ставити забуту самим Богом українську
автентику на київських майданах, і тепер відомі в світі фольклорні авторитети
готові возити її хоч до Африки. Той самий Вовкун зміг перетворити офіціозні
ювілеї стовпів української культури на інтригуючі постмодерністські дійства,
вдало використавши момент «відлиги» там, «на горі». Відлига закінчилася,
і наш герой холоднокровно перейшов на ринкові засади. Вовкун першим поставив
тут останній «писк» європейської моди — оперу просто неба «Цар Едіп». У
провінції його вважають кар'єристом, у Києві — «всеядним». Сам він визнає
за собою хіба що дещицю конформності. Критики пишуть, що він майже маргінал:
ще трохи — й ту страшну межу переступить. Самі маргінали гадають, що він
безнадійно елітарний. А молодші колеги з мистецької агенції «Арт Велес»
схожі на нього зовні й голосом до такої міри, що їх називають «вовкунами».
— Василю, півтори п'ятирічки авгури балакають про смерть
«жанру масових видовищ» в його соцреалістичних формах. То небіжчик нарешті
вмер, він більше мертвий, ніж живий чи більше живий, ніж мертвий?
— Соцреалізм ніколи не зникав з «масової» сцени. Його лише
накрила нова хвиля. Але цю хвилю погасили, і соцреалізм ожив — у офіційних
святах, урядових концертах, там, де присутні перші особи держави. Звичайно,
це провокує в людях бажання саме так і ставити. А «соцзамовлення», в свою
чергу, демонструють, буцімто нічого нового й нема, а в українському мистецтві
нічого й не відбувається. І ми на загальному тлі знову виглядаємо ідіотами.
— Приємно зустріти людину, яка продовжує відчувати себе
ідіотом, маючи, як для свого віку, цілком джентльменський набір регалій:
«заслужений діяч», номінант на держпремію. У «масовому» цеху ти знакова
особа: основний антагоніст пана Шарварка.
— Масовий цех не надто й масовий. Колег мало, часто вони
зовсім іншого покоління. З Борисом Георгійовичем ми вітаємося. Але, безвідносно
до будь-яких персоналій, творче життя триває щонайбільше до 50 років, коли
людина ще сексапільна й може генерувати ідеї. У 50 ми вже дублюємо, в кращому
разі себе. Чому лідер не терпить біля себе талановитого колегу? Пішов Донченко
з театру ім. Заньковецької — театр залишився без лідера. Не називатиму
більше прізвищ, бо це масове явище. Тому мистецька агенція «Арт Велес»
стала альтернативною режисерською майстернею. Рано чи пізно мене мають
змінити, продовжити певну школу. Є гординя, яка живиться сама собою. А
є така, що переживає за загальний процес. Я бачу в українській культурі
величезний потенціал до піднесення в усіх жанрах мистецтва хоча б на той
рівень, що був у 30-х роках, коли були й театр, і кіно, й література, й
малярство, і скульптура, — все! 30-ті доводять, що це можливо.
«НЕЗАЛЕЖНІСТЮ СКОРИСТАЛАСЯ ВЧОРАШНЯ НОМЕНКЛАТУРА — ЗЛОДІЇ
В ЗАКОНІ»
— Ти згадав про «школу». Чому в нас є імена, але майже
нема шкіл? Може, українцям, як шведам, історично, в силу «хутірності»,
не властиво купуватися?
— Я не сприймаю цих визначень: нас часто завойовували,
ми довго жили в імперії, не маємо власної філософії, — все то велика дурниця!
Це є в кожному народі. Якось у Англії я запитав про Шекспіра. Мені треба
було уточнити щось про Річарда III в місцях, пов'язаних з його іменем.
Хай би хто побачив, якими дурними очима на мене дивилися: вони не знали,
хто такий Шекспір. То що, і англійці — хохли? Складність у тому, що ми
переживаємо період руйнації. Подивися на партії, яких наплодилося багато,
і в кожній розкол. Вододіл, гадаю, проходить за лініями віку й інтелекту.
