Учора Збройні сили країни відзначили восьму річницю свого існування
Сергій ЗГУРЕЦЬ, «День»
Україна вже восьмий рік будує національні Збройні сили.
Які зміни стались за цей час у війську? Чи, може, йдеться лише про косметичні
та формальні доповнення до основ та принципів, вкорінених армією колишнього
Радянського Союзу?
МАЙЖЕ ХРУЩОВСЬКЕ СКОРОЧЕННЯ
За часів СРСР війська з території України, протаранивши
танковими клинами оборону НАТО у Європі, мали через два тижні вийти до
Ла-Маншу. Сьогодні армія України, керуючись Воєнною доктриною позаблокової
країни, готова воювати лише на своїй території. Аби цю справу військо робило
дійсно ефективно, в контексті реалізації Державної програми будівництва
та розвитку Збройних сил було здійснено декілька принципових рішень. Країна
перейшла на нову систему воєнно-адміністративного поділу — оперативні командування,
а в основу оборони покладено територіальний принцип. Освоєно нові погляди
на види і способи застосування військ, завершено формування принципово
нових функціональних компонентів — від сил стримування до мобільних сил
тощо. Частинам визначені нові завдання. На 40 відсотків зменшено управлінські
структури. А сама армія за вісім років свого існування скоротилась з 760
до 310 тисяч військовослужбовців.
Нині навіть високе військове керівництво України визнає
— скорочення проводили такими ударними темпами, що, напевно, здивували
всю Європу. Міністр оборони Олександр Кузьмук напередодні професійного
свята військових сказав про це так:
— Це не просто підписати папір і завтра вранці на 500 тисяч
у війську стане менше. Я не найду за останні два-три десятиліття прикладів
такого розмаху. І навряд чи хтось у тій же Європі вірив, що це взагалі
можливе. Велика Британія виводила з Німеччини британську рейнську армію
чисельністю до 30 тисяч тринадцять років. А ми за вісім все зробили. І
об'єднали, і зробили керований механізм. Звісно, були і прорахунки. Але
до нас це ніхто не робив і навчатись нам не було в кого. А нині Збройні
сили готові для виконання завдань згідно з призначенням. Ми відмовились
від старих стереотипів і навчаємо війська тому, що потрібно на війні.
Втім, витримавши ці пертурбації, наші Збройні сили за кількісними
параметрами залишаються одними з найбілішими у Європі, поступаючись у потенціалі
звичайних озброєнь у Європі лише арміям Росії та Туреччини. Генерали навіть
порахували — якщо взяти усе озброєння та техніку з арсеналів України, то
його цілком вистачить для шикування двох колон від Києва до Лондона. А
це 2200 кілометрів. Один залп з усіх озброєнь — 60 тонн боєприпасів. За
еквівалентом це дорівнює трьом атомним бомбам, скинутим на Хіросіму.
ТРЕТЬОГО НЕ ДАНО
Армія або воює, або готується до війни. Третього, як кажуть,
не існує. Тож до боротьби з яким ворогом нині готується українська армія?
Проте наші стратеги ніколи привселюдно не оголошували, проти кого вони
готуються воювати. І кого армія України розглядає як найбільш вірогідного
противника. У відповідях на подібні питання вже звично посилаються на воєнну
доктрину України, де стверджується, що військо України повинно відбити
агресію з будь- якого напрямку.
Після розпаду СРСР, а потім і Варшавського пакту, сусіди
України як на заході, так і на сході зробили певні висновки. Польща досить
швидко усунула диспропорцію, успадковану від Варшавського пакту, коли левова
частка військової моці була сконцентрована в західній частині країні. Росія,
в свою чергу, домовилась з Білоруссю про утворення так званих коаліційних
угруповань військ, що, за висновками фахівців, рано чи пізно також виллється
у збільшення військової потужності і поблизу кордонів України.
Сама ж Україна, як свого часу і Польща, має досить насичений
військовими частинами захід країни. Проте через економічну скруту і, так
би мовити, через військово-політичну обережність, Київ не зважився здійснити
передислокацію військ. Міністерство оборони лише обмежилось перепідпорядкуванням
певних військових частин одного оперативного командування (ОК) до складу
іншого. Відтак заплановано, що у 2005 році бойовий потенціал Збройних сил
буде розподілено територією України більш- менш рівномірно між трьома ОК,
на які нині поділена територія країни. По 35 відсотків — у Західному та
Південному. У Північному — решта.
