У кримському приморському селищі Гурзуф, як і більшість людей у країні навесні 1961 р., жили більше минулим: минулою страшною війною, відновленням міст і сіл. Приморські міста відрізняються особливим запахом мандрів, передчуттям пригод. І політ Ю. О. Гагаріна 12 квітня сколихнув усіх, зрушив обрії і зарядив енергією на абсолютно нове життя в майбутньому.
Я вчився тоді в першому класі Гурзуфської школи і пам’ятаю, як наша вчителька Зоя Олексіївна Макаренко, після повідомлення ТАРС про політ, вивела нас у двір школи і я задирав голову вгору, виглядаючи ракету — тоді я вперше почув слово «ракета» у поєднанні з прізвищем Гагарін.
А в Гурзуфському санаторії Міністерства оборони СРСР, найстарішому в Криму (зараз це санаторій «Гурзуфський» Державного управління справами при Президентові України), де найкрасивіший в Криму водограй «Богиня ночі», у 60-х роках відпочивали багато космонавтів: Ю. Гагарін, П. Попович, А. Ніколаєв, В. Терешкова та ін., — і вони вільно ходили на пляж по набережній, натовп людей йшов за ними, фотографуючи і радіючи безпосередній візуальній зустрічі з людьми нової космічної доби (сьогодні той корпус санаторію, в якому жив Перший космонавт Землі, називається Гагарінським). Так і я 12-річним хлопчаком із мамою Олександрою Костянтинівною і братом-двійням Сергієм (він зараз Головний агроном виноробної агрофірми «Золота балка» в Севастополі) зустрілися 1965 р. віч-на-віч із Юрієм Гагаріним, коли він, покатавшись на простій весловій шлюпці, виходив із човнової станції санаторію: мама тоді вигукнула — «Це ж Гагарін!», — і ми стояли мовчки, вражені несподіваною зустріччю.
У Гурзуфському санаторії на екскурсії та зустрічі Юрія Гагаріна і Павла Поповича на трофейному з війни санаторному «Мерседесі» возив водій Іван Трифонович Федоров. На обох світлинах видатні космонавти — в гаражі санаторію серед простих людей невеликого селища Гурзуф. За словами І. Федорова, вони поводилися просто й невимушено — і за одним святковим столом сиділи, і пісні співали, а він їх називав Юрком і Пашкою. І, звичайно ж, до останніх своїх днів пишався тим, що доля звела його з такими прославленими на весь світ людьми. Павло Попович дуже любив Гурзуф і потім щороку їздив сюди відпочивати, та й останній день свого життя він провів у Гурзуфі.
А Ю. Гагарін ще грав у волейбол в команді з начальником санаторію генерал-майором Василенком на санаторних відкритих спортмайданчиках, а в цей час на паркані, що відокремлює майданчик від набережної, висіли багаточисельні перехожі й показували — там Гагарін у волейбол грає! А він стрибав і грав із м’ячем, не звертав уваги, і здавалося, що кожне його приземлення має історичний сенс.
Ось уже 46 років ця випадкова зустріч з Першим космонавтом стоїть перед очима яскравою світлиною, і я часто думав потім: як же я його не запитав тоді — де, на якому терені можна ще мені, 12-річному хлопчакові стати видатним? І головне, як жити, вчитися, думати й поводитися, аби стати героєм? У ті дуже важкі для нас роки — батько Григорій, майор, учасник війни, був начальником аптеки санаторію, помер 1961 р., і мама одна піднімала чотирьох дітей, — нас виховували в родині й школі на прикладах героїв війни та революції, і ми думали: шкода, що пізно народилися, коли і революція, і війни закінчилися — ніде проявити себе героєм. І ось новий герой, нового типу, а значить і в наш час можна без війни стати героєм. Для мене він став прикладом і кумиром — реальним, веселим, аполітичним, простим, і, в той же час, кумиром історичного масштабу.
Я пізніше часто відтворював у пам’яті цю зустріч з Ю. Гагаріним, і це підживлювало енергією: і коли 1976 р. у м. Сєвєродвінську Архангельської області брав участь у закладці та монтажі атомних реакторів першого двокорпусного атомного підводного крейсера «Акула» (єдиного атомного підводного човна, занесеного до Книги рекордів Гіннеса, як найбільшого АПЧ, створеного людством), і коли потім у Московському енергетичному інституті працював і захищав кандидатську дисертацію з питань турбін для атомних енергоустановок, і коли 2001 р. вже в Україні, в м. Феодосія брав участь у навчанні грецьких військових екіпажів ВМС Греції, які купили в Україні за 60 млн.дол. десантний корабель на повітряній подушці амфібійного типу «Зубр», у газотурбінних двигунах якого впроваджено в тому числі й мої винаходи. І сьогодні, працюючи доцентом Севастопольського національного технічного університету в м. Севастополі, почесним громадянином якого є Ю. О. Гагарін, в якому один із районів міста названий Гагарінським, де ще згадують, як у ті роки у військово-морському шпиталі хірург Павло Жданов зашивав першому космонавтові розтин шкіри над бровою після відомих пригод, — я студентам розповідаю про ту зустріч і її роль у моєму житті.
Значущість польоту Ю. Гагаріна з розпадом СРСР не зменшилася, йому не загрожує історична самотність (Гагарін і самотність — несумісні) — він інтегрований до сучасного життя, в науку про поведінку людини, в систему побудови себе і свого успішного життя. Нам сьогодні випала унікальна можливість — будувати нову країну Україну. Це далеко не кожному поколінню дано — будувати нову країну, її сьогоднішню та завтрашню історію. У тому ж 1961 р. Президент США Д. Кеннеді сказав громадянам своєї 185-річної країни: не запитуй, що країна зробила для тебе, а запитай себе, що ти зробив для своєї країни. Адже Україна набагато молодша — їй всього лише 20 років! І моя зустріч із Ю. Гагаріним у дитинстві допомагає мені будувати таку Україну, якою хочу її бачити сам і для своїх дітей і онуків: шанована в світі і своїм народом світська правова держава, де кожна людина може реалізувати себе й досягти своїх життєвих цілей. І в цій справі політ півсторіччя тому Юрія Гагаріна і моя зустріч із ним заряджають енергією і вірою в успіх.
