На нашу соціал-демократію чекає, мабуть, найбільше
випробування — випробування на здатність протистояти «реформаторській»
лінії нинішньої влади
«Досить обману. Ми будуємо ніщо і йдемо в нікуди»
Соціалізм, як відомо, набагато старший від капіталізму.
Його коріння — у християнстві й дохристиянських ученнях і віруваннях. Та
лише порівняно недавно долі соціалізму міцно переплелися з демократією.
Цьому вирішальною мірою сприяли зміни в суспільному устрої країн Заходу.
Насамперед, посилення соціальної орієнтації економіки, зростання ролі держави
в регулюванні ринку, демократизація всіх сторін життя суспільства.
Як це відбувалося? Останніми роками, на противагу перекосам
минулого, досягнення Заходу розцінюють, як благодать, що зійшла на народи
як суцільний великий консенсус. Такі думки породжують ілюзію, начебто й
у нас (навіть у нас!) само собою все налагодиться завдяки дружним зусиллям
усіх суспільних сил у напрямі реформ.
Насправді, попри всю еволюційність змін, їх і в країнах
Заходу досягали в наполегливій тривалій боротьбі, зокрема й із силами фашизму.
Обстоювали названі зміни народи, прогресивні рухи і, передусім, соціал-демократія.
Показово, що в повоєнні роки цю боротьбу (так, так, саме
боротьбу!) почали оснащувати високоефективними політичними технологіями,
які адекватно віддзеркалюють соціально-економічну динаміку. І в цьому плані
політична боротьба стала одним із великих надбань демократії та культури
Західного суспільства.
Оволодіння передовими політичними технологіями дозволило
соціал-демократії розширити діапазон впливу на маси, повніше спертися на
середній клас, впевнено зайняти місце в лівому центрі і дедалі частіше
перехоплювати кермо управління країною. У результаті посилився вплив соціал-демократії
на траєкторію руху суспільства, на її розворот у бік інтересів більшості
народу, а не тільки (як раніше) малозабезпечених і незаможних. У такій
ситуації соціал-демократія стає у високорозвинених країнах Заходу найважливішим
гарантом підтримки соціально-економічної рівноваги, оптимізації інтересів
різних соціальних груп; а отже, динамізму в розвитку економіки та сталості
життєвого рівня народу. Ілюстрацією слугує не тільки шведський і австрійський
соціалізм, а й США, Канада, Австралія і практично вся Західна Європа. Соціал-демократія
стала найвпливовішою політичною і реформаторською силою на планеті. Причому
навіть не обов’язково за безпосередньої вирішальної участі її партій і
лідерів. Наприклад, практичне кейнсіанство, що реанімувало занепадаючий
капіталізм, підживлювалося ідеями соціалізму, чого, до речі, не заперечував
Ф.Рузвельт.
Звичайно, у висновках на користь соціал-демократії не можна
перегинати палицю. У сучасній змішаній економіці рух і зростання виробництва,
розвиток інфраструктури та інститутів ринку визначається не тільки ідеями,
близькими соціал-демократії (серед них кейнсіанством), а й ідеологією лібералізму.
До того ж саме минулі півтора-два десятиріччя були відносно сприятливі
для моделей ринку ліберального, і навіть праволіберального толку, суто
буржуазних.
Але прикметно й інше: навіть в умовах найменш сприятливих
(резонанс від краху СРСР, падіння престижу ідей соціалізму) західна соціал-демократія
не тільки втримувала позиції, а й перемагала на виборах у цитаделях Заходу
противників, які досягли значного успіху у владі. Причому відбувалося це
саме тоді, коли капітал, повіривши у свою звитяжну ходу, переходив межу,
за якою загострювалося соціальне неблагополуччя. Соціал-демократія, вірна
своєму покликанню, відновлювала і примножувала соціальне завоювання широких
мас і при цьому демонструвала мистецтво підтримувати технологічний прогрес.
Остання подія, що вселяє надію на нові творчі досягнення
соціал-демократів, — перемога Г.Шредера над Г.Колем. Для нас і тут має
бути повчальним те, що перемогу було вирвано в якнайгострішій боротьбі,
а не отримано як дарунок під час мирних переговорів.