Після розколу, очевидно, буде об'єднання. Інша річ, що в певних політиків
є те, що я називаю комплексом бездержавності, коли нема відчуття, що народився
на цій землі, що тут житимуть твої онуки, що тут поховані предки. Тоді,
звичайно, хочеться побільше вкрасти й вивезти за кордон, щоб дати добрий
старт своїм дітям.
— Є такий дивний для нормальних, здорових людей (країн),
може, цинічний настрій: жодна «об'єднавча», «державницька» чи «національна»
ідея не конає. І — чим гірше, тим краще.
— Ще недавно ми відчували себе творцями історії. Ми чесно
виконали свою громадянську місію і повернулися до своєї професії. А нас
тим часом ошукано: незалежністю скористалася вчорашня номенклатура, ще
гірше — злодії в законі. Ми ніби політичні заручники цієї ситуації. Це
не фатум, а ознака безвідповідальності, безкультурності й безпатріотичності
нинішньої влади. Річ у тім, що ніхто ні за що не відповів сповна. А отже,
не відповідає й сьогодні.
— Влада не завжди писалася з префіксом «без». Був час,
коли ти був придворним режисером і за сумісництвом — головним театральним
постмодерністом, «ювілейні» постановки котрого збирали в Нацопері аншлаги,
які згодом збирав хіба що Віктюк. Було це «при дворі» віце-прем'єра Жулинського
і міністра культури Дзюби. Як ти, провінціал, потрапив на той Олімп?
— У мене за плечима був романтичний чернівецький період
(пам'ятаю, «Український театр» надрукував мою статтю, що периферії не існує,
існує лише периферійне мистецтво). На профспілкових зборах облмуздрами,
традиційно присвячених дачам, виступив з «програмним» спічем: дачники ми
чи артисти? Мене назвали кар'єристом і вижили спочатку з головних ролей,
а потім і з театру (пізніше запрошували головрежем, але я вже не пішов).
Щоб не гаяти часу, видав збірку прози, п'єсу, зайнявся малярством. Потім
поставив перший фестиваль «Червона рута», який дав мені відчуття альтернативності,
й перші обрядові дійства на майдані Незалежності в Києві. Тоді мені зателефонував
Осип Зінкевич з видавництва «Смолоскип» і запропонував поставити літературний
вечір до 100-річчя Миколи Хвильового в Нацопері. Ніхто мене не знав, ніхто
всерйоз не сприймав. Але зібрався повний зал, уся еліта: від Донченка до
Жулинського.
«МЕНІ ПОТРІБНО БУЛО, ЩОБ УСЯ СЦЕНА БУЛА ЗАСИПАНА ЯБЛУКАМИ,
ЩОБ ВОНИ ПАДАЛИ В ОРКЕСТРОВУ ЯМУ»
— І ти вирішив вдарити по 100-річчю постмодерном? Аж до
використання улюбленого для серця еліти після ГКЧП «Лебединого озера».
— «Лебедине озеро» було лейтмотивом. Спектакль про те,
як героя змушують до компромісів: раз убити, вдруге, втретє. Закінчує герой
Хвильового тим, що вбиває власну матір. Після кожного пострілу звучало
«Господи, помилуй!», але щоразу у виконанні іншого хору. П'ять хорів. Хормейстери
дивувалися, чому кожен має співати те саме? Бо тональність кожного хору
була іншою! Після закінчення деякий час була така тиша, що я злякався,
що в залі нікого не залишилося. Першою прибігла Молостова... А вранці мене
запросили до міністерства й запропонували посаду режисера в Центрі культурних
ініціатив, створеному при міністерстві Іваном Дзюбою.
— Отак ти й опинився «при дворі»?
— Так. Друзі мені телефонували, чомусь ночами, і жахали
«придворністю».
— А ти «заливав» традиційну «неоднозначність» старої
як світ колізії роботою?
— Так. Дійства (бо це були не зовсім спектаклі) пішли одне
за одним. Рильський, Сковорода, Бажан, Багряний... Для Рильського важко
було віднайти адекватний сценічний образ. Дмитро Гнатюк, який знав Рильського,
казав мені: «Та він зовсім інакшим був. Ми з ним вудили рибу. А в тебе
він — шекспірівський герой». Але творчість і особистість — різні речі.
