Події, які відбулися 70 років тому, справді стали «поворотним пунктом в історії Європи, та й не тільки Європи» (погодимось із цими словами наркома закордонних справ і номінального голови радянського уряду Молотова, сказаними при ратифікації Пакту про ненапад між СРСР та Німеччиною; знав В’ячеслав Михайлович, про що говорив менш ніж за добу до початку світової війни). У пам’яті кожної освіченої людини при згадці про ці події спливає сакраментальна дата — 23 серпня 1939 року, коли було підписано щойно згаданий Пакт, який назавжди увійшов до Великої Історії як Пакт Молотова — Ріббентропа (хоча натхненниками й істинними творцями його були персонажі значно більшої політичної ваги, волю яких ревно виконували підписанти угоди). І це справедливо. Але не менше значення, як видається, має й інша дата — 19 серпня, за чотири доби перед приїздом міністра закордонних справ Німеччини до Москви. Оскільки саме тоді обома сторонами було зроблено вирішальний крок до угоди про поділ Європи і про тісну співпрацю у війні проти демократичних держав світу.
Очевидно, першим привернув увагу істориків війни до 19 серпня Віктор Суворов (Володимир Різун), наголосивши: цього дня відбулося таємне засідання політбюро ЦК ВКП(б), на якому було ухвалене рішення про підписання широкомасштабної угоди з Німеччиною та про роздмухування полум’я світової війни, яка в кінцевому підсумку повинна була привести до розсування кордонів СРСР і ледь не до всесвітньої перемоги більшовизму. На адресу Віктора Суворова одразу посипалися критичні стріли з усіх боків: мовляв, і засідання такого не було, і планів подібних Сталін не мав, і угода з Німеччиною була вимушеним кроком, імпровізацією, коли провалилися переговори з Британією та Францією про взаємодопомогу, і взагалі — СРСР був миролюбною державою, воювати не збирався, дбав лише про свій спокій.
Але ж навіть непрямих ознак достатньо, щоб зрозуміти: у Кремлі того дня ухвалювалися важливі рішення. Адже 19 серпня в Берліні було підписано радянсько-німецьку торговельну угоду, а акції такого ѓатунку, коли до останнього моменту узгоджуються якісь важливі коми й титли, неможливо уявити без прямої санкції Сталіна, бодай і з відстані. Крім того, 19 серпня радянські війська на Халхін-Ѓолі (Монголія) одержали наказ про перехід у вирішальний наступ проти японського війська, і вранці 20 серпня цей наступ розпочали. Отож вище керівництво СРСР цього дня не відпочивало. А потім, на початку 1990-х, знайшлися і документи: виявляється, засідання політбюро таки відбулося, але на ньому, мовляв, обговорювалися другорядні питання. Але чи можна сліпо вірити партійним протоколам і державним архівам РФ? Російський історик Марк Солонін свідчить: «Мене цікавив серпень 1939 року. Передивившись усе, що там пред’явлено як Особливі папки засідань політбюро ЦК ВКП(б), я з’ясував, що ніякого Ріббентропа в Москві в серпні 1939 року, мабуть, не було... Жодного документа, жодного сліду, жодної згадки про те, що в Москву приїздив Ріббентроп, що з Німеччиною було підписано певну угоду, що до цієї угоди були певні таємні протоколи — жодної згадки про це немає». Ось так...
А 1993 року Тетяна Бушуєва опублікувала в «Новом мире» текст цієї самої сакраментальної промови Сталіна, яку «вирахував» Суворов, — у зворотному перекладі з французької на російську, бо, за версією дослідниці, промову було свого часу перекладено для вищих керівників Комінтерну. Цей текст багато хто одразу ж оголосив фальшивкою; чи так це і яким є його зміст, мова піде дещо пізніше.
Ну, а спростування тези про «миролюбну політику» СРСР взагалі не потребує особливих зусиль. «Гремя огнем, сверкая блеском стали, пойдут машины в яростный поход, когда нас в бой пошлет товарищ Сталин и первый маршал в бой нас поведет!» — це пісня трактористів(!) з однойменного кінофільму, лейтмотив цієї стрічки.
