Вона розумна, талановита, красива й чарівна. Але найбільше захоплює в ній одна риса, що рідко зустрічається в людях, які мешкають на теренах колишнього Радянського Союзу — здатність безліч разів у житті починати з нуля. І стає в кожній новій справі, якщо не найкращою, то однією з кращих.
...Корінна киянка, вона живе на Подолі в тій самій квартирі, де народилася, де жили її діди й прадіди. «Йдучи вулицями Подолу, я щоразу блукаю лабіринтами спогадів: своїх і чужих», — ця тема виникає в її творчості постійно.
Дитинство Юлі, яке вона пам’ятає до найдрібніших деталей, до запахів, до напівтонів кольорів і світла, було сповнене величезної батьківській любові. Вона ніколи не залишалася одна: дві сестри-близнючки Юля й Таня все завжди робили і ділили порівну — ще один мотив, що пронизує її роботи. «Наше райське радянське вуличне дитинство! Вулиця немитих вікон, убогих вітрин, нудотних запахів молока, що збігло, та вареної цибулі, пил, пил на білих серветках «ришельє», мармурових слониках і тьм’яних листках фікуса», — це з її сценарію. Й відразу ж: «...мандарин, обгорнений чудовим цигарковим папером і «мікадо» — трикутнички просочених шоколадом вафель».
«ПОДОЛАННЯ СЕРЕДОВИЩА»
Я знаю, що всі ми родом із дитинства, але Лазаревська — якось особливо. Її пам’ять невичерпна й животворна, вона щедро ділиться нею з глядачем у своїй творчості, але не менторськи-оповідно, а швидше спонтанно-асоціативно, залучаючи його в коло своїх переживань, спогадів.
У п’ять років Юля пішла до музичної школи, в шість — до загальноосвітньої. В шістнадцять вже вступила до консерваторії й сама почала вчити дітлахів музиці. Потім довгі роки працювала музичним оформлювачем на кращій на ті часи в Союзі студії — Київській кіностудії науково-популярних фільмів. Вона стала єдиним у країні представником цієї професії, прийнятим до Спілки кінематографістів СРСР. Паралельно захопилася ліпленням із глини: «Мої пальці... занурюються в м’який сірий простір. Впадини й опуклості... слідом за пальцями. Ритмічний рух немов зворушує, запалює мою реліктову пам’ять. Я бачу те, що бачили фінійці й скіфи...» Вона довгий час не переставала дивуватися, як швидко розкуповуються її роботи, відчуваючи за цього колосальну вдячність тим, хто купував — за те, що їм подобається. Вона стала сценаристом, потім режисером. У неї виходило все, але нічого не давалося легко. Вона називала ці переломні моменти «подоланням середовища». Саме цей опір і підганяв її, додавав енергії та сили. Й рано чи пізно «середовище долалося». Й приходив успіх.
В її сценарії до фільму «Меандр» є такі рядки: «Ми — близнюки. В нас усього вдвічі більше — очей, вух, відчуттів. Ми завжди разом... усе, побачене нами, подвоюється. Хіба речі існують без відображення?» Мені здається, ключ до розуміння її самої й усієї її творчості — в цих рядках. Мені здається, її останній проект породжений тугою за спілкуванням із сестрою, талановитим композитором, яка працює в іншій країні. Цієї туги й цього нерозривного зв’язку нам, які не мають свого дзеркального відображення, не зрозуміти ніколи...
— Я була в цьому фільмі гранично чесна — він дуже інтимний, складений із шматочків, зерен, молекул, із яких уся я сьогодні й складаюся, якщо щось додалося, то це жир, яким я обросла в процесі життя... Присутність у моєму житті сестри-близнюка — це величезне щастя, подарунок долі.
Внутрішньо наш зв’язок відчувається ближчим, ніж навіть із матір’ю або з коханою людиною, хоча практично це не так.
— Це хоча б у якійсь мірі компенсується спілкуванням з іншими людьми — колегами, друзями, вашим інтересом до них, їхнім інтересом до вас?
— На жаль, ні. Мені здається, найболючіше з усіх явищ, які ми зараз переживаємо, — це відсутність інтересу до людей. Я бачу — люди втрачають інтерес один до одного. Причин тому безліч. Але пригадайте 120-карбованцеву радянську інтелігенцію, в якої було дуже сильне тяжіння один до одного, був голод контактів. Я вважаю, що впливати або протистояти владі може лише інтелігенція, яка об’єднана. Дисиденти були об’єднані — вони вплинули на нашу з вами свідомість. А зараз я бачу лише страшну роз’єднаність.
— Можливо, це відбувається через загальну розгубленість: люди не знають, що робити, як жити й куди йти...
— Я вважаю — ще знають. Бо, коли людям дуже погано, вони збиваються в купу. Якщо ж говорити про тих представників інтелігенції, які потрапляють до парламенту, то вони, на жаль, дуже швидко там асимілюються. Навіть, якщо спочатку в них і були якісь глобальні, чисті пориви переробити світ... Люди, в принципі, витримують будь-які випробування, за винятком двох — грошима й владою. Я не знаю жодної людини, яка б не змінилася, отримавши те або інше. Я, приміром, ніколи не отримаю владу, бо я цього просто не хочу. Мої бажання, внаслідок моєї герметичності, ніби не виходять за межі того художнього простору, який я сама собі намалювала.
— Тобто вони існують лише в творчості? А що, все інше вже склалося?
— В мене вже немає вибору. Мені хочеться здійснити те, що я задумала — в творчості.
«БІДНИЙ ХУДОЖНИК НЕ МОЖЕ НІЧОГО СТВОРИТИ»
— Коли вже ви згадали про свою герметичність, то для чого ви закриті?
