Насамперед я хочу подякувати Петрові Кралюку за відгук на мою статтю «Не-європейська Україна» (День, 26.10.2012 р.), за добрі слова, за слушні роздуми, за діалог — «жанр», який не надто поширений в Україні, постійно розколотій на воюючі табори («День», 2.11.2012 р.). Можливо, це є свідченням, що ця тема назріла для всебічного її фахового вивчення. Обсяг проблематики — велетенський. Зрештою, в країні, що рухається до Європи, вже давно мав бути сформований think tank — мозковий центр, який би всерйоз зайнявся реальними проблемами насамперед інтелектуальної євроінтеграції України.
Важливо також, що цей діалог відбувається на тлі завершальної фази виборів, які на кожному своєму етапі висвітлювали, як рентгеном, антиєвропейську суть влади, яка цими виборами зробила ще один гігантський крок у протилежний від Європи бік. І, до речі, в бік прірви, в яку першою ж скотиться. Унеможливлюючи країні європейську перспективу, ця влада сама себе одягає на шампур для російської печі.
Але ми про цікаве. Про Європу та Україну. Я теж поділяю в основному думку Петра Кралюка, що ми маємо в цій темі зважати не лише на внутрішню провину українських еліт, які досі не сформували — і навіть не сформулювали — стратегію євроінтеграції, а й на зовнішні чинники. З цих зовнішніх чинників найочевидніший — опозиція Росії, яка має намір НІЗАЩО не допустити — і діятиме для цього всіма відомими їй методами — навіть просто наближення України до Європи, вже не кажучи про політичну інтеграцію в ЄС. Але ж це для нас не новина. Безперечно, є зовнішній чинник і значно складніший і неочікуваніший: неоднозначна позиція Європи, яка часто зволікає з позитивними пропозиціями щодо України у сприятливий момент. А потім спохоплюється в момент несприятливий, коли її саму обіймає жах видива цього майбутнього посттоталітарного слов’янського монстра о трьох головах...
Однак у цю розмову я би внесла одну методологічну корекцію — і, гадаю, Петро Кралюк як блискучий фаховий історик мене зрозуміє. На мою думку, варто було б диференційовано розглядати різні історичні епохи відносин Європи з Україною, принципово виділивши в окремий період останнє двадцятиліття. Іншими словами, ми не можемо зараз казати Європі щось на зразок: ми захистили вас від османської небезпеки, а ви невдячні. Чи дорікати їй «зрадами» триста чи навіть сто років тому. Це надто різні історичні виміри. Європа антична і середньовічна, Європа Ренесансу і Просвітництва, Європа Романтизму і Модернізму була також Європою римських легіонерів і хрестових походів, релігійних війн і інквізиції, агресивних монархій, фашизму і нацизму. І це була також Європа кривавих внутрішніх конфліктів, де різні нації боролися, зокрема й між собою за утвердження свого впливу на Старому континенті. Але впродовж цих війн, сутичок, насилля саме і формувалася етична свідомість Європи, що врешті захотіла (і зуміла) стати об’єднанням вільних рівноправних народів, які вперше в історії подолали властиву людській популяції здатність до самознищення.
Європа як цивілізація історично була завжди модерним мозком людства. А, як свідчить психоаналіз, мозок є генератором світлих і темних ідей, пророчих прозрінь і ментального мороку. Але ця ж сама Європа, в сукупності своїх геніальних і зловісних аспектів, формуючи упродовж століть концепцію свободи і рівноправності народів, стала єдиною реальністю у світі, яка — після глибинного критичного осмислення, зокрема й двох світових війн в одному ХХ столітті, — зуміла створити Європейську співдружність як унікальний проект мирного співіснування вільних націй і достойного життя кожного громадянина з усім комплексом його демократичних прав та обов’язків.
Україна проголосила своє прагнення долучитися до цієї Співдружності. А це означає необхідність критичного переосмислення насамперед своєї власної історії — як це вже зробила (і продовжує робити) Європа.