Такими (а їх були десятки) достатньо майстерними з мистецького боку піснями і фільмами створювалася загальна атмосфера в державі; а ким створювалася? Ясна річ, тим, без кого, образно кажучи, і вода не освячувалася, — згаданим уже політбюро; у згаданих уже Особливих папках ще на початку 1990-х знайдено постанови про заборону виконання («до спеціального розпорядження») певних, надто агресивних пісень або про корекцію їхніх текстів (скажімо, коли настав час замиритися з Японією — «и летела наземь вражья стая» замість «и летели наземь самураи»)... Та головне, чим займалося політбюро, — це розгортання найсильнішої у світі армії. Число радянських танків на момент початку Другої світової війни перевищило 21 тисячу — значно більше, ніж у решті світу. А ще ж було кілька тисяч важких гарматних броньовиків, здатних на рівних боротися з усіма типами тодішніх танків. Понад 200 підводних човнів — більше, ніж у всіх морських держав, разом узятих, — було побудовано протягом 1933—1940 років. Про бойові літаки говорити теж немає чого — їхня кількість також зашкалювала. Інша річ, яким був реальний настрій червоноармійців і червонофлотців і яким був рівень їхньої бойової підготовки — але ж Сталін щиро вважав, що все ОК, скоро настане час реалізувати настанову офіційного Гімну Комінтерну: «Наш лозунг — всемирный Советский Союз...».
Зауважмо, що курс на світову революцію не заважав Москві не лише йти на тісну співпрацю з фашистськими режимами, а й ставити при владі профашистські диктатури. Знайдені в першій половині 90-х років документи свідчать, що Сталін посприяв здійсненню 1926 року перевороту в Литві, в результаті якого до влади прийшов лідер профашистської партії таутинінкасів Антанас Сметона. Логіка Кремля зрозуміла: якщо не вдалася більшовицька революція, то хай будуть фашисти, тільки не демократи, які мають певні неприйнятні для апологетів диктатури моральні принципи. А Сталіну була потрібна слухняна «сильна рука» в Литві, яка б забезпечила антипольські політичні позиції цієї держави. Отож президент Сметона і прем’єр Августінас Вольдемарас були щільно пов’язані з керівництвом СССР, а їхні партійні структури напряму фінансувала радянська державна скарбниця. При цьому пропагандистські органи СРСР на всі заставки підносили героїчну підпільну боротьбу литовських комуністів... Принагідно цей факт пояснює, чому 1940 року литовський уряд та президент без жодного опору віддали владу емісарам Кремля, а незгірш за фінську оснащена, навчена й укомплектована литовська армія склала зброю.
І взагалі — дружба з фашистами в Москви почалася не 23 серпня 1939 року. Ще 2 вересня 1933 року було укладено Договір про дружбу, ненапад і нейтралітет між Союзом ССР й Італією, у преамбулі якого сторони констатували «неперервність дружніх відносин, що з’єднують обидві країни». Цікава констатація, якщо зважити, що в одній із цих країн панувала більшовицька диктатура, в другій — фашистська. Договір цей не передбачав військових контактів, але, оскільки вони масштабно розгорнулися після його підписання, можна припустити існування певних таємних протоколів до нього або таємних усних домовленостей; так чи інакше, стиль італійської школи кораблебудування (на свій час — однієї з кращих у світі) впізнається у всіх радянських військових кораблях, побудованих з того часу, і навіть у найновітніших атомних ракетних крейсерах Російської Федерації. А торпеди, що вироблялися за італійськими ліцензійними технологіями, стояли на озброєнні радянського флоту до середини 1950-х. Активною була співпраця й у авіаційній галузі. Командний склад Червоної армії проходив в Італії вишкіл; так само, як і у військах Японії, зображуваної радянською історіографією як «постійний і непримиренний ворог першої у світі соціалістичної держави». Так, відносини з цими державами дещо зіпсувалися наприкінці 1930-х, але чого не буває в політиці? Тим більше, що радянсько-німецькі угоди серпня — жовтня 1939-го дали сигнал на нове «потепління» відносин СРСР з Італією, а потім — і з Японією...