Це був інтелектуально-чуттєвий експериментатор без домішок фіглярства.
Інша справа — що з ним зробив соцреалізм. Аби показати — що, ми занесли
до зали 10 кліток з канарками. Канарки заспівали: п'ять хвилин канаркового
щебету в цілковитій, мертвій тиші. Мороз ішов шкірою: поет опинився в клітці.
— Як почувається режисер, коли він подає до Мінкульту
ювілейний кошторис, в якому зазначено: 10 кліток з канарками?
— Або «машина яблук», як це було зі Сковородою. Мабуть,
хтось подумав, що чоловік просто вирішив наїстися за казенний кошт на все
життя. Цей період був благодатний ще й тим, що начитаєшся всього — й не
треба нічого штучно вигадувати. Прокидаєшся серед ночі й точно бачиш, як
має бути. Мені потрібно було, щоб уся сцена була засипана яблуками, щоб
вони падали в оркестрову яму. Щоб Жулинський, виголошуючи дуже коротеньке
вступне слово, стояв по кісточки в яблуках. Після цієї постановки художниця
Людмила Семикіна сказала, що ми працюємо в стилі символізму.
— Є відчуття, що ти відкрив новий жанр? — Добре
знаючи театр, мистецтво, можна вести корені від будь-чого й виправдати
все. Але в Україні був свій театр — вертеп. Містеріальність як жанр, здається,
мені вдалося відродити в новій формі.
— Зі зміною облич на Олімпі твої «ювілеї» закінчилися?
— Ще декілька по накатаному відбулися, а з приходом Остапенка
все зникло. Важко працювати з людьми, які бояться, аби чогось не трапилося.
Цей страх, до речі, в суспільстві якимись невидимими силами нав'язують.
Якщо раніше він був ідеологічний, то тепер механізм інший: від податкової
інспекції до силових органів. Я відчув, що не можу бути гвинтиком у цій
машині, й довів, що мені легко перестати бути придворним режисером.
— «Люди як люди», та чи не здається тобі, що такі постановки
не затребувані нині соціально-політичною ситуацією?
— Ситуації нема ніякої. Але й тоді не було ситуації. Хіба
що голод на забуті імена. Як і тоді, такі постановки надзвичайно правомірні.
За один такий вечір можна відчути, як Україна втратила на тому, що цілі
покоління виховувалися не на тій культурі.
«ЕПОХА КОМУНІКАЦІЙ НЕСЕ ЗАРАЗУ ШТУЧНОГО СПІЛКУВАННЯ»
— Це елітарне мистецтво. За його допомогою не ловлять мишей,
тим більше політичних.
— Але інакше не створиться еліта. А проблема еліти — і
політичної, і мистецької — залишається актуальною. Мені здається, що політична
навіть швидше витвориться, ніж культурна. Звичайно, я запрошував на «Царя
Едіпа» і адміністрацію Президента, і Мінкультури. А нещодавно познайомився
з Терьохіним, виявилося — він стояв у багатотисячному натовпі, слухав «Едіпа».
І Вінграновський, і Юрій Іллєнко. Вони навіть не сіли в зручне крісло в
партері. Кожен з них теж людина елітарна. І їм теж, очевидно, кажуть, що
це вже не актуально.
— Ти патологічно схильний до експерименту. Але чому
все-таки «Цар Едіп»?
— Очевидно, опера не стане моїм єдиним жанром. Але в Європі
найвище досягнення — опера просто неба. Чи буде ще одна опера чи дві, а
чи балет на стадіоні, — все життя я цим не займатимуся. Та «Цар Едіп» дав
усвідомлення того, що тут це теж можливо: експеримент відбувся, планку
поставлено.
— А нема комплексу, що вулична режисура — іншого гатунку?
