Четвертого вересня відбудеться засідання Вищого господарського суду щодо апеляційної скарги «1+1» на рішення Київського апеляційного господарського суду про позбавлення каналу ліцензії на мовлення. Постанови суду не обговорюються — вони оскаржуються у визначеному законодавством порядку. Юридична служба «1+1» спрацювала реактивно, подала скаргу у вищу інстанцію — й до осені канал продовжує працювати. У підвішеному стані. Й хоча всі знову — у черговий раз — говорять про очевидність результату справи, але вже мало хто вірить, що в її рішення раптом не втрутяться сторонні сили. На вулицях не помітно демонстрацій протесту, не з’являються колективні листи колег на захист «плюсів». Але це, скоріше, не через те, що ніхто не розуміє небезпеки чи канал нецікавий, а через свідому позицію керівництва «1+1» не роздмухувати полум’я пристрастей. І дійсно, глядачі не відчули, що щось відбулося з популярним каналом. Робочий режим телевізійників не змінився. Щоправда, хотілося б бачити обличчя представника судової влади, який не здригнувся при натисканні кнопки «Вимк.». За шість років у ефірі «1+1» ввійшов у життя кожного з нас. Ця компанія завжди віддавала перевагу особистісному підходу у спілкуванні зі своїми глядачами, й тому насправді могла у найважчі моменти нагадати кожному з жителів цієї країни: «Ти не один». «1+1» відверто люблять. І, напевно, тому ж і відверто критикують. Нецікавих не критикують — їх не помічають. Тому тривалий серіал з ліцензією, що ввійшов у активну фазу зі зрозумілих причин саме у відпускний період, викликав активний інтерес громадськості. Що ж насправді відбувається, що невблаганно змушує крутитися дзигу цієї багаторічної історії позовів, втягуючи в неї все нові персонажі й ... поширюючи невіру?
«День» розпочав свою спробу крок за кроком розібратися в цій справі. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі коментар адвоката «1+1» Максима Варламова, членів різних складів Нацради з телебачення та радіомовлення — тієї, що приймала рішення щодо видачі ліцензії і «1+1», і телекомпанії АІТІ, й нинішнього, а також генерального продюсера «1+1» Олександра Роднянського та Фреда Клінкхаммера — президента та виконавчого директора компанії СМЕ, що є партнером цього каналу. На прохання «Дня» висловити свою позицію відгукнувся керівник телекомпанії АІТІ, яка ініціювала позов проти «1+1» — Володимир Орлов. Його думку ми опублікуємо в наступному випуску «Дня». Гадаємо, що ця робота буде нашим внеском у розгляд «справи «1+1» у прозорому режимі й допоможе в майбутньому українським телерадіокомпаніям (якщо нас і надалі запевнятимуть у такий спосіб, що будь-яку ліцензію, видану Нацрадою, можна оскаржити в суді й виграти справу) почуватися більш захищеними у вітчизняному інформпросторі.
СМЕ вірить у майбутнє України та «1+1»
Фред КЛІНКХАММЕР, президент і виконавчий директор СМЕ:
— Рішення Київського міського господарського і апеляційного господарського судів здивували як мене, так і компанію СМЕ. Протягом минулого року ця справа знаходилася на розгляді у різних судових інстанціях України, і Вищий арбітражний суд України визнав діючу ліцензію каналу «1+1» законною. Я особисто бачив докази того, що вартість ліцензії оплатили.
Будучи президентом і виконавчим директором СМЕ, компанії, яка пішла на ризик, інвестувавши декілька десятків мільйонів доларів у телекомпанію «1+1» і тим самим в Україну, загалом, я глибоко стурбований тим, що нашу компанію продовжують залякувати та ображати подібним чином. Компанія СМЕ і надалі продовжуватиме співпрацю з незалежним телевізійним каналом «1+1» і має намір використати все для захисту своїх прав і прав своїх партнерів, включаючи звернення до міжнародних судових інстанцій.
Ми віримо, що Вищий господарський суд України ухвалить рішення на користь ліцензуючого органу засобів масової інформації України ( від ред. — Нацрада), і тоді законність ліцензії каналу «1+1» перестане викликати сумніви.