Інакше кажучи, співпраця з диктаторськими режимами та політичними силами фашистського гатунку не були для Кремля 1939 року чимось новим і незвичним. Треба було тільки вміло вимостити шлях до такої співпраці з гітлерівською Німеччиною — адже надто багато було наговорено на її адресу в попередні роки. І от настає березень 1939 року. Розпочинається ХVIII з’їзд партії більшовиків. У своїй промові від 10 березня Сталін звинувачує... Кого б ви думали? — Англію і Францію, а зовсім не Німеччину в бажанні втягнути Радянський Союз у війну. «Не вийде!» — говорить Сталін. І наголошує, що Перша світова («імперіалістична» у тодішній термінології) війна дала перемогу революції в одній із найбільших країн, а Друга світова війна може привести до перемоги революції ще в одній чи кількох країнах. А начальник Головного політичного управління Червоної армії Лев Мехліс розкриває те, як ця «революція» відбуватиметься: «Треба виконати свої інтернаціональні зобов’язання і збільшити число радянських республік». Чітко і ясно. СРСР вступить у війну, коли вигідно йому, і розширить свої кордони.
На з’їзді Сталін говорить й інші, не менш важливі слова: «Схоже, весь цей підозрілий шум (у західній пресі. — С. Г.) мав на меті розлютити Радянський Союз супроти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт з Німеччиною без очевидних підстав... Наївно читати моралі людям, що не визнають людської моралі...(це не на адресу нацистів — це на адресу західних демократій! — С. Г.). Необхідно, однак, зауважити, що велика і небезпечна політична гра, розпочата прибічниками політики невтручання (тобто Британією і Францією. — С. Г.), може скінчитися для них серйозним провалом».
Коли Гітлеру аж у травні 1939 року переклали цей фрагмент сталінської промови (як бачимо, нацистська бюрократія працювала не надто ефективно), то він навіть скрикнув: «Сталін пропонує мені угоду!». І не помилився. Тим більше, що це було суголосним його власним думкам: ще 16 березня, одразу після окупації Чехії, Гітлер сказав своєму ад’ютантові фон Бєлову: «Заклятим ворогом Польщі є не Німеччина, а Росія. І нам теж колись загрожуватиме величезна небезпека з її боку. Однак чому післязавтрашній ворог не може стати завтрашнім другом?».
Утім, Сталін подав Берліну не тільки цей сигнал. 17 квітня 1939 року радянський тимчасовий повірений у справах — Астахов —відвідав статс-секретаря МЗС Німеччини Вайцзеккера і сказав: «Ідеологічні розбіжності майже не відбилися на російсько-італійських відносинах, і вони не обов’язково мають стати перешкодою і для Німеччини. Радянська Росія не скористалася нинішнім тертям між західними демократіями і Німеччиною на шкоду останній і не має такого бажання. У Росії немає причин, за якими вона не могла б підтримувати з Німеччиною нормальних відносин. А нормальні відносини можуть ставати все краще і краще».
Впадає в око: Сталін називає представників західних демократій «людьми, що не визнають людської моралі», а потім, через півроку, закликає цих людей на переговори начебто для підписання угоди про спільну відсіч агресорам; невже «вождь народів» вважав, що в Парижі та Лондоні забули його оцінки? Звісно, що ні, — він уже в березні запланував зрив цих переговорів й угоду з Гітлером. Астахов же у відвертій розмові з нацистським дипломатом відкидає геть усю ідеологічну машкару й називає речі своїми іменами: який СССР? Існує тільки Росія, щоправда, радянська. Інакше кажучи, в тодішній політиці Москви ідеократичні гасла світової революції вже безпосередньо поєднувалися з великоросійським імперським шовінізмом — власне, як і в нацистів, де «визволення всіх арійських народів» та побудова «справжнього соціалізму» наклалася на традиційні великогерманські імперські настрої...
Наступний сигнал звучить 3 травня: наркома закордонних справ Литвинова, який грав роль «борця за мир», а на додачу ще й був євреєм, відправлено у відставку й замінено В’ячеславом Молотовим. У відповідь наступного дня відомство Геббельса заборонило німецьким ЗМІ будь-які нападки на СРСР. 20 травня новий нарком прийняв посла Шуленбурга і вів із ним розмови в надзвичайно дружньому тоні, зауваживши, що для успіху економічних переговорів «має бути створена відповідна політична база».