Щоправда, ситуацію з зовнішньополітичною орієнтацією бойового
вишколу Українського війська голова парламентського Комітету з питань національної
безпеки та оборони Георгій Крючков якось прокоментував так:
— Ви знаєте, коли проводились оті навчання «Осінь-98»,
кого вони там визначили як гіпотетичний противника? Польщу та Туреччину.
Тільки вони там під різними кольорами були — зелені та сині.
Додам: і цього року наші мобільні сили, перетнувши усю
країну, вчились з повітря вступати у бій на західних кордонах України.
А війська ППО на інших гучних маневрах вчились відбивати масовану атаку
крилатих ракет ворога з напрямку Чорного моря. Проте навряд чи Польщі та
Туреччині варто турбуватись щодо підступних планів України. Просто так
сталося, що у наших військових один найбільший полігон — Яворівський —
якраз поруч з Польщею. А інший — ракетний Чауда — у Криму.
Генерали кажуть, що впродовж останніх двох років значно
зросла інтенсивність бойової підготовки. Так, лише минулого року було проведено
близько 5 тис. командно-штабних та тактичних навчань: дивізійних — 36;
бригадних, полкових та їм рівних — близько 200; батальйонних та їм рівних
— понад 500; ротних — близько 600; тактичних навчань взводів — понад 3,5
тис. При цьому від 30 до 50% підрозділів проводили навчання з бойовою стрільбою.
А цього року армія спробувала опанувати такі види бойової підготовки, за
які раніше і брати побоювались — на кшталт зльоту-посадок бойових винищувачі
з цивільних автострад чи масових десантів аеромобілістів.
ХТО ТАМ КРОКУЄ ПРАВОЮ?
Сама армія, втім, як виявляється, є досить пацифічно налаштованою
структурою. 69 відсотків офіцерів не вірять в те, що для України нині існує
воєнна загроза (далі у розділі використані дані соцдослідження, проведеного
у ЗСУ кандидатом філософських наук Олександром Разумцевим. — Авт. ).
А як люди в погонах оцінюють перспективи виходу України
з кризи і на кого військові покладають свої головні надії? Звісно, одразу
можна було б сказати — на владу країни. Адже саме армія зазвичай сприймаєтеся
як надійна підпора влади у реалізації внутрішньо- та зовнішньополітичних
планів. Проте з'ясувалось, що понад 70% офіцерів впевнені — представники
органів центральної влади байдужі до Збройних Сил та нагальних потреб війська.
Понад 10% характеризують це ставлення як вороже та презирливе.
Позитивні зміни військовослужбовці кадрового складу пов'язують,
перш за все, із встановленням в суспільстві режиму «твердої влади», «сильної
руки» загальновизнаного національного лідера. В цьому переконані 32 відсотки
опитаних військових. На другій позиції, як це не дивно, — перспектива створення
«тісного союзу слов'янських держав» — 21 відсоток опитаних. Однак така
думка у більшій мірі притаманна старшим офіцерам та військовослужбовцям
віком понад 46 років. І лише 18 відсотків вірять в те, що життя в країні
може змінити на краще, якщо ті, хто нині перебуває при владі, будуть працювати
ефективніше.
Економічні проблеми і соціальних хаос досить кардинально
вплинули на настрої війська і стосовно зовнішньополітичних орієнтирів.
Що особливо помітно на тлі настроїв армії України у 1997 року. Так от нині
виходить, що серед військових за цей час на третину зменшилась кількість
прихильників позаблокового статусу України і на стільки ж зросла кількість
симпатиків посилення інтеграції з державами СНД. Майже вдвічі — з 24 до
12 відсотків — зменшилась кількість тих, хто виступає за активне співробітництво
з НАТО. Проте з 7 до 21 відсотка зросла кількість офіцерів та генералів,
що виступають за інтеграцією з Росією...
Ну, а тепер про симпатії, так би мовити, внутрішньополітичні.