Тому, мені здається, рух України до Європи насамперед має пройти через чистилище боротьби (з обох боків!) проти стереотипів та взаємного несприйняття. Схід Європи впродовж багатьох століть був для Заходу «мінус-простором». Тому й не дивно, що в західній свідомості накопичилось стільки стереотипів, нерозуміння, несприйняття (і чимало з цих стереотипів більш ніж підставні!). Європа з часів античності дивилась на цілий світ за своїми межами, як на «варварів». Схід Європи позначався на античних та середньовічних мапах висловом hic sunt leones («там живуть леви»). Дикі звірі себто. Але — і це суттєво: перше ядро Європи — афінський демократичний поліс — вже протиставляв себе «Азії» як світ свободи — світові деспотизму, як статус вільного громадянина — статусу раба. Від доби християнства і далі Європа відчувала саме православну Славію як глибоко чужий світ, і ця ворожість культивувалась взаємно і послідовно. Коли занурюємось в історичні деталі, то, звичайно, самоочевидно, що українське православ’я, на відміну від російського, було європеїзованим, насиченим європейськими ідеями, знанням латини і культури Європи (і це щонайбільшою мірою завдяки формуванню модерної ідентичності України в одних кордонах з Річчю Посполитою). Але ця дихотомія свободи-деспотії та ідентифікація православ’я з Росією були (і є) надто глибокими у свідомості Європи, щоб піддаватись швидкому викоріненню.
Ще наприкінці ХVІІІ ст., як це чудово показав Ларрі Вульф у книжці «Винайдення Східної Європи»1, Захід дивився на Схід як на іноді привабливу, але найчастіше прикру екзотику, де панувала мізерія, приниження і рабський дух. «Бідолашні жалюгідні раби», писав англійський вчений Вільям Річардсон у 70-х роках ХVІІI ст. про російських селян. Або ще: «Через постійні тілесні покарання і ставлення як до несвідомих тварин чи можуть вони мати той дух і піднесені почуття, що відрізняють людей, народжених у вільній державі?» Виняток робився хіба для Польщі, але з чималими застереженнями (Руссо, наприклад, при всій своїй любові до Польщі критикував принижений стан селян у цій країні, а Вольтер, попри симпатію до єкатерининської Росії, бачив в українських козаках паладинів свободи). І ми ж не можемо подібне ставлення вважати упередженням. Взаємна цікавість, зближення і пізнання між Східною Європою та Західною починається заледве від ХІХ ст. Не випадково саме тоді погляд західних інтелектуалів збігся з подібним баченням Міцкевича, Шевченка та інших слов’янських письменників на Росію як на країну рабства (Міцкевич, між іншим, уже тоді дорікав Європі за легковажне ставлення до російської загрози і пророкував Європі тяжку за це плату).
Тобто йдеться про «глибинні структури», як називає це явище Ноам Чомскі, які дуже важко викорінити з свідомості. Для західної свідомості «вільна людина» і «вільна держава» є критерієм цивілізованості. І драма України в тому, що вона тяжко боролась проти російського деспотизму і мала через те трагічну історію, але поставала в очах Європи як частина антиєвропейського «російського світу» — через суб’єктивне невміння і/чи об’єктивну неможливість «пояснити себе». Ще в середині 80-х років ХХ ст. письменник — і не який, а чеський! — Мілан Кундера у статті «Трагедія Центральної Європи» писав про те, що лише на барикадах Будапешта, Праги й Варшави люди вмирали за свободу і за Європу. Ці країни він називав «вкраденою Європою». Але жоден рух за свободу був би неможливим, на його думку, в Москві чи тодішньому Ленінграді. А Києва в його свідомості і взагалі не існувало: він перебував у тіні гігантської Росії, історично не-європейської реальності в очах Кундери, — деспотичної рабовласницької країни, може, в чомусь і атракційної, але нерухомої історично і невиліковно ворожої щодо Європи. І якщо в очах брата-слов’янина не відбивались ані українські визвольні змагання 1920-х, ані протистояння шістдесятників тоталітарній системі, то що говорити про сприйняття Заходу! Зрештою, не завжди і у східноєвропейських інтелектуалів були прості взаємини із Заходом. Чеслаш Мілош писав вірш Rue Descartes («Вулиця Декарта») як сумно-іронічну оповідь про «молодого варвара» у «столиці світу»... І все ж книжка Мілоша про його відносини з Європою має назву «Родинна Європа»!