Дуже швидко новий загальний дух відносин СРСР та Німеччини відчули проникливі спостерігачі. Так, французький посол у Берліні Кулондр 22 травня 1939 року повідомляв: Ріббентроп вважає зближення між Німеччиною і Росією з урахуванням тривалої перспективи «насущним і неминучим», бо це відповідає «самій природі речей і збереженим у Німеччині традиціям. Тільки таке зближення дозволило б остаточно розв’язати німецько-польський конфлікт шляхом ліквідації Польщі за зразком Чехословаччини». Ріббентроп інструктував працівників МЗС, наголошує Кулондр, що Польська держава самостійно довго існувати не в змозі, що «вона все одно приречена зникнути, будучи знову поділеною між Німеччиною та Росією».
Взаєморозуміння зростає з дня у день. В останню декаду липня 1939 року Гітлер приймає рішення про зближення з СРСР. 26 липня високопоставлений працівник МЗС Німеччини Шнурре і згаданий вже Астахов проводять бесіду «без краваток» у ресторані, в ході якої Астахов заявив, що «так чи інакше, Данциг буде повернений Німецькій державі, й питання про коридор буде якимось чином розв’язане на користь Німеччини» (саме ці питання — статус Данцига — Гданська, що перебував тоді під спільним польсько-німецьким управлінням, та проблема «польського коридору», тобто смуги території на лівобережжі Вісли, яка забезпечували вихід Польщі до Балтики, але водночас і відрізала Східну Прусію від решти Німеччини, стали предметом гострого конфлікту Берліна й Варшави, що й призвів до війни. — С. Г.). У свою чергу, згідно з телеграмою Астахова до Москви, Шнурре заявив, що «Німеччина готова розмовляти і домовлятися з нами з усіх питань, що цікавлять обидві сторони, давши всі гарантії безпеки, які ми захотіли б від неї отримати. Навіть стосовно Прибалтики і Польщі домовитися було б так само легко, як було стосовно України (від якої Німеччина відмовилася).»
Події пришвидшують свій біг. МЗС Німеччини 29 липня проінструктувало посла в Москві: «За будь-якого розвитку польського питання, чи то мирним шляхом, як ми хочемо цього, чи будь-яким іншим шляхом, тобто із застосуванням нами сили, ми будемо готові гарантувати всі радянські інтереси стосовно Польщі й досягнути розуміння з московським урядом». 2 серпня Ріббентроп, згідно з документами німецького МЗС, зробив Астахову «тонкий натяк на можливість укладання з Росією угоди про долю Польщі». Наступного дня він вже офіційно заявляє радянському повіреному: «З усіх питань, що мають стосунок до території від Чорного до Балтійського моря, ми могли б без клопоту домовитися».
Одночасно після того, як зондаж настроїв Берліну підтвердив, що Гітлер готовий до широкомасштабної угоди з Кремлем і до воєнних дій проти Польщі, Сталін про людське око ініціює в Москві переговори з Великою Британією та Францією про «спільну відсіч агресії». Під час цих переговорів він із перших рук дістає потрібну йому інформацію: якщо Гітлер нападе на Польщу, британці та французи обов’язково воюватимуть із ним, а не втечуть у кущі, як це трапилося 1938 року у випадках з аншлюсом Австрії та захопленням Судетської області Чехословаччини. Тепер західні демократії Сталіну не потрібні; йому потрібно підштовхнути Гітлера на війну, в якій обидві сторони виснажать одна одну, а далі втрутиться зі свіжими силами СРСР. Тому на переговорах висуваються заздалегідь неприйнятні умови, й вони перервані на невизначений термін, власне, назавжди.
