Коли тривалий шум довкола виборів у Ірані нарешті замовк, Захід зробив просте чорно-біле судження: погані хлопці перемогли. Звісно, Захід вчинив правильно, підтримуючи хороших хлопців і вуличні демонстрації. Отже, Захід не має нести якусь відповідальність за результат подій.
Трагедія подібних думок полягає в тому, що вони не допускають жодної моральної та політичної складності або нюансу, якраз того, що знадобиться для розв’язання тих багатьох проблем, які оточують Іран. Окрім того, Махмуд Ахмадінеджад залишається президентом Ірану, й Захід знову вдасться до свого звичайного методу роботи з недружніми режимами — введення санкцій. Однак, це посилить трагічність ситуації.
Єдиний зрозумілий урок, який слід узяти з суперечливих президентських виборів у Ірані, полягає в тому, що країна має енергійне та справді динамічне громадянське суспільство. Багато хоробрих іранців були готові піддати ризику свої життя, щоб захистити свої погляди. Їхня здатність робити це підтверджує, що Іран — це не закрита тоталітарна держава на кшталт Північної Кореї. Незважаючи на багато років правління теократичних кіл (або, можливо, через цю причину), іранські голови лишаються відкритими й зацікавленими.
Таким чином, є реальна надія, що Іран може змінитися, модернізуватися й відкритися, як це зробила решта Азії. Отже, єдина життєздатна довготривала стратегія, яку варто прийняти, полягає в тому, аби припинити спроби ізолювати Іран, і натомість підштовхнути іранців більше брати участь у житті сучасної Азії.
З точки зору іранського світогляду, є три великі азійські цивілізації: китайська, індійська та персидська (персидська вважається найбільшою). Іранці чекають, аби їхні показники були на одному рівні з Китаєм та Індією. Таким чином, якщо суперечки Заходу з Іраном не матимуть належної дії, якщо іранці бачитимуть, що їхнє суспільство відстає від Китаю й Індії як країн, відкритих перед світом, то у них може з’явитися мотив переглянути свій шлях. Чим більше іранців відвідає Китай та Індію, тим більша ймовірність того, що Іран зміниться.
Подібним чином Захід має знайти способи наново встановити відносини з іранським суспільством, головна перешкода для чого полягає у відсутності дипломатичних відносин між США й Іраном. Американська зовнішня політика припускає, що дипломатичні відносини з Іраном є таким собі схваленням. Насправді все якраз навпаки. Дипломатія була вигадана задля того, аби сприяти встановленню відносин між противниками, а не друзями. Нікому не потрібен дипломатичний імунітет, щоб говорити зі своїми друзями. Він потрібен, аби говорити зі своїми супротивниками. На жаль, жоден американський політик, вочевидь, не хоче пояснити цей здоровий глузд американському суспільству.
США повинні також засвоїти уроки з інших прикладів. Багато американців тридцять років тому вітали єгипетського президента Анвара ель-Садата за його політичну мужність відвідати Єрусалим — рішення, за яке він у кінцевому підсумку заплатив своїм життям, — навіть усупереч тому, що переважна більшість єгиптян не схвалювали такий крок.
Корисно пригадати слова президента Річарда Ніксона, коли перед тим, як відновити дипломатичні відносини з Китаєм, він відвідав Пекін: «У минулому були часи, коли ми були ворогами. Сьогодні ми маємо великі розбіжності. Нас об’єднує те, що у нас є спільні інтереси, які перевершують ці розбіжності. У міру того, як ми обговорюємо ці відмінності, ніхто з нас не поступиться своїми принципами. Але оскільки ми не можемо засипати прірву між нами, ми можемо спробувати збудувати через неї міст, аби ми могли спілкуватися з його допомогою».
Зацікавлюючи Іран, Захід повинен ігнорувати природу його режиму. Майже неможливо для будь-якого аутсайдера збагнути реальну внутрішню політичну динаміку Ірану. Якраз, коли світ досягнув консенсусу щодо того, що Ахмадінеджад був лише інструментом верховного лідера, Айатолли Хаменеї, Ахмадінежад призначив віце-президента попри побажання Хаменеї (хоча він згодом і скасував призначення). Ми достовірно знаємо те, що режим розділений.
Це розділення дозволить з’явитися в іранському суспільстві новим силам. Таким чином, необхідно використати всі засоби, аби знайти шлях до іранського суспільства на всіх рівнях. Іранських студентів потрібно приваблювати відвідуванням азіайських університетів й навчанням в них, де вони зможуть побачити, наскільки впевнені молоді китайські й індійські студенти у майбутньому, що також може привести до роздумів про те, чому молоді іранці не поділяють цього оптимізму.
Заключна причина для Заходу змінити свій курс полягає в тому, що санкції Заходу доводять свою марність. Лише 12% населення світу живе на Заході, і влада неухильно йде від нього. Рішення Руху неприєднання (що включає 118 країн) у липні 2009 року провести своє наступне засідання в Тегерані показує, що у світі стосовно Ірану діють зовсім не прозахідні настрої. Якщо Захід упиратиметься зі своїми санкціями, то це не приведе ні до чого хорошого. Це тільки дозволить західним лідерам почуватися добре. Але що в кінцевому підсумку важливіше: діяти добре чи почуватися добре?
Кішоре МАХБУБАНІ — декан Школи державної політики імені Чі Кван Ю при Національному університеті Сінгапура. Його остання книга називається «Нова азіайська півкуля: непереборне переміщення глобальної влади на Схід».
