Мирний крах «республіки Кучми» на Майдані став черговою точкою біфуркації в українській історії. Адже Майдан не лише привів до влади нову еліту, а й, що важливіше, каталізував цілу низку соціокультурних процесів.
Насамперед варто відзначити прискорення кристалізації української ідентичності.
Навряд чи буде перебільшенням і надмірною драматизацією вважати, що до останнього моменту в Україні не було остаточно сформованої нації. У цьому немає нічого сенсаційного, адже територія нинішньої України сформувалася з уламків імперій і країн, які наділені різними культурними генокодами.
По суті, цивілізаційний розлом, який, як влучно зауважив Самюель Хантінгтон, проходить по Україні, автоматично перетворює її на країну з невизначеною, гібридною і фрагментарною ідентичністю, що фактично виключає формування нації в класичному — «націонал-державному» — розумінні. Адже нація, на відміну від просто спільної території, створює первинні політичні зв’язки та базову лояльність індивідів, інші узи та форми солідарності. Тобто гендерні, сімейні, регіональні, релігійні, класові ідентифікації підпорядковані цій основоположній відданості громадянина його національній державі.
Протягом 14 років українські інтелектуали задавалися питанням, на основі чого у громадян України, формально об’єднаних спільною територією, однією державою, але фактично роз’єднаних історичними фобіями, побутовими стереотипами та просто несвідомою антипатією, має виникнути відчуття «уявної спільності» та спільної долі.
Відповідь на це запитання повільно формувалася в надрах нашого суспільства понад десятиріччя української незалежності. При цьому соціокультурні трансформації розвивалися під впливом не тільки внутрішніх, а й зовнішніх чинників, оскільки Україна дедалі активніше втягувалася в процес глобалізації. Свобода пересування, доступ до світових медіа, обмін товарами й ідеями дали українцям нові знання, достатні для того, щоб свідомість людей почала змінюватися, поки не настав момент і на Майдані не вибухнула яскравим коктейлем ідей, надій і поведінкових установок українська національна ідентичність.
Насамперед слід відзначити три парадокси, які є базовими для розуміння характеристик нової української ідентичності.
ПАРАДОКС «ТЕРИТОРІЯ — ПРОСТІР»
В умовах глобалізації відбувається розділення і дедалі більше розходження територіальних і просторових логік влади й організації. Швидке поширення новітніх технологій, ЗМІ та зв’язку, що дозволяють миттєво встановлювати контакт із віддаленими районами, розмиває територіальні кордони і дозволяє поширювати одноманітні зразки культури серед мільйонів людей по всьому світу, таким чином кидаючи виклик традиційним концепціям національної ідентичності, приналежності та спорідненості. В епоху глобалізації зв’язок між державами та громадянами слабшає. Такі критерії класичного геополітичного та державоцентричного мислення, як територія, армія, чисельність населення, самі по собі не виражають суті, а набувають нових смислів і значень у контексті такого актуальнішого та динамічнішого поняття, як простір. У сучасному світі триває боротьба не за території, а за простори, не за силу, а за цінності, — за те, що зараз називають soft-power.
Поняття простору вводиться в політичний і дипломатичний обіг, коли території поділені і необхідно підвищувати їхню віддачу, розвиваючи організацію самих територій і діяльності на них.
Так з’являється простір безпеки, економічний, правовий та інші простори, які виступають у ролі та функції процедурно створюваної конструкції та призначені для кращої організації відносин усередині країни, між країнами та між народами.
Націоналізм якраз і черпає свою історичну силу, моральний ресурс і політичну легітимацію та вимоги на основі «історично-територіального» уявлення про націю. Тоді як глобалізм апелює до простору — поверх територіальних бар’єрів і поділів. З огляду на характерне для глобалізації динамічне рухоме відношення «територія/простір», проявляється ряд парадоксів. Наприклад, можна жити на своїй території, але в чужому просторі. Або, навпаки, перебуваючи на чужій території, бути як у себе вдома — у своєму просторі, наприклад, відвідуючи країну, в якій вашу національну валюту резервують банки, а населення використовує як заощадження.
Діалектика «територія — простір» встановлює цікаві паралелі та розходження між основними датами української історії — 1991 і 2004/2005 рр., між точкою відліку української незалежності та її чотирнадцятиліттям.
У 1991 році на порядку денному в Україні стояло національно-територіальне питання. На момент розвалу союзних структур треба було вирішити проблему національно-територіальної незалежності та територіального устрою України.