Як тільки цей виснажливий юридичний конфлікт буде остаточно вирішено, компанія СМЕ продовжить свої інвестиції в Україну. Ці інвестиції будуть реалізовані у вигляді удосконалення виробничих потужностей. Ми віримо в майбутнє України і телеканалу «1+1». Ми і тут захищатимемо наші законні права, як це сталося в Чехії. Внаслідок 4-річних судових розглядів у справі, пов’язаній з телекомпанією «Nova», і згідно з постановою Арбітражного суду в Амстердамі, уряд Чехії вже заплатив 8,7 мільйонів доларів США на відшкодування збитків компанії СМЕ. А 2—13 вересня в Стокгольмі відбудеться засідання Арбітражного трибуналу Комісії ООН з питань міжнародного торгового права, і тому ми впевнені, що уряду Чехії доведеться виплатити на користь СМЕ 665 мільйонів доларів США.
Гра на пониження
— На початку 1999 року Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення — тоді цей орган очолював пан Петренко — оголосила конкурс на 3 години мовлення (з 4 до 7 ранку) на Другому загальнонаціональному каналі українського телебачення (УТ- 2). Незважаючи на прагнення «Студії «1+1» послідовно збільшувати обсяг власного мовлення, що грунтується на традиційно великій популярності програм телеканала у глядацької аудиторії України й природному бажанні укріпити своє положення на ринку, «Студія 1+1» не взяла участі в цьому конкурсі, тому що наявність необхідних повноважень у тодішнього складу Нацради стала неочевидною після 16 грудня 1998 року (дати закінчення чотирирічного терміну чинності таких повноважень). Таким чином, телекомпанія «АІТІ», будучи єдиним учасником, виграла цей конкурс. Нацрада, підбиваючи підсумки конкурсу, 18 березня 1999 року прийняла рішення видати «АІТІ» ліцензію № 000965 на право мовлення на Другому загальнонаціональному телеканалі України в зазначені мною вище години. У самій ліцензії № 000965 було зазначено, що вона набирає чинності з 13 травня 1999 року, а в графі «Дата початку мовлення» було проставлено: 14 травня 1999 року. Іншими словами, вже 14 травня 1999 року «АІТІ» зобов’язана була почати щоденне мовлення на каналі УТ-2 з 04.00 до 07.00. Однак минув рік, навіть більше того, був розпал червня 2000 року, а в ефір телекомпанія «АІТІ» так жодного разу й не вийшла. Стаття 17 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» встановлює таку норму: «Якщо телерадіоорганізація протягом року з дня набуття ліцензією чинності не почала мовлення, ліцензія втрачає чинність». Маючи реальні можливості для заповнення навіть нічного ефіру якісним телевізійним продуктом, а також беручи до уваги очевидну відсутність у телекомпанії «АІТІ» намірів вийти в ефір у наданий цій телекомпанії ліцензією час, «Студія «1+1» приймає рішення звернутися до Вищого арбітражного суду України (ВАСУ) з позовом про визнання ліцензії № 000965, що належала «АІТІ», такою, що втратила чинність. Позовні вимоги ґрунтувалися саме на положеннях вищенаведеної статті 17 Закону. В результаті розгляду цього позову судовою колегією, що складалася з трьох суддів, ВАСУ 28 серпня 2000 року прийняв єдино правильне в цій ситуації рішення — визнав ліцензію № 000965 такою, що втратила чинність. «АІТІ» спробувала це рішення оскаржити вже в Судовій колегії ВАСУ з перегляду рішень, ухвал і постанов Вищого арбітражного суду України. Знову троє суддів розглядали цього разу скаргу «АІТІ», і своєю Постановою від 2 листопада 2000 року № 04-1/1-7/182 залишили Рішення ВАСУ від 28 серпня 2000 року без змін, а скаргу «АІТІ» не задовольнили. Таким чином, Вищим арбітражним судом України було визнано очевидний факт — ліцензія телекомпанії «АІТІ» втратила чинність через те, що протягом року ця телекомпанія так і не змогла вийти в ефір. Далі ситуація розвивалася так. «Юридичний наступ» «АІТІ» проходив відразу в двох напрямках. З одного боку, було подано в той же ВАСУ позов проти «Студії «1+1» про визнання недійсними деяких рішень Нацради, якими Нацрада надала «Студії «1+1» додаткові години до обсягу вже наявного мовлення. З другого боку, «АІТІ» звернулася в Арбітражний суд міста Києва з позовом до Нацради, вимагаючи «відшкодування збитків», що нібито були завдані цій телекомпанії «неправомірними діями» Нацради й нібито призвели до визнання ліцензії «АІТІ» такими, що втратили чинність. Предмет позову «АІТІ» до Нацради виявився абсолютно надуманим. Аргументація позовних вимог «АІТІ», на мій погляд, була не просто непереконливою, а, м’яко кажучи, емоційною та малозрозумілою. Адже очевидно, що Нацрада не повинна була виводити телекомпанію «АІТІ» в ефір, це завдання самої телекомпанії «АІТІ». Нацрада виконала свої функції, визнавши «АІТІ» переможцем конкурсу й видавши їм ліцензію на право мовлення. Те, що «АІТІ» так і не змогла вийти в ефір загальнонаціонального телеканалу протягом року, на мій погляд, свідчить лише про неготовність цієї телекомпанії виконати зобов’язання, взяті на себе під час участі в конкурсі.