Все це — великі теми і не лише літературні чи культурологічні для вузького кола фахівців. Насправді ці теми торкаються живих нервів всього суспільства. Саме тому, повторюю, відокремлено від решти історичних періодів мала би йти розмова про двадцятиліття Незалежності — адже це перший період, коли Україна отримала можливість стати суб’єктом історії і виробити проект свого європейського майбутнього, користуючись при тому динамікою та інструментами, які вже застосовували сусідні нації — ті ж Польща, Чехія чи країни Балтії.
Ось тут і постає питання: хто відповідальний за НЕЗРОБЛЕНЕ? Україна, звичайно, перебувала в особливому становищі як країна стратегічного балансу і для Росії і для Європи. Всі хвороби посттоталітаризму в Україні були вкрай загострені: і втрата історичної пам’яті, і брак етносу суспільства через постійний тиск репресій і бідності, і диспропорція між широким спектром люмпенізованого населення та вузьких еліт, як це типово для вертикальної структури пострежимних реальностей. Різною, звичайно, була і міра відповідальності за це різних категорій суспільства, як слушно зазначає Кралюк. Але так чи інакше ми постаємо перед Європою і світом як єдине цілісне національне явище, — і з нас питається як з держави, якою ми захотіли бути.
Насамперед стояла проблема інтелектуальної інтеграції, а банальніше — необхідність розповісти Європі про себе. І ось тут питання: чия вина браку джерел про Україну? Під час роботи в Римському університеті на моїх очах від 1991 року і далі проходив процес наближення східноєвропейських країн до західної реальності. Посольства Польщі, Чехії, Хорватії, Словенії працювали й працюють як гігантські фабрики, що постійно запускають в інтелектуальний простір різнорівневу культурну інформацію. Їхні аташе з культури — перекладачі Данте, поети, інтелектуали. У них в європейських столицях — Інститути культури, академії, бібліотеки...
Відколи я пам’ятаю Посольство України, в нього ніколи немає грошей. Будь-яка конференція, будь яка подія, пов’язана з Україною, — стишений голос, очі бігають: в нас немає коштів навіть на телефонні дзвінки. Не знаю, може, — і напевно — в якійсь частині посольств України ситуація значно краща, — зрештою, є в нас і дуже цікавий клас високопрофесійних дипломатів. Але тут ідеться про Італію — одного з фундаторів ЄС, країну дуже складної елітарної культури, державу, що, зрештою, прийняла сотні тисяч громадян з України. Український посол, який відкликає свій підпис з листа італійських вчених на підтримку визнання Європейським парламентом Голодомору як геноциду, — це як?! Гаразд, це було в ганебні часи Кучми. А що, в часи Ющенка постали в західних країнах Центри української культури, потрібні, як повітря? Правда, траплялись мені дивні люди, що планували зробити у Ватикані виставку Трипільської кераміки і довести, що наші предки вже десь приблизно 40 тисяч років ходили у вишиванках... А офіційно Українська держава мов неприсутня — сьогодні та вчора, а отже, так буде й завтра. Така робота посольств — це п’ятилітні канікули, а часом і безротаційна синекура.
