Ключова політична подія цього тижня — прийняття програми уряду і «технологія» цієї дії. Окрім досить непривабливих рис української політики, про які і так всі знали, ситуація навколо програми знову поставила питання про опозицію. Говорити про наявність у країні опозиції стає все більш незручно: якщо вона голосує за два головнi документи влади — бюджет і програму уряду — в обмін на щось... Пропонуємо три думки з цього приводу (на 1-й і 4-й стор.).
Протягом одного квітневого дня українці знайшли нову «формулу перспективи» у вигляді затвердженої урядової програми і одночасно — втратили навіть ту відносну політичну стабільність, яка зберігалася в парламенті й у «великій політиці» до голосування щодо проекту закону про вибори. І цей збіг символічний. В українській політиці розколи та конфлікти продукуються якраз за критерієм «воєн за майбутнє» (причому — в буквальному, особовому вимірі), а зовсім не з ідеологічних міркувань. Враховуючи, що політичні події давно вже набрали характеру постановки, що реалізується за допомогою ЗМІ, то буде цілком виправданим, якщо автор дозволить собі говорити про політиків як про «них».
ПРО СТРАХ
У політичних кулуарах після бурхливих подій четверга (17 квітня) неодноразово доводилося чути таку версію від представників парламентської «більшості»: «За закон про вибори не можна голосувати з тієї простої причини, що в разі його прийняття «Наша Україна» блокуватиме всі інші зміни, пов’язані з політичною реформою, і після перемоги Ющенка на президентських виборах цю реформу буде зупинено». Привертає увагу відразу два аспекти — відверте побоювання лідера «Нашої України» як майбутнього кандидата на посаду Президента і при цьому — первісно допускається «кидок».
Але парадокс ситуації полягає в тому, що й учасники так званої «опозиції» також постійно готуються до «великого обману». Досить пригадати численні заяви її лідерів про те, що президентські ініціативи про політреформу — лише про людське око, і що саме прийняття закону про вибори може послужити головною «матеріальною» гарантією неминучості цієї реформи. Вони не вірять один одному і вони бояться одне одного. Стан страху штовхає їх на неполітичні форми домовленостей. В Україні править бал «візантійська політика» — особисті гарантії та обіцянки, «дипломатія чоловічих поцілунків».
Бояться вони через те, що не знають, якої саме домовленості буде додержано, а якої — ні. Адже саме від цього залежать їхні політичні долі. Про ці домовленості неможливо «розповісти», про них можна лише повідомляти за фактом того, що відбулося. І в цьому — вся порочність і суперечність українського «візантизму».
ПРО ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ
Вони дуже залежні одне від одного. Їхнiй бізнес і ділові зв’язки настільки переплетенi, а політичні проекти — настільки залежні від тенет спонсорства, що в результаті було породжено систему залежності особистої долі від політичних кулуарів. Зворотний бік медалі: ніяка публічна платформа чи створення політичного блоку не могли бути для них переконливою гарантією майбутнього. А раз так, то замість довгострокових політичних проектів ми були свідками чи тимчасових (зразок — блок «За єдину Україну») чи аморфних (зразок — «Наша Україна») утворень.
Тимчасовість і нестійкість публічної сфери й одночасно — бурхливе життя політичних кулуарів, де вирішувалися особисті долі багатьох політиків і цілих проектів, зробили нову ситуацію. Її суть — непрозорість, заплутаність і фактична безконтрольність реального політичного процесу, сконцентрованого в кулуарах. І не варто в цьому плані демонізувати Президента — він також уже багато чого не знає і на багато що не може вплинути.
ПРО ПОДОЛАННЯ
Феноменальність ситуації, пов’язаної з провалом голосування згідно із законом про вибори, перебуває зовсім не в зриві якихось «досягнутих домовленостей». Порушення кулуарних гарантій, політичні кидки і обігрування давно вже стали нормою життя української політики. Але в цьому випадкові важливим є те, що всі без винятку переможці й переможені пересвідчилися: зберігати формат «візантизму» стає вже просто небезпечно.
Можливо, дана ситуація стане тією останньою краплею, яка змусить переважну частину чинних політиків визначитися не лише особисто, але й публічно, політично. Що це означає? Це означає, що в складі «більшості» розгорнеться складний процес вироблення загальної політичної позиції (платформи etc.), і не виключено, що в результаті це вплине і на її склад. Це означає, що й опозиція буде змушеною завершити внутрішнє «з’ясування» з приводу того, де вона «грає» разом, а де — нарізно. Публічність і політична визначеність можуть стати єдиною соломинкою, яка її врятує від суперечностей і нагромаджень «візантизму».
ПРОГНОЗ
Можливо, вже восени ми станемо свідками якісно нової ситуації у Верховній Раді й навколо неї, коли замість «тусовок» і технічних об’єднань а la «більшість» буде створено декілька публічних політичних альянсів зі зрозумілою програмою дій, заявленою платформою та набором лідерів. Таке виведення політики з «тіні» — не менш важлива проблема, ніж заявлена реформа політичної системи.