Однак, незважаючи на більш ніж слабку доказову базу, представлену позивачем, 24 травня 2001 року Арбітражний суд міста Києва приймає рішення, яким задовольняє частково позов телекомпанії «АІТІ» й постановляє, цитую: «Стягнути з Нацради як відшкодування заподіяної шкоди 1 290 631 гривню 43 копійки» і 1 700 гривень — витрати для сплати держмита». У той же час представники телекомпанії «АІТІ» не припиняють повторювати в пресі про те, що нібито за рішенням суду Нацрада має виплатити «АІТІ» вищезазначену суму як відшкодування прямих збитків і... ще 16 мільйонів гривень як компенсацію неодержаних прибутків. Під «неодержаними прибутками», мабуть, слід розуміти суми втрачених унаслідок визнання ліцензії такою, що втратила чинність, рекламних бюджетів. Не хочу вдаватися в полеміку з цього приводу, але якими насправді можуть бути рекламні бюджети в ранковому ефірі з 4 до 7 ранку, та ще й у телекомпанії, яка, як видно, й не збиралася з’явитися в ефірі? А щодо самої суми — 16 мільйонів гривень — вона дійсно фігурувала в позовній заяві, але навіть цей суд першої інстанції, що ухвалив, м’яко кажучи, спірне рішення на користь «АІТІ», цю вимогу не вважав обґрунтованою й відмовив позивачу в її задоволенні. Таким чином, вищеописане рішення Арбітражного суду міста Києва виявилося єдиним рішенням на користь «АІТІ» в суперечці з Нацрадою. Цікаво, чому багато представників телекомпанії «АІТІ» переконані в тому, що це рішення дотепер залишається чинним. Більш того, окремі журналісти дружньої «АІТІ» газети стверджують, що це рішення вже виконано й що з Нацради стягнули майже 18 мільйонів гривень — нібито на таку суму постраждав Максим ВАРЛАМОВ, адвокат державний бюджет. Насправді, 15 квітня 2002 року Вищий Господарський суд України розглянув касаційну скаргу Нацради на вищезгадане рішення й ухвалив Постанову, якою, цитую резолютивну частину: «Касаційну скаргу Нацради задовольнити. Рішення господарського суду від 24 травня 2001 року в справі № 12/266 скасувати». Таким чином, сьогодні ніякого боргу в бюджету перед телекомпанією «АІТІ» немає. І не слід їм так журитися з приводу того, що бюджет уже втратив чи ще втратить 18 мільйонів гривень. Можна не перейматися й бути спокійними за бюджет України: Україна їм нічого не винна.
Незадовго до пред’явлення вищезгаданого позову до Нацради «АІТІ» звертається у ВАСУ з позовом про визнання недійсними окремих рішень Нацради, якими цей орган, збільшував «Студії «1+1«» обсяги мовлення. В цілому, йшлося про три додаткові години. Відповідачем у цій справі за традицією виступала Нацрада, а як треті особи на боці відповідача, крім «Студії «1+1», були притягнуті телеканали «Інтер» і «Новий канал». Залучення до розгляду справи двох останніх телеканалів було викликано тим, що оскаржуваними «АІТІ» рішеннями Нацрада додавала аналогічним чином години мовлення й «Інтеру», й «Новому каналу». Всебічно розглянувши справу, ВАСУ в черговий раз не знайшов ніяких порушень закону в діях Нацради, підтвердивши законність і правомірність внесення Нацрадою змін у ліцензію «Студії «1+1» у частині збільшення обсягів мовлення, й, відповідно, цілком відмовив у позові телекомпанії «АІТІ». Це рішення було прийнято ВАСУ 5 квітня 2001 року.