Загалом здавалося, що в Німеччині все більш-менш добре,
а коли щось погіршилося, то це має пояснення: все списується на велику
подію — об’єднання двох Німеччин. Величезний авторитет, видатні заслуги
Г.Коля. І все ж навіть у такій обстановці чуйне вухо сукупного виборця
вловило, що елементи нерівноваги, що намітилися, — ослаблення контролю
держави за економікою, зростання безробіття, поглиблення соціальної диференціації
тощо — краще долаються саме соціально-економічними технологіями соціал-демократів;
звідси і розворот інтересів нації в цей бік.
Як бачимо, у світі соціал-демократії, що бореться, править
і творить багато повчального для нас, особливо для зароджуваної української
соціал-демократії.
До того ж вихід наших соціал-демократів на арену збігся
за часом із завершенням двадцятирічного планетарного технолого-соціально-економічного
циклу. Циклу виключно сприятливого для лібералізму і не дуже — для соціал-демократії.
А завершення цього циклу означає зворотне: утиск лібералів, які особливо
претендують на абсолютну істину, і висунення на перший план рекомендацій
і вчень, близьких соціал-демократії (в економіці — кейнсіанства).
Нагадаю, що комп’ютеризація й інформатизація, що розцвіли
в середині 70-х років, дали могутній поштовх глобалізації економічних процесів,
а з нею — імпульс дерегуляції, зокрема тотальної лібералізації. Економічний
простір держав, особливо слабких і залежних, виявився беззахисним перед
обличчям глобальної економічної експансії. Кейнсіанські реформи, розраховані
на державний суверенітет, стали можливими в певних межах, лише в державах
із сильною владою і (або) сильними інститутами. З іншого боку, лібералізм,
особливо у варіанті монетаризму, став украй вигідним могутнім транснаціональним
компаніям і їхнім державам. Компаніям, що діють на світовій арені, комп’ютерні
та інформаційні технології забезпечили небачені раніше можливості збирання
данини з усієї планети. А найкращим інструментом у цій справі виявився
монетаризм. Саме він (як ми також пересвідчилися) реалізовує на практиці
тезу неолібералів «що менше держави, то краще»; він же руйнує національне
виробництво залежних країн, згортає грошовий обіг, дає дорогу імпорту,
дестабілізує економіку і всім цим провокує втечу капіталів із країни і
нееквівалентний обмін на користь ТНК і їхніх країн. Провідні країни Заходу
від цього тільки вигравали, оскільки вливання доходів робилися саме в їх
економіку — адже вони були країнами базування транснаціональних компаній.
Зрозуміло, що соціал-демократичні підходи, націлені на соціальність, стабільність,
державність, а отже, розвиток вітчизняного виробництва, виявляються в цій
ситуації ущемленими.
Тим часом саме в міру наростання експансії монетаризму
очевидними ставали його й негативні наслідки, які в свою чергу ставали
за своїми масштабами планетарними. Геополітика монетаризму саме на грунті
новітніх інформаційних технологій і глобалізації дедалі частіше оберталася
фінансовим хаосом і свавіллям, що виявилося, зокрема, у вкрай руйнівних
фінансових кризах, які стають все частішими. Кількість країн-жертв світової
фінансової кризи зростає лякаюче швидко. Тепер уже й уряди провідних країн,
а також міжнародні фінансові організації буквально заметушилися в пошуках
заходів із приборкання фінансових катастроф. У результаті на сцену знову
виходить кейнсіанство, але тепер уже як оновлене і таке що ввібрало сенси
змін, які відбулися за двадцятиріччя. А сенси ці в тому, щоб обмеження
і заборона хаосу та економічної експансії не позначилися негативно на економічній
свободі і мотиваціях, зокрема на глобальному просторі. Отже, неокейнсіанство
наче вбирає в себе частково неолібералізм, а з ним і монетаризм, але без
їх руйнівних крайнощів.
