Про те, що тіньові капітали збираються виводити з тіні, говорив Леонід Кучма в щорічному посланні парламенту: «Учора це було неможливо, сьогодні — необхідно, завтра — пізно». Про те, що нині виробляються правила амністії, можна судити за двома ознаками: з відповідним порядком денним готувалося засідання РНБОУ, з іншого боку, як стало відомо «Дню», відповідний указ Президента вже майже на виході з адміністрації.
Проблема легалізації тіньового капіталу рано чи пізно мала постати перед нашою країною, в якій принаймні половина внутрішнього продукту виробляється в так званому тіньовому секторі, з якої з початком економічних перетворень почали вивозитися капітали, в яку не прийшли значні іноземні інвестиції і яка стоїть на порозі приватизації привабливих стратегічних об’єктів. Не можна сказати, що в Україні ніколи не проводилися заходи по поверненню коштів, які втекли від держави або в тінь, або за кордон. Але на тлі гігантського масштабу втечі інструменти, які мали б повернути кошти в легальний сектор, виглядали як замовляння шаманів порівняно з нейрохірургією. Майже єдиною індульгенцією неправедному капіталу є кодовані (колишні анонімні) валютні рахунки, рух за якими, як завіряють банкіри, не є вражаючим. Надмірні очікування, якими супроводжувалося запровадження цих рахунків, явно не відповідають отриманому скромному результату. Але це є доброю ілюстрацією того, що до легалізації капіталів, вочевидь, треба підходити комплексно: гарантії анонімного походження грошей мають супроводжуватися реальними економічними змінами. Той, від кого «тікали й ховалися», тепер має довести свою привабливість, прогнозованість і серйозність намірів.
Чи можна зробити процес легалізації ефективним, і які проблеми при цьому треба розв’язати? Які соціальні проблеми може загострити чи згладити легалізація, адже суспільству доведеться пройти період примирення з «неправедними», з точки зору переважної більшості громадян, грошима? Звідки народиться довіра до держави в тих, хто не довіряв їй роками? Це тільки перші запитання, відповіді на які доведеться шукати.
Сьогодні ми пропонуємо точку зору перших співрозмовників «Дня» й залишаємо наші сторінки відкритими для виступів і дискусій з цієї теми.
Станіслав АРЖЕВІТІН, голова правління банку «Ажіо»:
— Я переконаний, що проблему легалізації капіталів потрібно вирішувати не адміністративним шляхом, а шляхом створення привабливого економічного середовища. Автори кампанії легалізації повинні боротися не з наслідками, а з причинами, які заганяють гроші в тінь.
Кілька з цих факторів продовжують свій згубний вплив, отже їх можна усунути. Банкір, як лікар: на прикладі клієнтів він бачить всі хвороби економіки, і мої особисті дослідження в реальному секторі економіки свідчать, що втечу капіталів у тінь спричинюють такі фактори.
Насамперед — податки. Доведено, що після певного рівня податків підприємство або має піти в тінь, або померти. Так склалося, що наша держава завжди була дорогою, в нiй не вміли чітко управляти державними фінансами. Навіть сьогодні прямі й непрямі податки сягають 60—80%.
Бартер — унікальна форма розрахунків, вигадана у нас в Україні, щоб ніхто не знав, за якими цінами, хто, кому, коли й скільки продає. Я знаю приклади, коли за банківськими рахунками клієнтів протягом року не проходять жодні платежі. А в той же час підприємство працює. Тобто економіка ніби живе, але шкідливість бартеризації в тому, що в державі перестали розраховуватися грошима.
У 1992—1993 роках спостерігалося явище, коли експорт українських товарів будувався на демпінгу, а за імпорт часто платили дорожче, ніж світова ціна. Коли почнеться трохи пізніше чесна приватизація, то гроші, зароблені на диспропорціях у ціновій політиці, виринуть і почнуть повертатися як гроші спільних підприємств, під іноземними вивісками.
Гроші переходили в тінь і через нестабільність національної валюти, і через те, що сьогодні підприємствам вигідніше бути збитковими, ніж «світити» свій реальний баланс. Сьогодні маємо ситуацію, коли обіг готівки не замикається в коло — гроші повністю не повертаються до кас банків, бо вони ідуть на обслуговування нелегального сектора економіки. До 60% готівки «звалюється в тінь» і там акумулюється. І якщо цим грошам створили місток туди, то такий місток треба й у зворотній бік збудувати.
Окремо я хотів би зупинитися на довірі до держави та банківської системи. І мені важко сказати, чому напередодні легалізації, яка потребує довіри до держави з боку підприємців, держава з кожним кроком підриває довіру до себе. Вже цього року випущено кілька постанов, які продовжують скидати підприємства в нелегальний ринок. Приміром, постанова НБУ, за якою банки повинні на вимогу податкової адміністрації надати всю інформацію щодо руху коштів клієнтів. Раніше такі вимоги були чинні тільки у випадку відкриття кримінальної справи. На посилення контролю автоматично відреагувала частина клієнтів, мабуть не треба пояснювати яким чином.