Наступна серія цієї мелодрами — це позов «АІТІ», що з’явився в грудні 2001 року. Цей той самий позов, про який так багато говорили. «АІТІ» в черговий раз викрутилися — у винахідливості щодо позовів, спрямованих проти «1+1», їм не відмовиш (хоча, шкода, що ця винахідливість проявляється поза будь-яких рамок правового поля). ТРК «АІТІ» звернулася до Київськго господарського суду з позовом про визнання недійсною ліцензії «Студії «1+1». До того моменту фантазія ініціаторів судових позовів розігралася настільки, що в «1+1» вони нарахували вже дві ліцензії, й обидві ліцензії, а також додатки до них, вимагали визнати недійсними, мотивуючи це вже знайомими аргументами — нібито ліцензії оформлялися неправильно, ліцензійний збір за них не сплачено.., а «1+1» здійснює мовлення 32 години на добу (ото невдача).
Не зупиняючи на деталях самого судового процесу, констатуємо факт — 1 лютого 2002 року, суддя Господарського суду міста Києва Шкурат приймає рішення, яким... цілком задовольняє позов «АІТІ». Більше того, суддя за власною ініціативою виходить за рамки позовних вимог. ТРК «АІТІ» вимагала визнати недійсними ліцензії «1+1» і зобов’язати Нацраду оголосити конкурс на ці нібито звільнені години мовлення, що на сьогодні належать «1+1». Суддя ж Шкурат, крім того, додатково ухвалив «заборонити «Студії «1+1» мовлення на телеканалі УТ-2».
Це рішення було оскаржено в суді апеляційної інстанції — в Київському господарському апеляційному суді, що прийняв до свого розгляду не лише апеляційну скаргу «Студії «1+1», а й апеляційну скаргу Нацради й апеляційне подання Київської міської прокуратури. Проведення справи в суді апеляційної інстанції було розпочато 7 березня 2002 року. Стаття 102 Господарського-процесуального кодексу України говорить про те, що «апеляційна скарга або апеляційне подання на рішення місцевого Господарського суду розглядається у двомісячний термін із дня надходження справи разом зі скаргою або поданням у апеляційну інстанцію». Наша справа була на розгляді в Київському господарському апеляційному суді понад чотири місяці. Усі перипетії розгляду цієї справи загалом відомі: суд кілька разів відкладав засідання, вимагаючи додаткових документів. У результаті 16 липня 2002 року Київський господарський апеляційний суд приймає постанову, відповідно до якої «рішення господарського суду міста Києва залишається чинним», а апеляційні скарги Нацради, «Студії «1+1» та апеляційне подання Київської міської прокуратури залишаються не задовільненими. У мотивувальній частині цієї постанови з’являється нова підстава, використовуючи яку суд і ухвалив вищезазначене рішення. Підстава дуже цікава... Проаналізуємо порядок видачі ліцензії. Нацрада приймає рішення про видачу ліцензії. На підставі цього рішення ліцензіатові видається рахунок на оплату грошового збору за видачу ліцензії. Ліцензіат — телерадіоорганізація оплачує рахунок, і протягом 10 днів із моменту оплати рахунка видається ліцензія. Дійсно, 12 жовтня 1996 року Нацрада видала «Студії «1+1» рахунок для оплати грошового збору. Однак цей рахунок на суму 2 372 472 гривні 18 копійок (між іншим, за тим курсом валют, це майже півтора мільйона доларів) двома платіжними дорученнями сплатило «Підприємство «Інтер- Медіа», як сказано в постанові суду, — «інша юридична особа». На цій підставі суд дійшов висновку, що грошовий збір за видачу ліцензії ТРК «Студія «1+1», як того вимагає стаття 18 Закону України «Про телебачення та радіомовлення», взагалі оплачено не було. Продовжуючи суддівську логіку, оскільки грошовий збір за видачу ліцензії оплачено не було, у Нацради не було підстав видавати ліцензію. А якщо не було підстав видавати ліцензію, отже, не було підстав вносити в неї наступні зміни. Насправді ж, у цьому випадку судді поводяться дуже дивно. З етичних міркувань я не беруся коментувати можливі підстави прийняття судом такого рішення. Як юрист дозволю собі лише одне зауваження. Річ у тім, що з 1995 року існувало, існує і досі є чинним Положення про порядок виплати грошового збору за видачу ліцензії, затверджене Нацрадою й узгоджене з Міністерством фінансів України. У пункті 5 цього Положення, хоч як це дивно буде для суду апеляційної інстанції, й тим більше, напевно, для позивачів — хоча вони, на мою думку, в цій ситуації лукавлять — сказано, що «заборонено сплату грошового збору за телерадіоорганізацію іншою юридичною чи фізичною особою, за винятком засновника цієї телерадіоорганізації». Напевно, опоненти знову здивуються, але «Підприємство «Інтер-Медіа» є засновником ТРК «Студія «1+1» (і цей факт був чудово відомий і позивачу, і суду, оскільки засновники телерадіоорганізації зазначаються в додатку № 1 до ліцензії, копія якого є в матеріалах судової справи). Таким чином, 1996 року при сплаті грошового збору за видачу ліцензії, і ТРК «Студія «1+1», і «Підприємство «Інтер-Медіа», перераховуючи кошти, керувалися виключно буквою закону, конкретно, — пунктом 5 зазначеного Положення. З огляду на все вищеописане, залишається зробити невтішний висновок про те, що й цього разу в судове рішення «волею випадку» закралася прикра помилка.