Усі ці зміни — сприятливий фон для нового припливу сил
соціал-демократії, в тому числі і тієї, що перебуває при владі. Бо соціал-демократія,
сповідуючи соціально-ринкові орієнтації, також стоїть на позиціях приборкання
руйнівних сторін ринку. І також обстоює збереження ліберальних свобод і
вагомих ринкових мотивацій. У цьому останньому пункті вона перетинається
з лібералізмом, доповнюючи і обмежуючи його водночас.
Звичайно, все це не доступне поки Україні як державі, що
нехтує сучасними соціально-ринковими, а так само й державно-ринковими технологіями.
Але кріт історії й у нас робить свою справу. З’являються
і рояться соціал-демократичні партії. У цей бік істотно зсунулися соціалісти,
які вийшли з лона компартії. Та й комуністи, реагуючи на реалії, зараз
виявляються до соціал-демократії ближче, ніж це було донедавна. Як видно,
соціал-демократична орієнтація поступово стає для політичних рухів провідною.
І все-таки, незважаючи на зазначені тенденції, ймовірність
повноцінного функціонування в нас соціал-демократії поки невелика. Причому
головна перешкода — не стільки радянська спадщина, скільки ринково-спотворене
сьогодення, а рівно й відсутність у соціал-демократів переконливої опозиційності.
Нагадаємо, що Радянський Союз за багатьма параметрами,
важливими для постіндустріального, а значить, і модерного ринкового суспільства,
був ближче до США, Німеччини та Франції, ніж до цих же держав, скажімо,
таких країн, як Болівія або Гваделупа. Звідси виходило, що пострадянські
держави (насамперед Україна) повинні були в ході ринкових трансформацій
підтягуватися до передових країн Заходу, а не до слаборозвинутих країн
третього світу. Те ж, що сталося за останні роки з Україною, як і з Росією,
є опускання країни в ринкову архаїку, тобто її віддалення від сучасного
ринку. Як сказав американський проф. С.Коун, «це транзит у середньовіччя».
І це притому, що навіть країни, які ще недавно перебували в напівпатріархальному
стані (Таїланд та інші), прискорено створюють модерну ринкову економіку,
обминаючи всі проміжні щаблі.
Наша ринкова відсталість — не лише причина народних бід,
але й джерело ущербності й ускладнень у політиці, а значить, і в діяльності
української соціал-демократії. Сучасна соціал-демократія — це привілей
передового суспільства. В суспільстві ж відсталому, та ще й надто деформованому,
соціал-демократія — якби вона прийшла до влади — буде поглинена не вирішенням
властивих їй завдань, а розчищанням ринкового сміття. Залишаючись же в
опозиції, партія змушена буде відтворювати гасла і протести крайньо лівих
партій, бо важко в інший спосіб реагувати на розколотість суспільства й
нестерпні біди народу. В цій ситуації саме різке протиставлення себе, скажімо,
комуністам може виявитися політично невигідним і навіть аморальним.
І вже звичайно важко говорити в такій обстановці про здійснення
політичної та адміністративної реформ, без яких нормальна діяльність політичних
партій неможлива.
Зі сказаного виходить, що в завдання соціал-демократії
нарівні з відстоюванням інтересів знедолених входить і вимога проведення
повноцінних ринкових реформ. Бо чим швидше країна досягне успіху на цьому
напрямку, тим більше буде шансів на тріумф соціал-демократії.
І ось тут, у цьому пункті, на нашу соціал-демократію чекає,
мабуть, найбільше випробування — випробування на здатність протистояти
«реформаторській» лінії нинішньої влади. Спонукати до цього її повинен
не лише плачевний стан економіки, а з нею — долі народу, але й несумісність
того, що робиться не тільки з соціально-ринковими, але й з ліберально-ринковими
(в тому числі адамосмітівськими) критеріями ринкових реформ.