Відбувається блискавична серія радянсько-німецьких контактів. 15 серпня Шуленбург зачитав Молотову послання Ріббентропа, в якому той висловив готовність особисто приїхати до Москви для «з’ясування німецько-російських відносин». Ріббентроп також був готовий «розв’язати всі проблеми на території від Балтійського до Чорного моря». У відповідь Молотов висунув пропозицію про підписання Пакту. Це йшло значно далі найсміливіших німецьких надій, оскільки Берлін розраховував лише на спільну декларацію про ненапад (яка стала статтею І майбутнього Пакту). 17 серпня Шуленбург передав Молотову відповідь про готовність Німеччини укласти договір на 25 років, причому якнайшвидше, бо може розпочатися війна з Польщею. У відповідь Молотов інформує Шуленбурга, що його уряд (тобто Сталін) готовий до повномасштабної зміни формату відносин з Берліном і що першим кроком до такого покращання відносин має стати укладення торгової та кредитної угоди, переговори про укладення якої йшли паралельно із загальнополітичним зондажем. Економічну угоду терміново узгоджено й підписано 19 серпня (вона стане основою для колосальних за обсягом радянських поставок сировини і продовольства до Німеччини, що дасть змогу нацистам уникнути негативних наслідків британської морської блокади, а водночас — підгрунтям для одержання радянською стороною передових німецьких військових технологій). Газета «Правда» в короткому повідомленні про підписання угоди не приховує правду: «Після тривалих переговорів, які завершилися успішно...». І того ж 19 серпня Молотов висловив згоду прийняти Ріббентропа і передав радянський проект Пакту з постскриптумом, в якому містився начерк майбутнього таємного протоколу.
Отже, і підписання економічної угоди як передумови та підгрунтя угоди політичної, й передача Німеччині радянського проекту Пакту про ненапад і поділ Східної Європи, і запрошення Ріббентропа до Москви — це все 19 серпня 1939 року. І засідання політбюро ЦК ВКП(б) цього дня відбулося. Ясна річ, попри офіційні протоколи, на ньому не могли не розглядатися всі ці сакраментальні питання. Було зрозуміло, що угода з Німеччиною означає війну світового масштабу, але поки що без прямої участі СРСР. І Сталін чітко висловив настанову: війна потрібна. Світова. Обов’язково. Ось найважливіші фрагменти з цієї сталінської промови.
«Питання миру чи війни вступає в критичну для нас фазу. Якщо ми укладемо угоду про взаємодопомогу з Францією та Великою Британією, Німеччина відмовиться від Польщі й стане шукати «модус вівенді» із західними державами. Війна буде відвернена, але в подальшому події можуть прийняти небезпечний характер для СРСР. Якщо ми приймемо пропозиції Німеччини про укладання з нею Пакту про ненапад, вона, звичайно, нападе на Польщу, і втручання Франції й Англії в цю війну стане неминучим. Західна Європа буде охоплена серйозними заворушеннями і безладом. За цих умов у нас буде чимало шансів залишитися осторонь від конфлікту, і ми зможемо сподіватися на наш вигідний вступ у війну.
Досвід двадцяти останніх років засвідчує, що в мирний час неможливо мати в Європі комуністичний рух, сильний до такої міри, щоб більшовицька партія змогла захопити владу. Диктатура цієї партії стає можливою тільки в результаті великої війни... Ми мусимо прийняти німецьку пропозицію і ввічливо відіслати назад англо-французьку місію. Першою перевагою, яку ми отримаємо, буде знищення Польщі до самих підступів до Варшави, включно з українською Галіцією.
Німеччина надає нам повну свободу дій у Прибалтійських країнах і не заперечує з приводу повернення Бессарабії СРСР. Вона готова поступитися нам як зоною впливу Румунією, Болгарією й Угорщиною. Залишається відкритим питання, пов’язане з Югославією... Дотримуючись позиції нейтралітету й очікуючи свого часу, СРСР допомагатиме нинішній Німеччині, постачаючи її сировиною і продовольчими товарами. Але, зрозуміло, наша допомога не повинна перевищувати певні розміри для того, щоб не підривати нашу економіку і не послабляти міць нашої армії.