До речі, і у висловлюваннях представників «АІТІ» постійно присутні елементарні юридичні помилки. Зокрема, заслуговує на коментарі їхня версія про те, що нібито «Студії «1+1» заборонено участь у конкурсі на право мовлення на УТ-2. Ніде в тексті рішення судді Шкурата ви не знайдете згадування про якусь заборону «Студії «1+1» на участь у такому конкурсі, нічого, що навіть віддалено нагадує заборону, ви не побачите й у постанові суду апеляційної інстанції. Це все вигадки «друзів» каналу «1+1», що видають бажане за дійсне. Ось іще один блеф. Роздута «СН» історія про «п’ять днів», протягом яких нібито «Студія «1+1» не мала права оскаржити в касаційному порядку постанову суду в апеляційній інстанції. На мій погляд, яскравий приклад свідомого жонглювання обставинами, фактами й процесуальними нормами. Насправді, відповідно до статті 110 Господарського процесуального кодексу України право оскаржити постанову суду апеляційної інстанції виникає з дня набрання цією постановою чинності. А чинності вона набирає з дня її прийняття (стаття 105 того ж кодексу). Таким чином, касаційну скаргу ми могли подати вже з моменту, коли сторони почули постанову апеляційного суду, — що ми й зробили, а могли — протягом місяця. Це наше право. Горезвісні «п’ять днів», про які із захватом пишуть «СН», установлені законом зовсім для іншого випадку. Відповідно до статті 109 Господарського процесуального кодексу України Апеляційний суд, що прийняв оскаржувану постанову, зобов’язаний додати касаційну скаргу до справи, й відіслати все це у Вищий господарський суд України в п’ятиденний термін із дня надходження скарги. Це обмеження встановлене в інтересах скаржників, щоб апеляційний суд не затримував у себе скаргу. Звичайно, апеляційний суд може відіслати справу в суд касаційної інстанції швидше — так вони й зробили.
«Студія «1+1», керуючись нормами Господарського процесуального кодексу України, що регулюють процедуру касаційного оскарження (зокрема статтями 107, 109 і 110), подала в Київський апеляційний господарський суд адресовану у Вищий господарський суд України касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду.
Уже 18 липня 2002 року Вищий господарський суд України виніс ухвалу, якою, по-перше, прийняв до розгляду касаційну скаргу «Студії «1+1»; по-друге, призупинив виконання постанови Апеляційного суду. Це означає, що канал не буде усунуто від ефіру. По-третє, розгляд справи у Вищому господарському суді України — суді касаційної інстанції — призначено (перше слухання) на 4 вересня. Отож, почекаємо вересня.
«Ліцензію було видано на законній підставі»
— Що ви думаєте про легітимність видачі ліцензії «1+1» в 1996 році?
— Я вже неодноразово давав відповідь на це запитання українським журналістам і сьогодні знову готовий підтвердити, що процес розгляду питання про видачу ліцензії телекомпанії «Студія «1+1» було на той час здійснено точно відповідно до існуючих законодавчих норм. І ліцензію було видано на повній законній підставі. Більше того, і в той час, і ще рік, і два опісля цим питанням займалися органи прокуратури (зокрема, Київська міська прокуратура), неодноразово перевіряли саме дотримання норм законності, і ніхто не знайшов там порушень. І я вважаю, що наше рішення було правильним і законним. Більше того, тоді, якщо пригадати ситуацію шестирічної давності, державне ТБ займало три канали, а грошей в бюджеті не було. І, уявіть собі — три канали не оплачувалися, концерн РРТ вже був на грані розвалу, його колектив страйкував, замовкали передавачі й т.ін. Вважаю, що тоді це був героїзм — те, що ми подолали маразм цих мораторіїв. Інакше ми б вже втратили цю технічну базу. Ви ж розумієте, що таке не платити? Тому саме надавши канали під «Інтер» і під «1+1», — під телекомпанії, які почали платити, та Національна рада врятувала технічну базу українського ТБ. А декому це було невигідно.