На підтвердження сказаного нагадаю загальновідоме: критеріями
не лише сучасного, але й традиційного — смітівського ринку є щонайменше:
економічна свобода, конкуренція, приватна власність, загальна регулююча
роль грошей. У нас же ліберальні свободи, що тільки но з’явилися, задушено
в ході реформ і «стабілізаційним» безгрошів’ям, і номенклатурно-клановим,
а також кримінальним засиллям, і правовою чехардою з беззаконням. Конкуренції
як не було, так і немає. Приватизація як головна забава реформаторів перетворила
власність у знеособлену й нічийну. Гроші замінено натуральним бартером
і різними сурогатами, аж до боргів. За підсумками того, що сталося, Україна
за показником кумулятивного індексу лібералізації виявилася на передостанньому
місці серед країн СНД; позаду тільки Таджикистан. Її індекс — 0,80%; Росії
— 1,92, Польщі — 4,14.
Така справа при погляді на реформу в Україні з позицій
«смітівських». Сам Адам Сміт, якому сумлінно присягають наші реформатори,
мав би підстави, дивлячись на скоєне, вигукнути (за аналогією з відомим
вигуком Маркса «Я не марксист»): «Я прийняв, — якщо це ринок, — що я не
ринковик!»
Не краще справа йде з реформами й при застосуванні до них
сучасних критеріїв. Якщо погляд на наші реформи з позицій Сміта свідчить
про невдачу, то їх оцінка за сучасними критеріями спонукає говорити про
їхню (реформ) відсутність. Найважливіші інститути сучасного ринку, враховуючи
ринково орієнтовану трансформацію держави, відсутні зовсім або ж перебувають
(як, наприклад, фондовий ринок) у зачатковому стані. До того ж відбувається
інтенсивне руйнування й ослаблення існуючих інститутів, про що свідчать
масштаби і криміногенність тіньової економіки, а також факти: невиплати
зарплат, зростання неплатежів, важкого збирання податків, нікчемної частки
банківських кредитів щодо ВВП, нездатності держави захистити контракти
і права власників та багато іншого.
Як бачимо, з ринком у нас вийшов конфуз, зате, як часто
буває в подібних випадках, успіху в ринковій комерціалізації досягли ми
в місцях недозволених. Дж. Сорос попереджав, що ринковою повинна бути економіка,
але не суспільство. В нас вийшло навпаки. Подібна ситуація в свою чергу
віддаляє нас від виходу на орбіту сучасності, а значить (окрім іншого),
ладнює проблеми повноцінного функціонування соціал-демократії.
Важливо підкреслити, що наявна фінансова криза при всіх
тяготах, що йдуть від неї, в якійсь мірі відкрила відсутні раніше можливості
для позитивних змін. Йдеться не лише про наше протверезіння в частині крутої
гривні й приведенні її у відповідність до нашої реальної конкурентоспроможності.
Мається на увазі й щось більше: остаточна дискредитація монетаристських
ілюзій та догматів, а значить, можливість вибору іншої — ефективної реформаторської
моделі. А це — шанс на формування сучасного ринку, в тому числі за рахунок
використання корисного (а не деформованого) монетаристсього інструментарію.
У цій ситуації вельми дивними виглядають заяви керівництва
країни про прихильність до обраного курсу. Здавалося б, тепер уже все говорить
про важливість найшвидшого, притому радикального перегляду нинішньої реформаторської
моделі. Сам М.Фрідмен — батько монетаризму — відхрестився від того, що
відбувається в нас і в Росії. Тим більше, як виявилося, в ході реформ ми
робили непотрібне та шкідливе і уникали корисного та потрібного. Про це
свідчать дослідження Всесвітнього банку, які поставили хрест на політиці
МВФ, що проводиться за схвалення Вашингтонського консенсусу. Виявилася
й та найважливіша, до цього часу ретельно приховувана обставина, що головне
значення для ринкових трансформацій має не лібералізація, приватизація
та стабілізація, а якість інституційної системи. Саме сильні інститути
визначають конкурентне середовище, в якому функціонують ринки, — такий
висновок віце-президента, головного економіста Всесвітнього банку Дж. Стігліца.
Висновок цей зроблено на основі даних із 94 країн, у тому числі — 28 країн
із перехідними економіками. Схоже, що в подібній ситуації загального відкидання
моделі, застосовуваної в Україні, наші високі прихильники обраного курсу
опиняються в ролі не стільки реформаторів, скільки протестантів і бунтарів.
№201 21.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