Тому важко викорінити у сприйнятті західних держав десь глибоко засілу в підсвідомості підозру, що насправді йдеться про не надто цивілізований світ. Можна, наприклад, пояснити італійцям, що Україна — настільки багата країна, що аж має в центрі столиці вертолітний майданчик, звідки гелікоптером можна скочити до Борисполя за скільки там? За 625 євро, здається. Чи політати над містом годинку за дві з половиною тисячі тих же євро. А ось, наприклад, геніальній співачці Соломії Крушельницькій минуло б 140 років від дня народження. Співачка, яка врятувала «Чіо-Чіо-сан» Пуччіні, яка співала на кращих сценах Європи, працювала з Тосканіні... Це ж можна було зробити центральною подією року музичної Італії! Натомість конференцію організували представники діаспори, які вклали в це душу, гроші, час. Геніальна наступниця Соломії — Вікторія Лук’янець — співала в Інституті польської культури і в невеликій церкві Санта Марія дей Монті. Зрозуміло, безкоштовно, бо які ж в України гроші на культуру? Така в нас криза. Та однієї люстри з Межигір’я вистачило б на грандіозний проект промоції української культури на Заході. До речі, в Римі — жодного вертолітного майданчика. Прямуєш до аеропорту або машиною, або потягом за 12 євро. Зате в Україні зусиллям Інституту італійської культури готувались і грандіозні святкування Верді, і постановки опер, і приїзди Софі Лорен і великого скрипаля Уто Угі, і видання десятків томів італійської літератури... Бо при всіх кризах країна не має право відмовитися від представництва своєї культури за кордоном. Інакше вона не країна.
Добре, це напівкримінальний або й кримінальний пострадянський істеблішмент так докерувався державою. Але в західній свідомості спрацьовує єдина реакція: а навіщо суспільство терпить такий стан речей? А якщо воно його терпить, то навіщо претендує на вступ до Європи?!
Чи торкнути тонші матерії. Література. Книжка, її рух у суспільстві, її переклад, її сприйняття. Це частина осмислення своєю культурою і суспільством власних же цінностей. Що зробило для цього наше покоління, покоління вісімдесятників — перше покоління, що мало змогу їздити, спілкуватися, входити в західні контексти? Воно почало боротися проти шістдесятників, невтомно розповідаючи Заходу про нібито заполітизованість попереднього літературного покоління, а ми, ні, фу, ми постмодерністи-естети. Ну просто як прем’єр-міністр — проти «папєрєдніков». Є на це психоаналітичні навіть причини. Але якщо зробити «антологію» висловлювань цих письменників і критиків про власну літературу, країну, державу, то ніяких табачників не треба, самі впораємось: з’ясувалося, що літератури в нас нема, культури теж катма, держава чортзна-яка, еліти зеро. При тому «незаангажовані» інтелектуали, не кремпуючись, підсіли на голку спонсорів-олігархів, які сплюндрували країну. Літературознавство перетворилося на зведення зводів. Зате потім як з міха сипонуло достоєвськими, томасами маннами, вірджініями вулф, сімонами де бовуар та іншими видатними постатями, картонні маски яких так приємно приміряти на власні фізіоніомії... А в Європі Коцюбинський через п’яте-десяте перекладено, Стефаник невідомий, Підмогильний майже відсутній, не кажучи вже про українську поезію ХХ ст. — справді одну з найвидатніших на поетичному горизонті Європи. Словники двомовні — і ті видані хіба що для англійської мови та ще небагатьох. Мар’яна Прокопович, один із кращих в Україні перекладачів, працює у Львові вже два десятиліття над італійсько-українським академічним словником. Чи ж може одна людина власним зусиллям підняти такий проект?! А, до речі, подбати треба було про адекватні переклади письменників 1920-х років і тих же шістдесятників, то Європа дізналась би, що за свободу і Європу гинули не тільки на барикадах Будапешта, Праги і Варшави, а й Києва та Львова. Це все — елементи тієї «гуманітарної аури нації», якої, якщо немає, не домалюєш.
І це не означає, що немає серйозних літературознавчих досліджень, чи прекрасних творів, чи талановитих авторів. Але елітарна культура завжди тиха. Вона не працює ліктями, не бризкає цівками отрути, не займається психологічним (і не тільки) стриптизом. Але також вона потребує каналів для свого проходження, фінансів, інституційної підтримки. Держава цим не займається, бо вона в руках ворогів цієї держави. Представники культури займаються собою. Захід хоче нас пізнати, він для цього має і бажання, і потребу, і ресурси. Але для цього необхідна самоорганізація культури, її імперативна потреба розповісти себе, інтегруватися в коло ідей і людей відповідного цивілізаційного контексту.