— Київський господарський апеляційний суд — за словами адвоката «1+1» — мотивував своє рішення тим, що виставлений Нацрадою рахунок було оплачено «Інтер-Медіа» — «іншою юридичною особою». Однак у Положенні про порядок виплати грошового збору за видачу ліцензії, затвердженому Нацрадою і узгодженому з Мінфіном, зроблено виняток для засновників телерадіорганізацій, а «Інтер-Медіа» якраз є засновником. Як би ви могли прокоментувати цю ситуацію?
— Тими нормативними документами, які були легітимні на той період, коли працювали ми, передбачалося два варіанти оплати за ліцензію. Перший варіант — власне, самою теле- чи радіокомпанією. І другий варіант оплати — засновником. Чим це диктувалося? Тим, що, скажемо, для того, щоб створити нормальну теле- чи радіокомпанію, потрібні не тільки серйозні капіталовкладення, а й час. Й іноді ліцензія, скажемо, видавалася раніше, ніж теле- чи радіокомпанія виходила в ефір. Тобто їй потрібно було спочатку отримати ліцензію, потім підібрати колектив, сформувати творчий актив, створити базу тощо. Тобто: коли вже є ліцензія, тоді варто вкладати гроші. Тому цілком логічно було (і, я думаю, це актуально і сьогодні) на стадії створення нових телерадіомовних структур надати право оплати за ліцензію засновнику. Це логічно. Тут немає ніякого порушення закону.
— Чи відомо вам, чому «АІТІ» не виходила в ефір протягом року?
— Скажемо, я не маю у своєму розпорядженні якісь документи, які підтверджують факт їхнього невиходу, але, як говориться, за неофіційними відомостями, дійсно колишнім керівництвом концерну РРТ було створено ситуацію, за якої їм не дали технічної можливості вийти в ефір. Але це вже, так би мовити, — проблеми самої телекомпанії. Раніше, ніж просити ліцензію, вони повинні були заручитися гарантією, що у них будуть технічні можливості для виходу в ефір. І ці гарантії повинні були якимись нормативними документами закріплені, за умови чого той, хто пообіцяв, а потім відмовився, повинен був понести фінансові витрати за те, що він, скажемо, підвів «АІТІ». Але якщо це була у них домовленість на словах, то її ні до чого, звичайно, не пришиєш. Але було схоже на те, що їм створили штучно ситуацію, за якої вони не змогли вийти в ефір. Однак вже ця суперечка має бути з концерном РРТ, а не з «1+1».
— Чи законно було видано ліцензію «1+1» у 1996 році? — З формальної точки зору, законно, хоч на сьогодні знаходиться багато всяких очевидців, в який спосіб це робилося. Маю на увазі той момент, коли ВР, з одного боку, накладала, мораторій на рішення, а з другого боку, тим самим днем Нацрада прийняла рішення, які потягли за собою видачу ліцензій, і власне від чого відштовхуються сьогоднішні спори між «1+1» і «АІТІ». Тому тут сам Господь Бог, напевне, може дослідити, якщо це має значення, в часовому просторі, до години — що за чим, чи що чому передувало. Ну, а якщо вже дивитися з сьогоднішньої точки зору на цей конфлікт, то це вже трошки інше питання. Я вважаю, що якраз від Нацради з питань ТБ і РМ на цей момент нічого не залежить — вона не повинна кидатись, приймати гарячкові рішення. Йде нормальний спір двох суб’єктів господарювання (вони ж — і суб’єкти інформаційної політики), і ми повинні просто дочекатися рішень суду. Залежно від того, як буде постановлено, і можливі ти чи інші дії з боку Нацради. Як, приміром: а) Студія «1+1» доведе свою правоту в цих суперечках, і в такому випадку, як то кажуть, нічого не змінюється — той самий мовник лишається на тому ж каналі. І б) якщо рішення все ж таки залишиться на користь «АІТІ», то справді не виключено, що тоді доведеться вдаватися до оголошення конкурсу.
Що ж стосується рішення Київського господарчого апеляційного суду, то, на жаль, я кілька днів тому пробував знайти його і в мене склалося враження, що його ні в кого немає. Я чекаю, що неодмінно воно повинно офіційним чином з’явитися в Нацраді, і в такий спосіб ми вже дочитаємося, що там є. На жаль, я цього не знаю, і тяжко коментувати, які там аргументи використані були, як обґрунтовується це рішення.