Протягом подальшого десятиріччя в Україні формувалися територіальні ідентичність і патріотизм, зміцнювався територіальний суверенітет у рамках спільної держави, проводилося облаштування кордонів. І хоча не вирішені ще всі завдання територіальної ідентифікації (реформа адміністративно-територіального устрою, делімітація та демаркація кордонів із Білоруссю та Росією), проте цілі національно-територіальної революції до 14-ї річниці української незалежності майже вичерпані.
Наприкінці 2004 — 2005 рр. у ході помаранчевої революції Україна вирішувала завдання переходу від територіального до просторового освоєння: розрив із російським і пострадянським стратегічним і ціннісним простором та інтеграція в ціннісний і політичний простір демократичної Європи. Це була просторова революція, вибір на користь загальної європейської ідентичності, курс на просторове освоєння європейських цінностей. Не Захід і не Схід, а демократично універсальні орієнтації стали для України новим національним і постнаціональним значенням.
ПАРАДОКС «ЕМОЦІЙНЕ — ПРОЦЕДУРНЕ»
Другим парадоксом є відмінність між сприйняттям демократичних інститутів, установок в Україні та на Заході.
На Заході діяльність демократичних інститутів давно вже багато в чому є формальною та відповідає процедурній практиці, а в Україні вона має емоційний смисл і тому має одночасно і дополітичний, і політичний характер. Ці практики в Україні компенсують відсутність стабільних загальних культурно-мовних, історичних і духовних цінностей.
Загалом демократичний порядок за своєю природою не обов’язково повинен зв’язуватися з нацією як дополітичною спільнотою, об’єднаною спільною долею. У цьому сенсі українська революція якраз формує спільність політичної долі, ментально вкоріняє участь громадян не тільки в політиці, а й загалом у житті країни. При цьому відпадає необхідність штучного відтворення емоційного зв’язку у формі спільного коріння, історії та навіть спільної території, спільного минулого та спільної долі, загалом усього того, що відоме під іменем нації — держави.
ПАРАДОКС «НАЦІОНАЛЬНЕ — ПОСТНАЦІОНАЛЬНЕ»
Формування української ідентичності на основі революційних установок Майдану ставить низку найскладніших викликів перед Україною. Для того, щоб успішно розвиватися, їй необхідна подальша кардинальна перебудова державних і суспільних інститутів, в основі якої має лежати поєднання національного проекту з постнаціональним змістом. Воно містить демократичну та конституційно-правову державу, ліберал-соціальну ринкову економіку, культурну, універсалізм і мультикультуралізм.
Цей парадокс можна назвати «одночасністю неодночасного» — щоб стати нацією нового типу, Україні треба стати постнаціональною державою. Він пов’язаний із тим, що за наявності державності, заснованої на інститутах національної держави, в Україні формується ідентичність, що вже має постнаціональний характер. При цьому вона виступає не як надбудова, а як ядро національної колективної ідентичності, й їй притаманні абстрактні процедурні форми демократії: республіканізм, конституція, право, виборна демократія. Ці установки лежать у «базі» емоційного зв’язку «постмайданних українців» з територією та народним цілим. Фактично тут немає місця націоналізму старого типу, виникає новий «постнаціональний націоналізм» на основі громадянських цінностей.
Більш того, «націоналістичне самозамикання», пошук деяких безумовних історичних констант, їх нав’язування як уніфікуючого стандарту для національної ідентичності парадоксально денаціоналізує останню, оскільки неминуче зводитиме її до територіальних, етнопартикулярних, регіональних форм лояльності та спільності. Більш продуктивно, засвоюючи та переробляючи історичний симбіоз республіканізму з націоналізмом, перенаправляти республіканський настрій Майдану на демократичні, правові та громадянські форми ідентичності.
Якщо нинішній владі не вдасться закріпити «постнаціональний націоналізм» як домінуючу ідеологію і демократизація України не отримає подальшого розвитку та руху «вглиб», то єдиним виходом буде повернення до «старого націоналізму», повернення до більш виражених етнонаціональних імпульсів. Це неминуче призведе до поглиблення культурного розколу, а згодом не можна виключати й територіального розколу України.
ПОСТНАЦІОНАЛЬНА ДЕМОКРАТІЯ ЯК НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОЕКТ
Як уже було сказано, в Україні національна ідентичність не склалася як така собі цілісна та стабільна структура. У культурологічному, та й, мабуть, в етнополітичному сенсі Україна — це все-таки «незібрані землі», де одна частина належить заходу, інша — сходу, тобто західно-християнській цивілізації та православній. Тому в Україні ще немає колективності, немає національної солідарності та спільності й, по суті, немає консолідованої політики, без якої неможливе визначення та реалізація цілей і місії країни.
