У кожного значного кінофестивалю є свій стиль організації і проведення, свій, як зараз говорять, профіль. Головна відмінна риса Берлінського форуму — довга пам’ять про своє походження: заснований в розпал холодної війни, задуманий як місце пересічення кінематографії Першого, Другого і Третього світів (на всяк випадок нагадаю: Заходу, комуністичних держав і країн, що розвиваються), Берлінале і сьогодні за своєю філософією залишається Фестивалем-за-Стіною. Питання соціальної і політичної актуальності тут часом важливіші, ніж художня якість.
У будь-якому разі, поки що саме таке враження складається після перегляду перших фільмів основного конкурсу.
Змагання за «Золотих ведмедів» почалося з драми «Додаткова застава» (Margin Call, режисерський дебют Джея Сі Чендора, США). Акторський склад укомплектований знаменитостями: Кевін Спейсі, Пол Беттані, Джеремі Айронс, Демі Мур. Претензії — створити за значимістю щось подібне до нової, посткризової версії знаменитого корпоративного трилера
«Уолл-Стріт». Не можна сказати, що дивитися це нецікаво. Але це той випадок, коли замахнулися на п’ятак, а вдарили на копійку.
Знято так, ніби на дворі досі початок 90-х: панорами Манхеттена, прискорені зйомки міського руху виглядають загальним місцем. Зірки стараються, зірки безперервно говорять і мало грають, і за потоком слів втрачається реальна драма безлічі людей. Фільм претендував бути якщо не панорамою, то хоча б моментальним знімком капіталістичної епохи нульових — а у результаті вийшов балакучий нарис.
Актуальність більш історичного плану властива іншому дебюту — мексикано-франко-польсько-німецькій копродукції «Приз». Режисер Пола Маркович розповідає історію однієї сім’ї в роки військової диктатури в Аргентині; сюжет базується на автобіографічних мотивах. Мати з «політичних» ховається з семирічною дочкою (прекрасна роль Поли Калінелі Херцог) в пляжному будиночку на далекому півдні країни. Кузину дівчинки розстріляли, батька — ймовірно, теж. Мати дотримується суворої конспірації, для дівчинки це, звичайно, складніше. Знято і зіграно непогано, та дуже затягнуто. Вже до середини фільму все ясно, мораль і послання від режисера прочитані, а оповідання все триває і триває, драматичний градус падає, актриси втрачають нитку гри. Втім, це саме приклад того, що для дебюту — досить якісна робота.
Ще один дебют — «Волаючі до неба» (Yelling To The Sky) американки Вікторії Махоні. Вікторія починала як актриса, зокрема, в «Дикій орхідеї 2» у Залмана Кінга (1991). Проте Yelling To The Sky — кіно абсолютно іншого толку. Сім’я О’Хара опинилася у вкрай неблагополучній ситуаціі, що граничить з повною безнадійністю. Батько — білий, мати — афроамериканка, дочки — мулатки. Батько п’є, мати втрачає розум, старша сестра вагітна невідомо від кого, та сюжет розгортається довкола молодшої, 17-річної красуні Світнесс О’Хари (Зоє Кравітц) з дуже складним характером. Майже в перших кадрах — сцена жорстокого насильства з побиттям дівчини, що впала, ногами і розбиванням обличчя в кров; саундтрек — жорсткий хіп-хоп. Всі виконавці працюють добре, в епізодах — Габорі Сидіб, відзначена номінацією на «Оскар» за «Красу» (2009). У фільмі вистачає і бійок, і наркотиків, і музики гетто — саундтрек загалом гідний окремої похвали. Все начебто непогано; проте Махоні, майстерно змальовуючі нещастя і ненависть у безлічі їхніх відтінків, пасує, коли треба перейти до кохання. Перетворення Світнесс на хуліганку — грозу району — переконливо, а ось встановлення миру в родині О’Хара умащено неприпустимою кількістю банальностей і сантиментів.
Перший німецький фільм в конкурсі — «Сонна хвороба» (режисер Ульріх Колер також зіграв одну з ролей) нічим, на жаль, не запам’ятався. Нудна картина про лікаря з Парижа, що прибуває з бюрократичною місією до Африки, скоріше викликає бажання переглянути телепрограму на ту ж тему — схоже, вийшло б цікавіше.