— Чи законно вносилися зміни до ліцензії «1+1» щодо збільшення обсягів мовлення?
— Я не думаю, що тут є щось незаконне. Можливо, я не знаю якихось певних нюансів, але в принципі підхід, який застосовувався — абсолютно правомірний.
— Як ви вважаєте, що потрібно робити, щоб наша країна чи наш телерадіоінформаційний простір не втонули у таких разбірках?
— Я одну і ту саму пісню співаю: треба роздержавлювати і осуспільнювати ЗМІ і будувати Україну без державних ЗМІ. Може, надто загально це звучить, але одне пов’язане з другим. Я чітко розрізняю два моменти: одна справа — свобода слова, і друга — свобода інформації. Якщо хтось говорить про те, що нам зараз тяжко в Україні зі свободою слова, то це вже похідне від свободи інформації. Була ж у нас колись свобода слова, вона і зараз по своєму є, а от коли почала зникати свобода інформації, право на інформацію телерадіоорганізацій, і державні органи почали приховувати, цензурувати інформацію, от тоді і сформувалися правила гри на інформаційному ринку, якими ми сьогодні користуємося. Причина якраз у тому, що в Україні — величезний сектор державних ЗМІ, які навпростець залежать від державних органів і керівників цих органів. А це пов’язано з утисками на відповідну інформацію, і ці правила гри вже потім переносяться на всі, і в тому числі — на недержавні ЗМІ, які теж по-своєму підневільні, бо не всім вдається бути незалежними від своїх засновників і реальних власників. А це якраз — дуже серйозна річ, адже можна придушити якийсь конкретний ЗМІ. Це не демократично, і, зрештою, в Європі всі судові справи, пов’язані із ЗМІ, невипадково розглядаються у судах з прав людини. А свобода інформації — це набагато ширше поняття і в нашій Конституції закріплено, що це є невід’ємним правом громадянина. І коли щось діється із засобом інформації, то у цьому випадку карають не ЗМІ, а карають громадянина, якого позбавляють права на інформацію.
Небезпечний прецедент
Олександр РОДНЯНСЬКИЙ, генеральний продюсер «1+1»
— У чиїх інтересах, на вашу думку, конфлікт навколо «1+1»? Чи можна говорити про інтереси якихось політичних сил? Хто від цього програє: а) глядач; б) мовники; в) ті чи інші політичні сили?
— Можна було б відповісти складно, пославшись на природну для України хитромудру політичну конфігурацію. Можна було б у цій конфігурації знайти тих, хто зацікавлений. І можна було б серед тих, хто зацікавлений, безперечно знайти тих, хто радіє подібному розвитку подій. У мене на даному етапі є відчуття, що це було б, щонайменше, неповною правдою. Думаю, що існують і інші сили крім ініціатора, що все-таки занадто — він і сам це визнає — незначний, щоб вимагати такого роду рішення. А про те, що ці рішення потрібно «вимагати», свідчить характер дій, мотивацій і сюжет, що лежить в основі. Можливо, є сенс говорити про дуже прості мотивування, що у нашій країні мають більше значення (про що я говорив неодноразово), ніж складні політичні схеми. Під простими я маю на увазі мотивування, не позбавлені особистого інтересу. Можливо, є сенс говорити про політичні сили, як мовчазно сприяли розвитку справи своїм невтручанням на тлі простих мотивувань її ініціаторів. А можливо, загальним відчуттям з боку тих політичних сил і учасників процесу, а також державних органів, що аж ніяк не допускали думки, що може з’явитися рішення подібного роду. Просто це неможливо, вже занадто воно неприродне. За останні кілька місяців усі звиклися з тим, що лютневе рішення було швидше прикрою безглуздістю, породженою передвиборними інтригами, ніж чимось більш серйозним. І от несподіваний літній вердикт суду викликав запитання, хто у цьому зацікавлений. Зацікавлених дуже багато, а от хто реально стоїть за цим — не відповім. Кому це шкодить? Шкодить усім — компанії, глядачам. Я сподіваюся, що канал «1+1» за шість з лишком років став невід’ємною частиною українського телевізійного простору. А показники каналу, одного з двох лідерів ринку, свідчать про те, що для багатьох глядачів — це очевидний факт. І це погано для України. Тому що на тлі марних і запеклих спроб виплутатися з низки міжнародних скандалів, потрапити у ще один, що безперечно буде значно більш голосним, ніж усі без винятку разом узяті медіа-скандали, що коли- небудь були в Україні, — це нікому не потрібно. З бажанням не допустити цього і пов’язана відносно спокійна і стримана реакція і «1+1», і його засновників.