Впродовж 14 років незалежності було дуже багато суперечок, які, втім, досі не дали відповіді на запитання: якою повинна бути українська ідентичність, яким повинен бути український патріотизм — етнічним, громадянським, лінгвістичним або якимсь іншим.
В українському випадку апеляція до історично-культурної традиції в більшості випадків приводила і призводить до нових мікро- і макророзколів суспільства: де-факто в Україні немає державно-історичного міфу, що однозначно б сприймався всім суспільством як базовий, архетиповий. Львів’ян дратує пам’ятник Леніна на площі Свободи в Харкові, тоді як жителям Донбасу незрозумілий, а то й неприємний культ ОУН-УПА на Західній Україні.
Виплекані в 1990-ті роки «збірні» історико-культурні установки мають штучний і часто роз’єднувальний, аніж об’єднувальний характер. Тому вони можуть слугувати базою лише для такої собі гібридної ідентичності, що апріорі може розглядатися лише як «тимчасова».
Відповідно сформулювалися і національні інтереси, що реалізовувалися через політику так званої багатовекторності. Ця логіка перманентної боротьби майже з будь-якого питання знаходила своє вираження у внутрішній системі конфронтацій, компромісів і балансів як усередині еліт, так і між різними кластерами суспільства, а також у зовнішньополітичних «гойдалках» між Заходом і Росією.
Однак нація (як дополітична спільнота) остаточно оформляється як політичний колектив лише тоді, коли виникає політико-процедурна, демократична та правова структура.
По суті, це питання де-факто було вирішене в ході помаранчевої революції. Під час неї нація пережила дуже сильну емоцію, і важливе те, що вона несла в собі потужну смислову, раціональну енергію вирішення будь-яких найскладніших політичних проблем. Мирні демократичні процедури вирішення конфлікту переважили над силовим шляхом. Українцям з їхнім травматичним історичним досвідом постійних міжусобиць результат протистояння на Майдані дав нове розуміння вирішення національних протиріч. Для більшості стала очевидною необхідність мирного та легітимного шляху до деконфронтації та подальшої консолідації суспільства.
За допомогою Майдану демократична правова свобода, європейські цінності та процедури стали основними для України. У ході революції виявилася риса, яку Юрген Хабермас називає конституційним патріотизмом. У нашому ж разі її правильніше було б назвати демократичним патріотизмом. На відміну від «націоналізму» та «націоналістичного патріотизму», демократичний патріотизм робить політичні інституції, цінності та конституцію основою загальної лояльності.
По суті, Майдан не лише розбудив демократичний національний патріотизм, а й надав йому сфокусованого значення та мети — не має значення, звідки ти — зі сходу чи заходу України, «свій» ти чи «чужий», якщо є визнання верховенства права та відмова від насильства при вирішенні спірних питань. Фактично сталося відкидання соціумом будь-яких вигаданих істориками та політиками ідентичностей на користь правової, формально-практичної, що виникає і без прив’язки до «стародавньої» традиції, історичних міфів «про славне козацьке минуле» тощо.
Досвід революції продемонстрував, що в Україні демократична солідарність стійкіша, аніж національно-історична, що не може бути універсальною в нашій країні.
У 2004 році українська нація здійснила політичний і соціально-культурний вибір, що апелює до глобальних, загальносвітових цінностей відкритої демократії, легітимної процедурності в політичному житті та визначення цілей економічного благополуччя.
Вибір на користь цих цінностей не заперечує, а визначає вибір на користь цінностей національного блага. Нація вибирала не між капіталізмом і соціалізмом, не зі зразків історичного минулого, а пішла на сучасну й адекватну європейському формату логіку вибору громадянського світу, суспільного благополуччя та побудови європейської правової держави. Саме тому революція була не стільки буржуазною і, тим паче, не соціалістичною, а сучасною демократичною революцією, що має багато в чому постнаціональний характер.
Дуже важливо, що помаранчева революція здійснила перезапуск і переналаштування населення на основі демократичного патріотизму. Майдан показав, що нація має у своєму розпорядженні можливості та ресурси для виробництва демократії власними силами. Ось чому для успішного розвитку України важливо й надалі культивувати демократичну ідентичність, що виникла на Майдані.
Для зміцнення української ідентичності немає необхідності активувати «націоналістичну уяву» і в постреволюційному активізмі захоплюватися форсованою українізацією, наприклад, теле- і радіоефіру, або вводити в школах вивчення Закону Божого (у світській державі й атеїстичному суспільстві!). В інтересах єдності України все-таки важливіше культивувати форми солідарності та колективності, репродуковані через політичну участь та базовані на демократичних інститутах і правових нормах.
