Минулого вівторка відомий російський публіцист і журналіст Євгенія Альбац запросила читачів «Известий» разом із газетою порозмірковувати про виховання дітей. Про виховання, одвічний сенс якого в передачі накопиченого досвіду із рук у руки, з покоління в покоління.
«День» у свою чергу пропонує вам, шановні читачі, поділитися своїми думками про те, що сьогодні здається вам найбільш важливим у ваших стосунках із дітьми. Про те, що вам особисто хотілося б, а можливо, вдалося вашим дітям дати. І про те, що вони брати відмовляються. Однак, перш ніж говорити про конкретні аспекти багажу «батьків» і його цінність для дітей, хочеться поставити запитання, передусім собі: а яким, власне, нам уявляється життя наших дітей? Яким ми хочемо, щоб воно було? І яким воно, на нашу думку, може бути?
Звичайно, ми хочемо для них благополуччя. І, часом підсвідомо, їх до цього благополуччя (соціального, матеріального, морального) готуємо. Тобто, ми в нього віримо. І хочемо, щоб вірили наші діти. Так само, як наші батьки вірили у краще майбутнє для нас. По суті, цей хибний ланцюжок непростих сподівань і є тим досвідом поколінь, який реально ми навчилися переймати і передавати. Наші батьки з їх воєнним дитинством і голодними мареннями про манну кашу і здобну булку саме цим і встигли нас нагодувати. Не враховуючи тієї каші ідейних та етичних сумнівів і шуканнь, яку традиційно доводилося розплутувати і їм і нам.
Але вже моє покоління, те, що ускочило в перебудову прямо зі шкільної лави, осягнуло науку аж ніяк не ідеологічного виживання в основному, емпірично. Ми ще вчили і здавали держіспити з наукового комунізму та історії КПРС. І вже відчували в горлі гіркий клубок горезвісного класового почуття. Власне, на цьому етапі моє покоління як щось цілісне, закінчилося. Далі — у нас занадто різні долі, дуже різні підсумки, дуже різний досвід. І наші діти будуть переймати його швидше один у одного. Ми для них навряд чи є пророками.
Слава Богу, мода на миття машин серед хлопчиків минає. Слава Богу, тепер можна сподіватися, що хороша професія в умілих руках за умов світлої голови і пристойної освіти — це, хоч усе ще не гарантія, — але все-таки...
Головне, ми повинні пам’ятати, що живемо в кризовому суспільстві. У нестабільній державі. У країні, що розвивається дуже повільно і незрозуміло в якому напрямку. І тому ми не маємо морального права викохувати ідеалістів (або маємо, тому що, кiнець кiнцем, тiльки iдеалiсти нас колись i врятують?) Втім, «вигодувати» iдеалiстiв сьогоднi навряд чи можливо. Наші діти часом «більш грамотні», ніж ми. Я гадаю, сьогодні виховання має бути і може бути передусім суто приватним, інтимним, сімейним, індивідуальним. Тому що мета його майже медична — не зашкодити.
Ми навряд чи зуміємо пояснити нашим дітям тиху радість самвидаву та гірку доблесть дисиденства. Для них це — майже Давня Греція: легенди й міфи. Та й справді, соціально-політичне шумовиння десятиріч не повинно плавати в теплому «Несквіку». Вдаючись до батьківського нарцисизму в бажанні нагородити чад своїми принципами, де гарантія, що ми не подаруємо їм свої комплекси?
Ми повинні зрозуміти: вони будуть іншими. І вони повинні бути іншими. Хочемо ми цього чи ні. Ми можемо оповісти їм про те, що громадські інтереси вище особистих, про те, що скромність — прикрашає, і про те, що не місце красить людину... Але тоді нам доведеться вивалити на них весь гротескний абсурд із життя онуків Ілліча... Хіба не важливіше, щоб вони були ситі, здорові та одягнуті?
Проте, це не альтернатива етичному вихованню. Це його основа.
І трохи про особистий досвід. Він не такий вже й великий, як і мої діти. Молодшому на цьому тижні минає рік. Старший цього місяця пішов до школи. Мій шестирічний «недитсадковий» син не вміє зав’язувати шнурки і насилу прокидається о сьомій ранку. Але у відповідь на мої повчання в дусі «не ний, я ж не нию, і он там — хлопчик не ниє», він спроможний відповісти: «адже я не хтось інший. Я — це я!» Я ж іще й досі не в змозі протистояти критичним порівнянням в свою адресу.
А днями я вперше побачила, як мій син червоніє. Його сусід по парті нехитро поскаржився, що мій Семен цю саму парту хитає, чим заважає йому, сусіду, виводити свої і без того карлючки. Семен сказав, що парта ця і так сама хитається. І... почервонів!
Словом, у свої шість років він цінує себе як самобутню особистість, соромиться власних недобрих вчинків, і... не соромиться попросити вчительку зав’язати шнурки.
Такий підсумок його дошкільного виховання. Якщо чесно, я ним задоволена. Поки що мені за нього не соромно і не страшно. Поки. До зустрічі з державою.
Ми запрошуємо наших колег і читачів взяти участь у дискусії про те, чи «правильно» в свiй час виховували нас нашi батьки. Що тепер ми можемо і повинні дати нашим дітям. Ми чекаємо ваших листів і телефонних дзвінків. Адреса редакції: Київ, вул. Маршала Тимошенка, 2л,
тел. (044) 414-91-26,
факс 414-43-31,
e-mail «Дня»: [email protected]