— У пресі мусуються слухи про те, що скандал навколо ліцензії «1+1» спрямований на зниження акцій компанії. Чи збираєтеся ви продавати канал, свою частку в ньому? Якою повинна бути пропозиція, щоб ви це зробили?
— Що стосується продажу, то ми до сьогоднішнього дня жодних серйозних розмов на цю тему ніколи не вели. Гра на зниження можлива у випадку шантажу. Шантаж може бути застосований по-різному — у тому числі й так. У будь-якому разі, з російської практики це відомо. Подивимося, як буде у майбутньому. Як я вже казав, почекаємо пропозиції. На даному етапі ніхто не збирається продавати свою частину. Більш того, компанія знаходиться в зовсім прекрасному фінансовому становищі. Потрібно бути дуже недальновидним, щоб у період росту ринку й очевидного росту можливостей компанії говорити про її продаж.
— Адже саме те, що ви займаєте посади гендиректорів одночасно й у Києві, й у Москві багато в чому сприяло появі чуток про ослаблення позицій каналу?
— Я неодноразово говорив, що прийняття мною пропозиції СТС скоріше підсилює позицію «1+1» — і на найближчу, і на далеку перспективу. Зовсім очевидно, що наявність двох каналів-партнерів, якими є СТС і «1+1», дозволяє реалізовувати вже сьогодні такі неймовірно складні проекти, як «Гарем», що знімає творча група «1+1» за участі у фінансуванні СТС та який буде, безперечно, одним із головних проектів цього сезону й у Росії, і в Україні. Це співробітництво допоможе також виробництву великої кількості драматичних і комедійних серіалів. Тому говорити про якесь послаблення позицій просто смішно. Для людини, навіть не залученої до телеконтекстів, зрозуміло, що позиції «1+1» таким чином зміцнилися. Просто ми почали з СТС планувати спільні дії як у закупівлях, так і у виробництві. Можливі, звичайно, плани значно більш широкого спільного розвитку двох компаній, ніж, скажімо, факт моєї присутності у ролі гендиректора СТС та керівника «1+1», але ці плани швидше пов’язані з об’єднанням зусиль, ніж із продажем часток «1+1». Мої акціонери по СТС — американська компанія Story First Communications і Альфа-банк — люди, які не визнають інших стратегій розвитку, крім цивілізованого, поступового об’єднання інтересів. Іншими словами, якщо гіпотетично є любителі купувати, граючи на зниження, те це, швидше, гравці всередині України, ніж поза нею. Але це не моя версія. Я свою версію висловив спочатку.
— Що слід зробити, щоб тривалий розгляд навколо «1+1» не став прецедентом? Що тут залежить від самої компанії і що — від влади: законодавчої, виконавчої, судової?
— З цікавістю стежу за поведінкою колег, тому що зрозуміло, що випадок з «1+1» — це прецедент для багатьох. Невипадково в одному з попередніх судів-позовів АІТІ до Нацради та «1+1» співвідповідачами були «Інтер» і «Новий канал», тому що Нацрада приймала рішення однаковими складами в однаковій формі стосовно всіх без винятку компаній. Тому сам по собі нинішній прецедент небезпечний для всіх без винятку компаній, для всього вітчизняного інформпростору. І взагалі — для всього інвестиційного клімату країни в цілому, тому що йдеться про компанію, що безперечно є на сьогодні об’єктом найбільших інвестицій західних партнерів у медіа. Ви згадаєте, що було навколо «Гала-радіо» зі скромними інвестиціями: як мінімум два слухання в Конгресі Сполучених Штатів. Пригадуєте, чим це закінчилося, — компанія розвивається далі. Стосовно «1+1», — не знаю кількості слухань у Конгресі, але, думаю, реакція буде серйозною. Тому щоб не створювати прецеденти і не піддавати міжнародну репутацію країни випробуванням, правильно було би раз і назавжди продемонструвати відкрито прийняті мотивовані рішення суду. Це головне. Потім повинна бути гласна позиція державних органів, насамперед, Нацради щодо цієї ситуації. Я думаю, що повинна бути й відкрита позиція суддів. Мені б було цікаво відкрито почути думку суддів, які прийняли рішення в Київському апеляційному суді. Ми ж зі своєї сторони вважаємо правильним вимагати з цього питання відкритого і справедливого рішення, після чого ми безперечно подамо заявку на ліцензію на 24 години на УТ-2 — у рамках прийнятої Нацрадою стратегії «одна частота — один мовник».
