«Ось і губернатор наш — Кучеренко, і мер — Поляк, на кожному
кроці кричать, що в Запорізькій області по пенсіях боргів немає. Як це
немає? А як же Я? Хто в такому випадку винен МЕНІ? За 28 років?! Адже Я
народилася в Запоріжжі, і голодувала, і воювала, і працювала 41 рік 5 місяців
21 день на благо Запоріжжя! Адже МЕНЕ вже визнали живою!!! І рішення суду
є. Так де ж мої гроші, якщо немає боргів? Або мене знову вважають мертвою?»
«Вмерла». Під таким прізвиськом Віру Семенівну Нємцову
знають у навколишніх дворах. А ще – в ЖЕКу, районному соцзабезі, судах,
прокуратурі, Міністерстві соціального захисту, адміністрації Президента
— скрізь, куди довелося стукати в пошуках справедливості. Ось уже 28 років
Віра Семенівна принципово відмовляється отримувати пенсію.
«1972 року мені призначили пенсію — 104 карбованцi. Здала
документи. Гаразд. Чекаю тиждень, місяць, другий, а пенсії немає і немає.
Потім приносять. У відомості — 69 карбованцiв 95 копійок. Як так? «А ось
так! Ви суміщали три роботи», — відповіли мені в соцзабезі. Я їм — мовляв,
як три? Я більше 20 років в одній організації проробила, в тубдиспансері
Ленінського району. Мала півставки медсестри і півставки медстатиста. Але
це ж дві, а не три роботи? Мені сказали: «Ні, будемо нараховувати так.
Iдіть до суду і там заявляйте права!» Таку пенсію я навідріз відмовилася
отримувати. Пішла до Ленінського суду. Написала з горем навпіл заяву. Чекаю.
Минає півроку. Мене сповіщають, що справу передано на розгляд до Орджонікідзенського
суду, ніби-то питання має вирішуватися за місцем прописки. Минає ще півроку.
Справа знову передається до суду Ленінського району. Кажуть, нехай розглядають
за місцем роботи. Потім раптом повідомляють, що моє питання не в компетенції
цивільного судочинства і мусить вирішуватися в адміністративному порядку.
Я — в управління юстиції. Мою заяву знову приймають до Ленінського. До
моменту першого засідання минуло 4 роки. Весь цей час я не отримувала ані
копійки. Суддя мені трапилася — жінка мила, добра. Відвела мене якось убік,
подивилася в очі й сказала: «Бабусю, марні ваші муки. Нічого ви не доб’єтеся».
Я ж вирішила, що не здамся. Помру, але справедливості доможуся. Судилася
ще чотири довгих, голодних роки. Лише потім суд визнав мої претензії правильними.
Пішла з рішенням суду в соцзабез, а ті знову на своєму: «Ви працювали на
трьох роботах і крапка. Не будемо пенсію підвищувати». І так до сьогоднішнього
дня. Всі документи у мене є, як вони знущалися.
Поїхала до Москви, до самого міністра соціального забезпечення
Костянтина Проценка. На квитки гроші дав брат, царство йому небесне. Міністр
вислухав мене, розгнівався на соцзабезівців і пообіцяв, що весь борг по
пенсії неодмінно повернуть. З легким серцем їхала я додому. Сам міністр
дав слово! Приходжу в соцзабез, а вони сміються: «Міністру, — кажуть, —
ми все пояснили». Через 15 років я дізналася, що вони йому пояснювали.
Скрізь же зв’язки! У соцзабезі Шевченківського району, де я колись жила,
зробили довідку про те, що я померла, і передали її в столицю. Проценко
незабаром відправився «услід за мною», за ним — наступний. Правди шукати
вже не було в кого. Вирішила в райвиконком звернутися. Я завжди була і
є демократом. Але голова Кочетков, хоч він і комуніст, усе ж справжня людина!
Картки продовольчі не раз давав. А без них — нікуди. Адже я не працюю і
пенсії не отримую! Він, до речі, і допоміг мені «воскреснути». Якось приходить
від нього інспектор Віра Князева. Взяла мою трудову. Пішла в соцзабез.
Вони запитали справу з Шевченкiвського району. І тут, в Ленінському, вони
раптом кажуть, мовляв, хто це за неї розмовляє? Адже вона ж померла більше
13 років назад! І довідка є! Прислали до мене перевіряючого. А мене, як
на гріх, у цей момент вдома немає. Вони й подумали, що хтось хоче за мене
пенсію отримувати. Залишили записку. У ній — адреса і час. З’явилася. «О,
то це ви померли?» — питають. — «Як це померла? — відповідаю. — Адже я
про це нічого не знала!» — Вони мені у відповідь: — «Як же, ось документи
про смерть вашу, вибачте!»
Відтоді, як я «померла», вони перестали мені нараховувати
пенсію взагалі. Небіжчикам вона не встановлена. У 1990 році я знову пішла
в Ленінський соцзабез. Як же це так, я ж дихаю і ходжу по землі! Всі ці
роки боролася з голодною смертю, але все ж залишилася живою! У соцзабезі
мені відповіли: «Знаєте, що? До справи вас не підшиєш. Принесіть довідку
про те, що ви живі». А де її взяти? Пішла до ЖЕКу. Там посміялися, сказали,
що такої форми немає, але довідку, зрештою, дали. Понесла «посвідчення
про життя» в обласний соцзабез Панкратову. Він погортав справу й говорить:
«Так, видно, що ви дійсно не померли!». Почали нараховувати пенсію. Але
вже не 69, а 63 карбованцi. Я відмовилася від подачки. Знову пішла по кабінетах».