— Для надто великих бажань.
— Тобто ви не хочете ні влади, ні грошей. Невже вам гроші не потрібні?
— Гроші... Я вам більше скажу. Перед останньою виставкою було продано одну мою роботу. Будь-яка нормальна жінка пішла б і купила собі сукню або туфлі. А я відразу ж замовила рами. Хоча не можу сказати, що в моєму гардеробі вже все є і мені просто-таки нічого не треба. Але коли доводиться вибирати між сукнею й рамами — тоді, звісно, рами. Бо це лише так здається, що художник може сидіти в своїй майстерні, яка зазвичай багатьом уявляється такою собі клоакою, переповненою пляшками й пацюками (не приведи Боже!), бути голодним і створювати там на порожньому місці шедеври. Все коштує грошей. Зараз це значно виразніше проступило в нашому соціумі. Бідний художник не може нічого створювати. Йому просто немає на чому і чим це робити. Можна, звісно, будувати замки з піску й на піску, але дощ пройде й усе змиє. А потім, я вважаю, що, як не парадоксально, але цю жахливу приказку про те, що художник повинен бути голодним, вигадали самі художники, ті, які заздрили «ситим». Тобто ніби-то на сите черево вже нічого не створиш. Хоча, за радянської влади, художники загалом дійсно були набагато більш ситими. Одні були цією владою підгодовані, а маргинали мали можливість сидіти в своїх двірницьких, бойлерних, отримувати там зарплату й спокійно творити. Зараз це все нереальні речі. Й уже немає таких художників, які (знову ж таки внаслідок змін у нашому суспільстві) захочуть сидіти в бойлерних. Усі художники хочуть сидіти в галереях і продаватися.
— А таке поняття як «безкорисне служіння мистецтву» геть зникло?
— Я таких людей не знаю. А щодо представників влади — вони настільки зайняті собою: своїми проблемами, розбірками, фінансами, кріслами, промовами, що художника просто не помічають. Художник для всього цього прошарку — як бруд на черевиках. Струсять і підуть далі. Й бажано, щоб хтось це зробив за них.
— Чи можливо теоретично існування такої влади, яка б і помічала художника, і йому при цьому не треба було б їй служити?
— Гадаю, що такої влади в світі не було, немає і ніколи бути не може. Художник або повинен стати рабом цієї влади (пам’ятаєте, як Ернст Нєізвєстний сказав, що він по нутру своєму імперський художник — він свідомо знайшов у собі цю рису). Або, коли не можеш пристосуватися до влади й ситуації — плати незатребуваністю. А потім, адже за те, що тобі платять, треба платити втричі. А мені хочеться вірити, що художник — такий самий рівноправний член суспільства, як і всі інші. Йому так само необхідний шматок хліба й він так само зобов’язаний сам його заробити. Зараз у мистецтві панує принцип «зробленості», тобто ремесла й високого технологізму, що додає «продукту», створеному художником, «якість». Якість, що характеризує товар взагалі. Сучасний художник відчайдушно й судорожно намагається вписатися в захаращений простір мистецтва (воно ж ринку). І, природно, в цьому процесі втиснення й протягування неминучий момент деструкції. Й ці моменти перестають бути випадковими, на жаль.
«УЯВІТЬ ЦЕЙ ПРИЙДЕШНІЙ ПОГРАБОВАНИЙ СВІТ»
— Але вважається, що нове неможливо створити, не зламавши старе...
— А я противник усілякої деструкції. Все, що пов’язано з руйнуванням, ніколи не буде моїм. Вся культура складається з нашарування, і все, що я роблю, пов’язане з відтворенням якихось, можливо, навіть неназваних моментів, якихось крихт пам’яті моєї або не моєї — реліктової пам’яті. Це ні в якому разі не реставрація чогось. Просто якісь речі ти витягуєш зі своєї свідомості, якісь із загального культурного потоку, який неминуче через тебе проходить. Ось Поділ, де я народилася й живу. Я витягую з нього щось не назване, але це названо в моїх роботах. А хтось бачить лише старі будинки й брудне підворіття. Все, що називається сьогодні авангардом або постмодернізмом, насправді плентається далеко позаду й цілком будується на деструктивному началі. Але, можливо, й увесь світ такий. Можливо, він настільки розламаний, що сучасний художник, намагаючись бути його відображенням, змушений відтворювати його саме таким чином. Я вважаю, що стиль кінця ХХ століття — це компіляція. Ми звикли вживати це слово в значенні — складати нове з уже створеного. Але ми забули про його благородне латинське походження compilatio — буквально, пограбування. Тут простір життя змикається з простором мистецтва, бо грабують по всіх усюдах: у політиці, в економіці, в екології і в мистецтві, зрештою. А пограбовані, в свою чергу, грабують інших і цей процес нескінченний. Уявіть цей прийдешній пограбований світ. Як сумно. Можливо, тому я так ностальгічно ставлюся до минулого, воно носить надзвичайну цінність первозданності. Там щось є справжнє, можна подихати, не відчуваючи себе за цього злодієм. У художника є право вибору: профанація, спекуляція, пограбування когось чи чогось, або те, що в ньому самому вже є. Нехай він буде скільки завгодно маленький, але все одно, нехай він робить те, що — його. Ця моя позиція — певна міра опору тому хаосу, який наступає з усіх боків.
— Цей хаос наступає на всіх. Але творчим людям болючіше, вони гостріше відчувають?
— Так, творча людина може загинути, розчинитися, анігілювати. Просто зникнути. Але людині, в якої немає взагалі виходу в творчість — важче. Художник здатний пережити й витримати набагато більше. Нехудожнику немає куди сховатися. Він просто залишається сам на сам із реаліями сьогодення...
