— Багато хто ностальгує за минулим, а ви?
— Скажу те, що багатьом в Україні не сподобається. Я за національністю інгрежець. У нас в Грузії 33 народності. Якщо ми розділимося, то від нас нічого не залишиться. Ми повинні бути разом. Спілкуватися, розвивати не тільки економічні й культурні зв’язки, а жити однією сім’єю, при цьому шанувати національні традиції та звичаї. Для мене Білорусь, Росія та Україна — діти однієї матері. Від сімейного «розлучення» ніхто не виграв і нікому краще не стало. У Грузії після розвалу СРСР взагалі декілька років палахкотіла громадянська війна. Практично в кожну сім’ю прийшли біда й горе. Але, з іншого боку, система начудила багато справ. Вона наскрізь прогнила. З перебудовою подув свіжий вітер перемін. Здавалося, ось ще один ривок —і ми побачимо світло в тунелі. Однак багато в чому сталася підміна. Партапаратники та комсомольські працівники стали демократами, бізнесменами. Одним лозунгам прийшли на заміну інші. Під шумок зруйнували багато чого хорошого. Практично освіта й медицина стали платними. Більшість людей живе за межею бідності. Заробітна плата не виплачується місяцями. Йдемо до кам’яного віку? Замість грошей — натуральний обмін. Раніше ми гордилися СРСР — вважалися найчитаючішою країною. Тепер нікого не хвилює, чи ходять діти до школи. Ми всі черствіємо душею, проходимо повз тих, хто страждає. На жебраків і страйкарів практично не звертаємо уваги.
Сьогодні й суспільство розділилося. Така кількість партій з’явилася в наших країнах, що пересічній людині навіть важко розібратися хто є хто і чим принципово вони відрізняються один від одного. Я вважаю, що чимало політиків захворіло «синдромом Наполеона», кожний хоче увірвати якомога більший «шматок пирога». А влада — це гроші! Мене лякають дві крайності: махровий націоналізм і фашизм. Не можна допустити їх приходу до влади. Час навчитися робити висновки з історичного досвіду наших дідів і прадідів. Так жити, як сьогодні, мені не подобається!
— Зурабе Лавріновичу, чи зачепила вас особисто економічна криза?
— Всі негаразди, що випадають на долю моєї країни, безпосередньо торкаються й мене. Ви знаєте, я в останні чотири роки на місці не сиджу. Об’їздив з концертами всі великі російські міста. Чим далі від Москви, тим простіше й бідніше живуть люди. Але яка жадоба до музики, мистецтва! У Великому театрі зарплату почасти затримують. Та й платять копійки. Мені ж треба годувати сім’ю. За декілька концертів у Італії, Іспанії, Норвегії, Португалії, США або Японії я істотно поправляю свій бюджет. Ось тільки значну частину заощаджень «з’їв» чорний понеділок, 17 серпня 1998 року. Прикро, але не жахливо! Скільки разів нас обманювала держава? Займи, обміни грошей, інфляції... Здавалося б, час ставати мудрішим, але я, як і більшість, роблю неправильний вибір. Бізнес згубний для творчості. Потрібен для цього спеціальний талант, а я можу лише співати.
— Закордон уміє цінувати таланти. Бажання емігрувати з’являлося?
— Поїхати назавжди, навіть в найважчі хвилини, не думав. Це немов вирвати дерево з корінням. У мене сотня родичів в Грузії, Росії. Я чудово знаю Захід. У його вогнях парадних фасадів, що манять, є й брудні фарби. Живуть за принципом: «Людина людині — вовк». Без близьких, рідних і друзів я не розумію життя. У 1980 році співав «Отелло» в 17 спектаклях. Мені пропонували фантастичний контракт, але «на горі» розсудили інакше і заборонили поїздку. Вигадали «залізний аргумент». Назвали мого імпресаріо агентом ЦРУ. Нісенітниця, стовідсоткова! Тогочасний міністр культури СРСР тов. Демічев пісочив мене, метав громи і блискавки. Після цього випадку я тривалий час став взагалі «не виїздним». Морально намагалися зламати, але не на того натрапили. Поринув у роботу. Поставив завдання ні за яких обставин не показувати, як боляче вони мене поранили.
— Яка, на ваш погляд, роль інтелігенції в нинішніх умовах?
— Інтелігенції — як єдиного моноліту, окремого класу в країнах колишнього Радянського Союзу не існує. Частина — зуміла піти на компроміс і непогано годується біля владних структур. Інша — продовжує бути в опозиції. У нас підміняються поняття грамотності й високої культурності. В усі часи інтелігенція була камертоном, совістю нації. І разом із тим вона практично ніколи не могла знайти спільний знаменник з найживотрепетніших питань. Справжній інтелігент не честолюбний і не амбіційний, це — чиста й світла людина. Їх не багато. Наприклад, академіки Дмитро Лихачов і Андрій Сахаров. Йти треба за ними.