Значна частина офіцерського корпусу — майже 27 відсотків — під час соціологічного
опитування відповіли, що жодна з політичних партії та блоки нині не здатні
конструктивно вплинути на вирішення проблем українського суспільства. Що
ж до решти, то тут також варто замислитись. 22 відсотки опитаних є симпатиками
Комуністичної партії. Звісно, це трохи менше ніж КПУ отримала за минулі
парламентські вибори — тоді за пропорційною схемою комуністи набрали 26
відсотків голосів виборців...
СВІЙ-ЧУЖИЙ
Армія України після розпаду СРСР успадкувала не лише численні
арсенали чи кадровий офіцерський кістяк. В спадок Україна для свого війська
отримала і всі зовнішні атрибути армії Союзу. Що нині?
Армія України вдягнута у нові однострії. Причому кожен
з чотирьох міністрів оборони України не уникав спокуси щось змінити у одностроях,
ухвалених попередником. Армія якщо цілком і не говорить українською мовою,
то намагається це робити. Щонайменше, на великих нарадах і зібраннях нині
вживається саме українська. Тобто живе військо за статутами, зміст яких
цього року Верховна Рада нарешті таки ухвалила. Армія починає започатковувати
і власні традиції. Хоч робиться це і не так швидко. Сьогодні найкращі військові
частини Збройних сил країни нагороджуються національними бойовими прапорами
— малинового кольору, з тризубом. Проте показово — старі прапори, отримані
частинами за часів радянської армії, зберігаються. Як і порядкові та почесні
найменування, що не мають нічого спільного з історією України. Наприклад,
є в Україні дивізія з номером 254-м, хоча насправді сухопутних механізованих
дивізій в Україні лише дев'ять. Досить обережно започатковуються процес
присвоєння національних почесних назв військовим частинам — як то Харківська
чи Київська дивізії. А на восьмому році існування армії позаблокової України
батальйони, полки та дивізії війська нашої країни мають ті ж кодовані назви,
які вони мали за часів Варшавського пакту. Тоді через телефоністів військового
зв'язку можна було зв'язатися з будь- якою військовою частиною, в яких
би хащах чи пустелі вона не ховалася.
Нині Україна підтримує окремі канали зв'язку з військовими
відомствами Молдови, Білорусі та Росії з позивним Москви «Рубін». Міноборони
України, як колись і штаб Київського військового округу, зберігає незмінний
позивний «Гітара». Міноборони хотіло було запровадити систему національних
позивних у військових частинах, проте для цього, як завжди, забракло коштів.
Як і для введення для нашої авіації та протиповітряної оборони європейської
системи розпізнавання об'єктів у повітрі за методом «свій-чужий». Відтак,
маємо те, що було у колишньому СРСР та Варшавському пакті.
ПОДАРУНОК ДЛЯ РОБЕРТСОНА
Що чекає українську армію далі? Однозначно — зміни. Позаяк
реально весь цей час відбувалось те, що можна схарактеризувати скоріш словом
«модернізація» успадкованої мілітарної моці, ніж докорінна реформа військового
устрою держави загалом і її Збройних сил, зокрема. Як не дивно, саме нині
і у влади, і у суспільства, і власне, у самих військових накопичилось достатньо
нових аргументів для запровадження нових рішень. Тому підтвердження, наприклад,
нинішня готовність генералітету вести мову про повний перехід армії після
2015 року на принцип комплектування за контрактом. Хоча ще рік-два тому
на військовому Олімпі про це і слухати не хотіли, а загальний військовий
обов'язок сприймався чи не як наріжний камінь нашої обороноздатності.Відтак,
крига скресла…
Насамперед в котре доведеться повернутись до визначення
чисельності і арсеналів нашої армії. Звісно, нині наші чільні військові
ще категорично стверджують, що навіть за умов професійної армії особливого
скорочення війська очікувати не варто, бо «смуга оборони чи наступу дивізії
не зменшиться, а в літак менше одного пілота не посадиш». Проте цю категоричність
підкорегують дві речі — наш худий гаманець і партнерські взаємини з НАТО.