Другий приклад: готується закон, за яким будуть визначатися чисті гроші чи «брудні». І в проекті доходить до абсурду — виявляється, це банк повинен визначити, чи на рахунок клієнта надійшли чисті гроші чи якісь ліві? Чи відповідає рід діяльності, від якого надійшли ці суми, статутній діяльності? Коли ми підрахували, то вийшло, що 90% розрахунків наших клієнтів підпадають під нагляд, перегляд, і ми, банк, повинні інформувати про це. Як банкіри ми завжди відстоюємо таку точку зору: якщо ми не будемо зберігати комерційну таємницю, до нас люди не підуть.
На мій погляд, кошти, які є в нелегальному оберті, реально можна витягнути тільки через малий і середній бізнес. Але знову ж таки, треба створити умови для цього, потрібен, очевидно, закон, за яким людина отримає право не пояснювати, звідки в неї та чи інша сума обігових коштів
Крупні капітали, звичайно, не будуть бавитися в такого масштабу бізнес. А як тоді повернути мільйони з-за кордону? Очевидно, тільки через приватизацію. Отже, треба буде гарантувати й право власності іноземному інвестору, й те, що ніхто не буде розбиратися, який це інвестор: справді іноземний чи українського походження під виглядом іноземного?
Треба не тільки створити привабливе економічне середовище, а й надати державні гарантії недоторканності власності, які можна потім у разі чого відстоювати в міжнародному суді. Можливо, тоді капітали повернуться. А загалом треба зрозуміти, якою повинна бути мотивація у людини, що має нелегалізовані капітали й хоче їх вивести з тіні? Тільки заробляти гроші! Не треба себе тішити, що під якусь іншу штучну мотивацію капітали вийдуть з тіні.
Іван СІКОРА, керівник Центру прогнозування соціально- економічних та політичних процесів:
— Під тіньовими капіталами розуміються як кримінальні, так і некримінальні капітали. Дуже слизька межа між цими поняттями. В принципі, й ті, й інші капітали були утворені через порушення закону: тіньовий капітал за назвою передбачає, що він не є офіційний. Але все ж існує розмежування між тіньовим капіталом, який утворився внаслідок ухилення від оподаткування людьми, які не мали кримінального минулого та зв’язків із кримінальним капіталом, за яким стоять колишні кримінальні авторитети.
Очевидно, перше питання полягає в тому, а як буде визначатися тіньовий чи кримінальний капітал? Відповідно, як буде визначатися: який капітал можна легалізувати, який не можна? І тут важливо, хто буде оцінювати, кваліфікувати капітали?
Чи варто взагалі проводити легалізацію тіньових капіталів? Легалізація тіньових внутрішніх капіталів не є обов’язковою, якщо відбувається бурхливий притік інвестицій у країну, зокрема іноземних, і їх достатньо для економічного розвитку. Але в будь-якому випадку я дотримуюся думки, що капітали — це просто гроші, важливо інше — що несуть ці гроші для суспільства та економіки. Тобто якщо гроші, вкладені в економіку, сприяють розвитку виробництва, вкладаються в удосконалення технологічного рівня, то, за великим рахунком, для багатьох не має значення, якого походження ці капітали. А якщо гроші приходять в економіку, щоб максимально експлуатувати виробничі потужності, ефективно виводити прибуток з-під оподаткування, то постає запитання: чи потрібен такий капітал для нації?
Я не наважився б сказати, що гроші не пахнуть, але, на мій погляд, постають дві проблеми: з одного боку, економічної ефективності цих капіталів — щоб вони вкладалися саме туди, де зараз потрібно, і щоб вони там ефективно запрацювали. А з іншого боку, яка корпоративна культура, яка культура лобіювання інтересів буде приходити сюди разом із цими грошима? Якщо це кримінальні гроші, то говорити про якісь корпоративні кодекси, етику ведення бізнесу в багатьох випадках навряд чи можливо. У зв’язку з цим може, припустимо, погіршитися криміногенна ситуація.
Для бізнесменів одразу постане питання довіри: наскільки держава виконує свої зобов’язання? Звичайно, бізнесмени, які будуть виводити капітали з тіні, у будь- якому випадку будуть ризикувати. А зважаючи на правову культуру, що є в Україні, думаю, ризик буде досить високий.
Проте бізнес без ризику теж неможливий — відповідно, хто перший повірить і легалізує, той зможе отримати більше дивідендів. Той, хто це буде робити пізніше, ймовірно, отримає нижчий рівень рентабельності.
Безумовно, постане питання готовності значної частини суспільства змиритися з тим, що чиїсь капітали, утворені, на їхню думку, внаслідок їх пограбування й зубожіння, будуть узаконені. Значну частину старшого покоління це буде психологічно сильно травмувати: навряд чи їх переконає, що ці капітали будуть працювати на підвищення ефективності економіки та їхнього добробуту.
Тому, на мій погляд, потрібен баланс між економічною ефективністю такого кроку та моральними аспектами. Якщо в якійсь бік настане перекіс, то зміст акції, що планується, буде перекреслено.
