Це ж треба, дідусю, такий збіг — сьогодні, в міжнародний день людей похилого віку, тобі вже вп'яте(!) виповниться 16. Довголіття, що нечасто зустрічається в сьогоднішній Україні. Я, дідусю, тебе вітаю. І з днем народження, і з цим міжнародним святом...
Нещодавно з розумної книжечки, що випадково перепала мені в Кабміні, я дізналася, що держава, декларуючи турботу про тебе, знає, що «пенсіонери — це особлива категорія людей із своїм стереотипом світорозуміння, вимученим ними на тернистому шляху довжиною в життя». Крім того, в Кабміні пам'ятають, що «все своє свідоме життя вони (пенсіонери) невтомно працювали, захищали Вітчизну, самовіддано відстоювали ідеали...» За все це тобі обіцяно турботу, увагу й справедливу пенсійну реформу. Шкода, що ти вже давно не віриш словам... А щодо світорозуміння, всіляких життєвих цінностей... Скільки тебе пам'ятаю, ти завжди працював. У хаті, городі і взагалі скрізь, де з'являвся. Все починало рухатися, з хаосу перетворюючись на раціональне, зручне, правильне, красиве й чисте. Праця — твій «пунктик». Ну і ще я, коли була дитиною. Знаєш, у ранньому дитинстві мені інколи здавалося, що немає на землі людини, яка любить мене більше за тебе. Любить до обожнювання. Всепрощаючого. Всерозуміючого. Пам'ятаєш, ти подарував мені червоні сандалі, що були на два розміри більше, ніж треба. Як ти засмутився... Пам'ятаєш, я відразу ж одну сандалю загубила. Ти так сміявся, спостерігаючи за моїми зосередженими пошуками... А пам'ятаєш, як уночі, таємно (ну як же, дітям треба спати!) від «мамушок» (саме так ти називав моїх маму й бабусю), варили «фронтову сьорбанку» із «Сніданку туриста». Ти мені тоді вперше розповів про війну, Берлін і танк, який горів. І про те, що важко тепер, з покаліченою правою рукою косити траву. Я тоді заявила, що коситиму сама, а ти, поставивши мене поруч із косою, що виявилася набагато вищою, знову сміявся...
Ти взагалі раніше багато сміявся. «Головний оптиміст Весняної вулиці», — казала бабуся, згадуючи, як, осівши у Києві після війни, ви довго жили в нашвидкуруч збитій халабуді, коли було багато роботи, а їсти було нічого... А пам'ятаєш, як ти потай, серед груш у маминій сумці ховав щось із свого гречано-курячого ветеранського пайка. Тепер ти опускаєш очі, коли мама тобі щось привозить. Категорично відмовляєшся, і вона змушена постійно у тебе щось «забувати», а потім по телефону довго вмовляти все це з'їсти, «бо пропаде». Мама кладе трубку й каже, що навіть сьогоднішнє життя не зломило гордого білоруса, котрий розписався на рейхстагу.
Ти, щоправда, вже майже не смієшся. Смерть бабусі тебе сильно підкосила. Ти став самотнім. Звісно, у тебе є ми — твоя дочка з сином та її двоюрідна сестра з дочкою (тобто зі мною), але шум і гамір, що ми зчиняємо, збираючись усі разом, тебе, по-моєму, навіть дратує. Як і УТНівські новини про семимильні кроки ринкових реформ і, навіть, якісь їхні успішні результати, що проявляються, очевидно, десь не у нас. Щось невиразно промовляючи, ти ляскаєш дверима й ідеш косити траву.
Ти не віриш ні президентським обіцянкам, ні прем'єрським умовлянням. Ти віриш у власний город і розмовляєш з горіхом, прохаючи в нього хороших і таких корисних плодів для свого онука. Ти ледве не плакав, коли не зміг сам, тобто за свою пенсію, купити йому хороший шкільний рюкзак. І в нього не буде спогадів про «червоні сандалі» — дуже вони не порівнянні з твоєю, нехай і набавленою, пенсією...
Ти вже майже не вибираєшся «в місто», а тому найяскравішими спогадами про Хрещатик у тебе, як і раніше, залишаються побачені декілька років тому білозубі німецькі однолітки в білих шортах, з хорошими фотокамерами. Ти тоді кілька разів перепитував, чи дійсно вони пенсіонери. Те, що вони німці, ти зрозумів одразу — якесь знання німецької мови ще є, незважаючи на понад п'ятдесят років, що промайнули...
Сьогодні ти не боїшся ні війни, ні розрухи, ні голоду. Боїшся, що коли станеш старішим і слабішим, опинишся в залежності від родичів. Ти хочеш померти працездатним, тихо й без істерик. Хочеш дійти свій шлях з високо піднятою головою. Логічно поставивши крапку, але так і не знайшовши відповіді на запитання: «Навіщо?» І балуєш, як можеш, одинадцятирічного внука, говорячи, що його життя, як і мільйони життів сьогоднішньої молоді, буде ще складнішим, ще тернистішим. У 45-му ти думав інакше...
ДОВІДКА «Дня»
Як повідомили кореспонденту «Дня» Наталі Трофiмовій у Держкомстатистики, загальна кількість пенсіонерів по Україні на 1 січня 1999 року становила 14 млн. 521 тис. чоловік. Середній розмір місячної пенсії в поточному році — 60 грн. 65 коп. Загальна заборгованість по виплаті пенсій на 1 вересня — 1 млрд. 887 млн. грн. За словами голови Рахункової палати Валентина Симоненка, окремі області України не виплатили пенсії ще за грудень минулого — лютий нинішнього року. Основною причиною пенсійної заборгованості, на його думку, є недоїмка виплат на обов'язкове державне пенсійне страхування.
Середня тривалість життя населення 1998 року по Україні — 67,36 років.