І тоді яка, зрештою, різниця між постмодерною, як вона себе називає, культурою і пострадянським істеблішментом? Адже не тільки люстра президента могла б згодитися на культурні проекти. А якби громохкі фестивалі, дармові проживання письменників на віллах, гранти конвертувати в переклад письменників, які вже не можуть захиститися від небуття? Чи також у системну екстраполяцію на Захід аналітичних синтезів української історії, культури, мови, — зрештою, підручників, попросту кажучи? Це відповідальність Заходу чи таки ж наша як країни і конкретно — її культурної еліти?
Якщо такий анти-етос панує в культурі, то що говорити про політику? І чого вимагати від молоді, якщо письменник-постмодерніст на питання «що робити?», відповідає: «Та валити звіди! Поки молодий — валити!». Україна — це «країна втрачених можливостей», це «просто нежиттєздатна» країна. І далі: «Мені абсолютно не дороге моє українство і те, що я — українець»2. То кому ж українство має бути дороге? Англійцю чи поляку? Бельгійцю чи шведу? Знищенням здорового критичного патріотизму за це двадцятиліття займалися і влада, і окремі представники культурної еліти. Хто ж має захищати країну, яка опинилася у владі породжених нею ж самою монстрів?! Воістину, «сон розуму породжує чудовиськ».
Зрештою, навіть при супер-критичному ставленні й до своєї нації, й до її історії моральний імператив не дозволяє забувати принаймні те, що за цю націю й за цю державу погинули люди, які так само хотіли жити, як і ми. Величезною мірою саме їхня жертва, саме їхня божевільна віра в майбутню Україну зробила можливою цю державу. Не може бути абстрактно «життєздатної» чи «нежиттєздатної» країни. Життєздатні чи ні в ній люди. Томас Гоббс — а писав він свого «Левіафана» в середині ХVІІ ст. — твердо вірив: «Держава — це ми». Отже, наші попередники були здатні творити державу в лихі часи війн, революцій, репресій і цілковитої безнадії. А нинішні покоління виявилися нездатними в плюс-мінус усе ж таки нормальних умовах забезпечити їй бодай мінімальне гідне представництво у світі. Зате виявилися здатні розвести таку політичну трясовину, в яку вгрузає не тільки минуле, а й майбутнє цієї країни.
Є й зворотний бік справи. Прагнемо до Європи? А що зроблено в Україні, щоб пізнати Європу? Є освітні, може, програми? Чи громадські проекти? Чи просто очікування, що Європа прийде і зробить? Он уряд уже почав витісняти з України волонтерські організації — точно, як у Росії та Білорусі. Ми й не помітили. Нам ніколи. В нас ліберали борються з націоналістами і навпаки. В нас лідери опозиції вже більше переймаються майбутніми президентськими перегонами, а не можливим крахом країни завтра. В нас до Європи апелюють «противсіхи». І так голосно апелюють, що в цій проліферації децибелів може хруснути хребет країни — ніхто й не почує. А головне — не засоромиться, коли представник дипломатичної еліти каже: якщо в ЄС триватиме економічна криза, то Україна може податися в Митний Союз3. Глибше впасти, здається, не можна. Це, так би мовити, політика з Окружної дороги. Якщо евентуальний стратегічний партнер постає у вигляді клієнта, то важко розраховувати на повагу — і до всього ж на повагу цивілізації, що базується на жорстко захищених цінностях громадянських свобод і верховенства закону.
Саме ці обставини не дозволяють вимагати від Європи нерівноправного й для неї в цих умовах партнерства з Україною. До всього ж Європа і справді переживає не найлегші часи. Так, є тут і достатньо банальні й недалекі політики. Є й своя корупція — «Газпром» не одного Шредера купив. Є й цинічна Realpolitik. Але все ж є не міф демократії, а демократія як система, яку європейці вибороли в усіх тоталітарних систем, зокрема й тих, які створили самі. І за це їх не можна не поважати.