У той самий час, ми повинні вести активну комуністичну пропаганду, особливо в англо-французькому блоці й переважно — у Франції... Ми знаємо, що ця робота потребує чималих жертв, але наші французькі товариші не матимуть сумнівів. Їхнім завданням у першу чергу буде розклад і деморалізація армії та поліції... Якщо Німеччина переможе, вона вийде з війни надто виснаженою, щоб почати збройний конфлікт з СРСР якнайменше впродовж десяти років. Її основною турботою буде нагляд за переможеними Англією та Францією з метою завадити їхньому відновленню... Пізніше всі народи, що потрапили під «захист» переможної Німеччини, також стануть нашими союзниками. У нас буде широке поле діяльності для розвитку світової революції... В інтересах СРСР — Батьківщини трудящих, — щоб війна розпочалася між Рейхом і капіталістичним англо-французьким блоком. Треба зробити все, щоб ця війна тривала якомога довше в цілях виснаження двох сторін». Ну, а далі можна буде вступити у війну в той момент, коли це дасть змогу розв’язати проблеми радянизації Європи, зазначив Сталін.
Ряд сучасних істориків вважає, що цей текст промови Сталіна — фальшивка, оскільки він збережений французькою мовою. Інші наполягають, що текст автентичний, оскільки він підтверджений багатьма наступними подіями (на зберігання він надійшов восени 1939 року), а переклад з оригіналу свого часу був зроблений для керівників Компартії Франції. Як на мене, справді йдеться про оригінальний виступ (чи переказ частини виступу) Сталіна, оскільки ціла низка схожих думок міститься у щоденнику керівника Комінтерну Георгія Димитрова, який записав сталінські міркування стосовно Пакту та подальших подій приблизно у той самий час — 7 вересня 1939 року: «Війна точиться між двома групами капіталістичних країн (бідні й багаті щодо колоній, сировини тощо). За переділ світу, за панування над світом! Ми не проти, щоб вони побилися добряче і послабили одне одного. Непогано, якщо руками Німеччини було б розхитане становище найбагатших капіталістичних країн (особливо Англії). Гітлер, сам того не розуміючи і не бажаючи, розхитує, підриває капіталістичну систему...? Пакт про ненапад до певної міри допомагає Німеччині. Наступний момент — підштовхувати іншу сторону. Поділ капіталістичних держав на фашистські та демократичні втратив колишній сенс. Війна викликала корінний перелом... Що поганого було б, якби в результаті розгрому Польщі ми поширили соціалістичну систему на нові території й населення...».
І справді, що поганого? Польща ще бореться, а Сталін відверто говорить про її поділ, як про доконаний факт, і додає: «Знищення цієї держави за чинних обставин означало б однією буржуазною фашистською державою менше!».
Отже, саме 19 серпня питання про війну було вирішено, і вирішено саме в Москві. У два наступні дні Гітлер та Сталін домовилися, що Ріббентроп прилетить для підписання Пакту 23 серпня. Одразу після цього німецькі кораблі одержали наказ зайняти бойові позиції, а Сухопутні війська були приведені в повну бойову готовність. І «Правда» від 24 серпня лаконічно сповіщає: «23 серпня о 1 годині дня в Москву прибув міністр закордонних справ Німеччини пан Йоахім фон Ріббентроп. О 3-й годині 30 хвилин дня відбулася перша бесіда голови Раднаркому і Наркомзаку СРСР тов. Молотова з міністром закордонних справ Німеччини паном фон Ріббентропом з питання про укладання Пакту про ненапад. Бесіда проходила в присутності тов. Сталіна і німецького посла пана. Шуленбурга і тривала близько трьох годин. Після перерви о 10-й годині вечора бесіда була відновлена і закінчилася підписанням договору про ненапад». Про таємний протокол, що складав невід’ємну частину того документа, що увійшов до історії як пакт Молотова — Ріббентропа, звісна річ, повідомлень не було.
Отож, хоча документи політбюро ЦК ВКП(б) і досі у своїй масі залишаються, як уже говорилося, таємницею за сімома печатками, все ж і без них можна впевнено зробити висновок: Радянський Союз є повноправним співучасником у справі ініціювання Другої світової війни, а більшовики не меншою мірою, ніж нацисти, мають відповідати за всі жахіття, що їх пережив світ у 1939—1945 роках.