Вже частіше з НАТО лунають натяки щодо замілітаризованості
України. Якщо речники Альянсу кидають пробні «кульки» на ці теми поки що
у спілкуванні з нашими науковцями та журналістами, то згодом ці тези наберуть
досить конкретних обрисів і в рекомендаціях на рівні високих посадових
осіб. Маю на увазі засідання і зустрічі підкомітету з питань оборони комісії
«Кучма — Гор», Ради Євроатлантичного партнерства чи власне, при розробці
подальших напрямків взаємодії між Альянсом та Україною у межах індивідуального
партнерства.
Втім, можливо, такі поради вже пролунали — 3 грудня під
час зустрічі у Брюсселі Олександра Кузьмук з натовськими колегами, де міністр
оборони України доповідав про наше військове будівництво. А НАТО, в свою
чергу, запропонувало допомогти Києву в цьому питанні і, зокрема, створити
спільну робочу групу для проведення реформ. Звісно, можна насупити брови:
«Що там вони нам будуть радити? І самі розумні». Але така деталь — рік
тому Верховна Рада ухвалила закон про чисельність Збройних сил, за яким
на 31 грудня 1998 року у війську мали перебувати 320 тисяч військовослужбовців
та 100 тисяч цивільних. А на 31 грудня 1999 року — 310 тисяч військових
та 90 тисяч цивільних. Ці цифри Міноборони та Генштаб подавали як обгрунтовані
з усіх боків. Проте вже в середині цього року у виданні оборонного відомства
— часопису «Наука та оборона» з'являється стаття фахівців Дніпропетровського
філіалу національного інститут стратегічних досліджень. Вони не менш аргументовано
доводять, що показники щодо чисельності наших Збройних сил, які ухвалив
парламент, повіривши генералам, щонайменше на третину є завищеними. Адекватна
світовому досвіду чисельність ЗСУ має становити 230— 260 тисяч військових,
а з урахуванням передбачуваного скорочення збройних сил суміжних держав
та інших держав Європи і прогнозованих витрат на оборону — і того менше.
Лише 180—200 тисяч.
Тепер — про арсенали. Кількість і напрямки розвитку озброєнь,
їх розвиток та модернізація мають бути сконцентровані в Державній програми
розвитку озброєнь та військової техніки. Пор неї досить часто згадують
останнім часом. Програма озброєнь так само потребує ухвалення парламентом.
Серед іншого, військові не проти того, аби мати новий ракетний комплекс
для Сухопутних військ, новий зенітно-ракетний комплекс для військ Протиповітряної
оборони, запровадити програми модернізації для літаків ВПС, а у 2010 році
взятись за виготовлення і нової бойової машини. Плюс розробка засобів радіоелектронної
боротьби, автоматизованих систем управління, і, нарешті, трохи нових танків.
Не лише в Пакистані ж усім нашим ноу- хау їздити. А ще і старіші арсенали
треба утримувати — оті, що вистачає для вишукування двох колон від Києва
до Лондона. Кардинальних скорочень у цих шеренгах той же проект Держпрограми
з розвитку озброєнь не передбачає. Відтак, за такого розкладу злі язики
подейкують, — армії лише на її арсенали треба дати чи не 20 відсотків ВВП
держави. Лише тоді цих грошей вистачить, що ця залізна армада справді була
готова до діла. Та хто ж їм дасть — оті 20 відсотків? Ну, хіба що армія
пообіцяє, що вона сама заробить гроші для себе. Але у такому разі це буде
чи не найприбутковіша сфера нашого державного сектору.
…Після завершення Брюссельського засідання комісії Україна
— НАТО Олександр Кузьмук подарував Джорджу Робертсону пляшку української
горілки «Лорд Робертсон», названої так на честь генерального секретаря
НАТО, який нещодавно одержав титул лорда від королеви Великобританії Єлизавети
II. Але трохи протверезівши від нашої щирості і відкритості, натовці все
одно будуть радити і нам також тверезо поєднати свої бажання і можливості.
Тим більше, що свого часу Джорджу Робертсону на посаді керівника британського
оборонного відомства також довелось проводити реформу своєї армії, аби
вдало поєднати нові реалії і виклики з товщиною бюджетного гаманця. Прагматичні
європейці врешті-решт вирішили, що краще мати армію для держави, аніж державу
для армії.