— Ви виступаєте в найрізноманітніших залах світу. Де ви відчуваєте себе по-справжньому комфортно?
— З 1974 року в моїй трудовій книжці єдиний запис: «Соліст Великого театру». Саме на цій сцені народилося чимало арій, що залишилися в моєму репертуарі не довгі роки. Зараз будується нове приміщення, а стару будівлю Великого театру будуть реконструювати. У кожному залі своя акустика. Але, мабуть, найкраща в світі — філармонія в Осоці (Японія). Вона не радіофікована: кількість місць може трансформуватися від 500 до 5000, і голос там звучить просто чудово. За своєю вдачею я людина невередлива. Від адміністрації прошу тільки теплої гримерки і не турбувати до виступу.
— Нині в моді дуети оперних та естрадних виконавців. Ви також планували провести експеримент із Ларисою Доліною, але...
— Це мав бути гімн Дитячих та юнацьких олімпійських ігор, які проходили в липні минулого року в Москві. Пропозиція виходила з мого боку. Прослухавши безліч записів російських поп-виконавців, я залишився незадоволений їх вокальними можливостями. Вони співати без фонограми не можуть! Тому подзвонив Аллі Пугачовій, але вона відмовилася, пославшись на простуду. Другим номером йшла Лариса Доліна. Ми репетирували, але у відповідальний момент я сам захворів і їй довелося співати одній. На Заході дійсно не рідкісні випадки спільних виступів оперних й естрадних виконавців: Кабальє — Меркьюрі, Паваротті — Каррерас — Домінго — Стінг, Паваротті — Діон. Подібні номери заохочують публіку, і якщо робляться зі смаком, то я тільки «за».
— Для співака голос — найбільше багатство. Ви стільки років були в чудовій творчій формі, чи не криються за цим персональні секрети?
— Розмови про талант, який нібито від Бога, вважаю красивою легендою. Треба щодня працювати. Італійці правильно говорять: «До 40 років голос Бог дає, але якщо потім ти не оволодієш технікою, то він його відніме». Ніяких особливих секретів у мене немає.
— Ваш графік виступів розписаний на декілька років уперед. А якщо раптом захворієте? Доводиться платити неустойки?
— На початку моєї кар’єри у мене був один імпресаріо, а зараз кілька. Вони здійснюють переговори, враховуючи мої побажання. На випадок хвороби викликаю лікаря, і він ставить діагноз в письмовій формі. Його завіряє нотаріус, і тоді «лікарняний листок» стає важливим документом. Неустойки платять, якщо починаються капризи, а я не істерична панночка, звик виконувати свої зобов’язання.
— Коли ввели контрактну систему, деякі прими і прем’єри висловили своє негативне ставлення до новини. Ви теж були не в захваті?
— Зрозумійте мене правильно. Я не ретроград. Сама по собі контрактна система хороша. Вона визнана в багатьох театрах світу. Років 20 тому на загальних зборах колективу ми боролися за її впровадження. Ввели. І нічого хорошого не вийшло. Під шумок адміністрація розправилася з небажаними. Чимало артистів, не дивлячись на звання і заслуги, викинуто «за борт». Тепер виявилося, що вигідніше мати своїх, ніж запрошувати гастролерів. За маленькі гонорари майстри оперної сцени не погоджуються працювати. І це правильно. Кожний знає собі ціну. «Ла Скала» може собі дозволити виступ того ж Лучано Паваротті лише один раз на десять років! І це при тому, що театр муніципальний, йому фінансово допомагає футбольний стадіон. Крім контракту треба робити гнучкий графік під кожного артиста. Але ж нас запрошують на 5—6 спектаклів. Це один раз на місяць, а далі, — сиди чекай? Репертуар часто змінюють, а ми не пожежна команда, є і свої індивідуальні плани.
— Залежно від того, хто стоїть за диригентським пультом, на 50% визначається успіх або невдача спектаклю. Хто із диригентів справив на вас сильне враження?
— Мої «капризи» якраз через них. Я з ними «б’юся»! (Сміється!) Поки ми не знайдемо спільних поглядів на твір, що виконується, то до глядачів я не виходжу. Великим диригентом вважаю Юті Норманді (Філадельфійський оркестр). Він був останній з могікан!
— Чи залишився футбол вашою пристрастю?
— У молоді роки я непогано грав, був дублером Тбіліського «Динамо». Після травми довелося повісити бутси на цвях. Уже давно перейшов до розряду вболівальників, але дуже активних. Мені перегляд хорошого матчу надає бадьорості.
— У вас дорослі діти. Чим вони займаються?
— Мої дочки досить далекі від мистецтва. Одна стала викладачем іспанської мови в університеті, а інша на НТВ режисер програми «Русский век». Обидві закінчили музичну школу. Непогано розбираються в мистецтві, але як істинні аматори, а не професіонали.