— Це просто різні жанри. Деякі театральні режисери пробували
ставити на майдані, — це було жалюгідно. На хвилю містерії треба налаштуватися,
так само, як мені треба переламати себе, щоб поставити в театрі. Я страшенно
люблю камерні постановки, бо це речі нюансу, психологічного моменту, деталі
філософії. У масових жанрах інші закони: великі мазки, де видно, як лягає
фарба, складні технічні засоби, мета яких — масовий психоз. З тими, хто
не сприймає принципово, я не спілкуюся. Морально мені це байдуже, а творчо
— є сцена, є майданчик, будь ласка, виходь і пробуй!
— Честолюбний народ — режисери?
— Читаю Оскара Уайльда, хоч узагалі тепер читаю мало. Добре,
коли до кінця дня вдається газету добігти, той самий «День». Уайльд, сидячи
в тюрмі, замислюється: чому маючи таке високе оточення, всесвітнє за життя
визнання, він завжди хотів зазнайомитися з простими людьми? Інтелектуально
він від них нічого не міг узяти. Але епоха комунікацій несе заразу штучного
спілкування. Недавно мене запросили на вечірку, присвячену, здається, п'ятиріччю
ТРК «Золоті ворота». Мене вразила «украинская элита массовой культуры»,
котра, крім банальності, невдалих запитань та дурних посмішок, нічого не
продемонструвала. Я вийшов на вулицю, познайомився з випадковими людьми,
ми стали в переході, взяли пиво й говорили ні про що. Але емоції, око були
зовсім інші. Якщо ти дійсно митець, то боїшся втратити цю органічність.
«ЄДИНЕ, ЩО ПОТРІБНО ВІД ДЕРЖАВИ, — ЦЕ МОРАЛЬНА ПІДТРИМКА.
ІНШИМИ СЛОВАМИ— НЕ ЗАВАЖАТИ»
— Коли ти вперше почав ставити на фольклорних фестивалях
і в Києві обрядову автентику, ти теж переймався органічністю?
— Тоді фестивалі використовували секундарні колективи,
розплоджені сільськими будинками культури, де вишивка була машинна, крої
спотворені, пісня оброблена, а в троїстих музиках тренькала балалайка.
На цілому ряді фестивалів мені вдалося переламати цю ситуацію — вийти на
конкретні сільські колективи, які дістають зі скрині старий одяг і несуть
обряд, а не лише пісню. Ці бабці — останнє покоління, яке ще має ту інформацію.
Завтра вони вимруть, а вже наші батьки нічого не знають. Є така міжнародна
організація з фольклору — КІОФ, членом котрої я є. Перший кіофівський фестиваль
в Україні — «Слобожанське літо». Серед його умов — представництво не п'яти
країн, а п'яти континентів: і Африки, і Америки, і островів. КІОФ натомість
готовий втягувати нашу автентику в міжнародну орбіту.
— Що поїздка на острови, що постановка «Царя Едіпа»
потребують великих коштів. Ти досі вважаєш, що цим мала б займатися держава?
— Нині я вже дуже сумніваюся в тому, що це є справою Мінкульту
чи Кабміну. «Вапліте», «Вікна» й таке інше в 30-ті роки існувало поза межами
держави. Єдине, що потрібно від держави, — це моральна підтримка. Іншими
словами — не заважати. Зрештою, з'являться українські меценати. Одна фірма,
яка не має до шоу-бізнесу прямого стосунку, запропонувала мені грандіозний
проект «Золоті ворота тисячоліть». На березі Дніпра вже будують літній
театр на дві тисячі місць, Золоті ворота в натуральну величину. Турист
чи інтурист зможе побачити там за дві години все, що відбулося в Україні,
починаючи від заснування Києва. Язичництво, княжу добу, козацтво, що відродилися.
На висоті 15 метрів плаватиме човен, гулятиме 12-метровий Час-звір із рухливою
головою...
— Надувний?
— Алюмінієвий. Він їздитиме й Хрещатиком, рекламуючи акцію.
Для мене це запрошення є дуже дорогим. Бо йдеться не про 5-річчя фірми
чи День легкої промисловості. «Ідею» було вивезено з Єгипту. Виявляється,
там, серед пірамід, поставили «1000 і одну ніч». Досить по-дилетантськи,
між іншим. Чом би нам не мати свою «1000 і одну ніч» чи щось краще?