Пенсійна справа Нємцової неодноразово прямувала в Міністерство
соціального захисту. У зв’язку з цим, у 1996 році чиновники останнього
приймають рішення: «Як виняток, враховуючи конкретні обставини, хоч це
і не передбачено чинним законодавством, суму неотриманої пенсії Немцової
В.С. з 02.10.1972 по 01.11.90., проіндексувати на коефіцієнт 2200, перевести
в гривнi й виплачувати щомісяця в рівних частинах, але не більше максимального
розміру — до повного погашення загальної суми». У перерахунку державний
борг перед Вірою Семенівною (за 18 років) становив 519 грн. 64 коп. А з
1990 по 1996 рік — 7 грн. 76 коп. Обласне управління соціального захисту
населення повідомило, що гроші почали перераховуватися на ощадну книжку
Нємцової.
У 1998 році Вірі Семенівні допоміг депутат ВР України Соболєв.
Міністерство праці та соціальної політики України, як виняток, дозволяє
перерахувати неоплачену суму пенсії в співвідношенні 1 рубль (1 карбованець)
— 1 гривня 5 копійок. Однак виплачувати знову щомісячно і в розмірах, що
не перевищують максимальний.
«Вийшла чимала сума, — продовжує Віра Семенівна, — 24255
грн. Але перераховували вони всього по 49 грн. Я підрахувала і зрозуміла,
що зі мною остаточно разрахуються через 40 років. Я не проживу стільки.
Мені 83! Організм ослаб від голоду. У будь-який момент можу померти. Що
ж, вирішила — нехай краще помру. Але – ні копійки не візьму. Нехай віддають
все відразу! Тим більше, що моральну шкоду, завдану мені державою, я оцінюю
в значно більшу суму — 50 тис. грн.»
24 березня 2000 року Ленінський районний суд міста Запоріжжя,
через 28 років, вирішив віддати старенькій належне. У зв’язку з тим, що
порядок часткового погашення боргу по пенсії, визначений Міністерствами
соціального захисту, праці та соціальної політики, не передбачений чинним
законодавством, враховуючи шкоду, заподіяну пенсіонерці державними органами,
суд постановив: «Стягнути з управління соціального захисту населення Ленінської
районної адміністрації на користь Немцової Віри Семенівни 20549 грн. 80
коп.», (інша частина боргу погашена щомісячними виплатами).
Минуло півроку. Грошей немає. Соцзабез посилається на відсутність
такої суми. «Мого болю словами не передати. Невже я заслужила таку старість!?
Адже життя мене не жаліло з народження. Батьків я не знаю. Вони померли
в голодовку. З братами виховувалася в різних дитбудинках. Потім 33-й рік.
Знову голодомор. Чого я тільки не пережила. Скільки смертей на моїх очах.
Я тоді працювала медсестрою в Алчанську. Вночі в морг привозили трупи самоскидом.
Одного разу на моєму чергуванні пішли вранці забирати небіжчиків на кладовищі,
а один з них сидить. Живий, уявляєте? Змерз, голодний. Я його з санітарами
в палату забрала. Поки несли, він помер. І воювала я, і медаль «За відвагу»
є. І працювала все життя сумлінно. Була на хорошому рахунку. І так ось
склалося, що на старості років третину віку знову голодую. Не можу я брати
подачки. Не можу просити в борг. Як віддавати? Люди добрі, сусіди, поділилися
своїм городом. Виділили соточку. Піду навесні на базар, один дасть три
картоплини, другий, третій. Принесу додому, посаджу і чекаю осені. А картопелька-то
поганенька зростає. Дають-бо, в основному, наполовину гнилу. Поїду до орендарів,
попрацюю, дадуть цибулі, капустки, помідорів. Так і живу. Хліб купую раз
на місяць. А тепер і не знаю взагалі, як бути. Прийдуть, бувало, до мене
сусіди, покладуть на стіл гривню, другу. Так я їх прогнала. Вони всі натякали,
щоб я квартиру їм після смерті своєї залишила. Я не хочу, щоб вони чекали
моєї смерті. Її багато хто чекав. Особливо, коли мене визнали «живою».
Погано мені було тоді від голоду. Лежала деякий час. Соцзабезівці злякалися,
підіслали до мене лікаря. Потім, коли я вкрала свою медкарту з поліклініки,
прочитала, що, мовляв, і тиск у мене високий, і ноги хворі, і печінка нікудишня,
і серце. Навіть аналізи, яких я не здавала, є. Так що, я хочу тепер пожити.
Спокійно, правда, не дають. З ЖЕКу замучили. За квартиру не плачу вже 28
років! Вже і газ обрізали і гарячу воду, років п’ять назад, і все їх не
влаштовує».
У однокімнатній квартирці Віри Семенівни Немцової на видному
місці висить театральна афіша «ГОЛОДОМОР-33». На ній восьмидесятитрирічна
старенька відмічає роки, коли їй доводилося особливо голодно. Остання цифра
— 2000. Але Віра Семенівна не здається. Вона вірить, як переконаний демократ,
що майбутнє в України — сите. «Буде Україна, буде! Досить вона наголодувалася
при комунізмі. Переміни великі зараз. Я стежу за політикою. Постійно ходжу
на вибори, та й за референдум агітувала. Майже кожного разу запрошують
спостерігачем. Настануть ті часи, коли політики не будуть жити для того,
щоб їсти. А доти я буду їсти, щоб жити і боротися».
Після нашої розмови Віра Семенівна розповіла по великому
секрету, що днями у неї побачення з одним із високопосадових чиновників.
За її словами, він вирішив допомогти. Прізвище не назвала. Боїться зурочити.