До речі, в розмовах про європейську кризу, що ведуться в Україні, бракує двох дуже суттєвих деталей. Перша — це культурні передумови кризового стану. Зараз усе відбувається з математичною точністю згідно з передбаченнями Макса Вебера: найсильнішими економічно є країни протестантського кола, слабшими — католицькі. Ну а як православні, так уже й Греція. Друга деталь: Європа переживає кризу зокрема й через те, що воліла не втратити грандіозний свій винахід — Welfare State, соціальну державу з відносно безкоштовною освітою, медициною і всім комплексом соціальних служб, які держава пропонує людині. Ця пострадянська влада спершу обікрала ці країни — Росію, до речі, не менше, як Україну, — а потім продовжила відбирати в людини найелементарніші виміри її існування. А в Європі на забезпечення цих вимірів і далі йдуть колосальні видатки. Звичайно, скандинави з цим вправляються краще, ніж іспанці, французи краще, ніж італійці, а греки не вправляться без допомоги Німеччини. Але всі ці країни функціонують у межах цивілізації, в центрі якої стоїть не сліпа й брутальна влада, як у євразійських координатах, а людина, що віками боролася за свою свободу й гідність. І виборола — для себе й інших, хто вчасно долучився до цієї цивілізації.
Ось тому зміни поки що можуть бути лише на гірше, поки в нашому суспільстві не з’явиться критична маса людей, готових боротися — коли треба, то й на барикадах, — за свободу і за Європу, як говорив Кундера. А тим самим — і за Україну.
В цьому плані питання впирається насамперед в освіту — освіту як знання, як інформацію й як моральне формування. В моменті, коли влада, навпаки, намагається знищити освіту як джерело морального та інтелектуального перестворення нації, саме громадянське суспільство має будувати «барикади цегли — проти бездомності. / Барикади поезії — проти бездумності». Іншого шляху немає.
Одним словом, це все теми колосальної культурної, політичної й суспільної ваги. Ще раз дякуючи Петрові Кралюку за розставлені акценти, газеті «День» — за постійну увагу до цієї теми, а разом їм — за розуміння й солідарність, можу тільки повторити: широка суспільна дискусія на тему Європи й України — з конкретними і культурно значимими діями для капілярного поширення цієї інформації в суспільстві — на часі. «День», можливо, й є ідеальною лабораторією для таких дискусій. Я би запропонувала постійну рубрику «Європа — Україна», рубрику багатоголосну. Маємо в суспільстві дуже різні потреби в цій розмові: від софістикованих філософських дискусій до елементарної інформації. Але все потрібно, коли йдеться про цивілізаційний вибір: і розмова про формування концепції Європи від давніх греків до сьогодні, і розповідь, як працюють школи, лікарні, форми соціального захисту громадянина в ЄС. Хай кожна людина подумає, відчує, співмірить себе з реальністю наявною і реальністю, в якій би хотіла, щоб, принаймні, жили її діти. Державу можна побудувати, вистраждавши ідею цієї держави. Це в Євразію можна скотитися інертним нежиттєздатним людським матеріалом — там уже чекають із лопатою. А в Європу можна інтегруватися, вистраждавши і виборовши своє відчуття і розуміння Європи, — аж поки вона не стане, як у Мілоша, «родинною Європою».
Моя позиція в цьому плані — не песимізм. А, швидше, як каже відома філософська максима: песимізм розуму і оптимізм волі.
Тому вважаю, що маємо творити щодня це самовідчуття «родинної Європи». Творити твердо, послідовно, відповідально. Якщо й справді віримо, що духовною батьківщиною України є Європа. Якщо наша переконаність у приналежності до Європи — не риторичний словаж. Якщо по-справжньому прагнемо долучитися до Європи хоча б через пару десятиліть — ще важких і сповнених небезпек десятиліть. Плата за катастрофічне запізнення ще з 1991 року. За невміння цінувати державу. За неспроможність чесно, критично, але віддано любити свою країну.
1 Л. Вульф. Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва. — Київ: Критика, 2009.
2 Іздрик: «Всьому жлобству і биківні, яка панує в Україні, тільки така влада й потрібна». http://bukvoid.com.ua/digest//2012/10/23/213007.html.