Як повелося, найяскравіші події відбуваються в позаконкурсних показах. Подією першого дня стала прем’єра «Залізної хватки» братів Коенів — нової екранізації романа Чарльза Портіса. Фільм виходить на цьому тижні в український прокат, і розгорнута рецензія незабаром з’явиться на сторінках «Дня»; але тут не можна не відзначити, що Коени зняли один із найкращих своїх фільмів і за всіма складовими перевершили версію 1969 року з Джоном Уейном в головній ролі, яка вважається класичною.
Друга подія позаконкурсної програми — звичайно ж, «Піна» — танцювальний фільм Віма Вендерса, присвячений великому режисеру та хореографу Піні Бауш, яка більшу частину свого життя пропрацювала в заснованому нею «Танцтеатрі Вупперталь». Фільм незвичний технічно, оскільки знятий в абсолютно невластивому для арт-хаусного кіно форматі 3D. Бауш і Вендерс починали зйомки разом, разом встигли зробити чотири епізоди, проте влітку 2009 року Піни не стало. Вендрес доопрацьовував картину сам, і, за його власним визнанням, відхід Піни залишив величезну порожнечу, зяючу діру просто посеред початого фільму — впоратися з цим, добудувати почате було, за словами режисера, найбільшою складністю.
Вся картина — по суті, колективне освідчення в любові до Піни. Вендерс практично повністю надав екран акторам театру Бауш. Їхні голоси — спогади про ту, що пішла, — звучать за кадром, в кадрі ж — лише рухи, танець, фрагменти класичних спектаклів Піни: від легендарного «Кафе Мюллер» до нещодавнього «Повного місяця». Максимум режисерського втручання — переміщення класичних номерів «Танцтеатру» в незвичні ландшафти і інтер’єри: заводські цехи, вагони метро, кар’єри, на міські перехрестя. Місто стало не просто декорацією, а додатковим героєм фільму. У всьому іншому Вендерс довірився Піні: енергія саме її генія переповнює фільм, робить кожний його кадр незабутнім.
В цілому, неділя на фестивалі стала днем 3D-формату: окрім «Піни», окуляри доводилося надівати також для перегляду конкурсного фільму «Казки ночі» французького аніматора Мішеля Оцелота і позаконкурсного документального фільму «Печери забутих снів» класика німецького кіно Вернера Херцога. У першому випадку спочатку було незрозуміло, наскільки доречний 3D для силуетної, тобто по суті своїй площинній, анімації. Втім, проблема полягала не тільки в цьому. Вже в перші хвилини доводилося ловити себе на думці, що «Казкам» мав би передувати диктор з оголошенням в стилі радянської «Радіоняні»: «А тепер для найменших». Троє героїв, що показують казки народів світу на сцені покинутого театру, безперервно сюсюкають, легко впадають в непробивний пафос і жартують якось вже зовсім по-дитячому. Суто технічно прийом силуету стає зрозумілим вже за перші 10 хвилин, все інше — постійна черга повторень без надії хоч би на щонайменше відхилення від естетики дитячого ранку в дитсадку. Вочевидь, режисер просто зібрав короткі мультики, які знімав усе життя, і скомпонував із них півтори години екранного часу. Повноцінного фільму не вийшло, а ось нудний дивертисмент — так.
Щодо Херцога, то велику частину фільму він милується наскальними малюнками часів палеоліту в печерах Південної Франції і самими печерами. Є дотепні моментальні зарисовки диваків-учених, але з останнім неабиякий перебір: яким би тільки прекрасним іскристим міріадами кристалів було підземне місто, та показ всієї цієї краси впродовж півгодини під нестерпно патокову музику перетворюється на муку навіть для терплячого глядача.
Коли цей номер вийде друком, на Берлінале відбудуться прем’єри двох дуже очікуваних фільмів: «Ходорковський» (режисер — Кирило Туші, Германія), і, головне — «В суботу» Олександра Міндадзе (Україна-Росія-Німеччина).
Про ці й інші події Берлінського фестивалю читайте в найближчих номерах «Дня».
