Учора вранці у військовому госпіталі під Парижем було оголошено про смерть Ясіра Арафата, лідера Палестинської національної автономії. Мухамед Абдель Рауф Арафат аль-Кудва аль- Хусейні (таким є повне ім’я легендарного палестинського лідера) буде похований у своїй резиденції в Рамаллі після церемонії прощання в Каїрі. Нові палестинські лідери вже призначені, проте коментарі самих палестинців, розповсюджені світовими мас-медіа, сходяться в одному: ні Махмуд Аббас (Абу Мазен), який уже побував палестинським прем’єр- міністром і який відтепер очолює Організацію визволення Палестини (ОВП), ні Равгі Фатух, який після п’ятничної присяги стане тимчасовим головою Палестинської автономії, ні прем’єр- міністр Ахмад Куреї, ні інші можливі палестинські лідери не зможуть претендувати на ту роль живого символу Палестини, яку протягом останніх років відігравав Арафат.
Позачергові вибори палестинського лідера відбудуться через два місяці. Протягом цього часу спостерігачі за близькосхідним процесом зможуть оцінити, хто саме з палестинців матиме найбільші шанси перемогти, якщо не вижити в неминучій прихованій, але надзвичайно жорстокій внутрішній боротьбі, щоб не просто претендувати на головну посаду в автономії, але стати — ні більше ні менше — засновником палестинської незалежної держави, чого так і не зміг досягти Нобелівський лауреат Арафат. Перші оцінки ситуації вказували на те, що будь-хто з реальних претендентів зустрінеться з шаленим опором лідерів різноманітних груп, яких Арафат утримував у покорі передусім завдяки власній ретельно розрахованій системі відносин. На чому засновувалися магічна владна сила Арафата та його надзвичайна популярність попри те, що йому часто доводилося міняти погляди, відмовлятися від своїх слів, порушувати зобов’язання — запитання для дослідників. До речі, серед відзнак Арафата — й орден Ярослава Мудрого.
Зараз можна говорити, що однозначна оцінка як постаті Арафата, так і його внеску до післявоєнної міжнародної політики неможлива, при тому, що він був серед безсумнівних провідних ньюзмейкерів цієї міжнародної політики протягом кількох десятиліть. Причому суперечності були притаманні його кар’єрі від самого початку — Арафат у різні часи називав різні місця й дати свого народження (зокрема Каїр, Єрусалим, Газу) — і до самого її кінця, коли кілька днів тривав справжній інформаційний фарс навколо його стану у французькому госпіталі. У різні часи Арафат міг вважатися й «терористом номер один», і головним палестинським дипломатом, і навіть одним з творців мирного процесу (щоправда, недовго — між інтифадами 1987 та 2000 років). Немає правдивої інформації і стосовно його статків та їхніх джерел. Журнал Forbes, наприклад, припускав, що різноманітні активи Арафата могли б коштувати близько млрд. Часто повідомлялося, що Арафат ніколи не користувався касою заснованого ним руху «ФАТХ» і ОВП, але при цьому тільки він мав повний контроль над їхньою фінансовою діяльністю. І при цьому за життя Арафат відзначався показним аскетизмом, не вимагаючи того ж самого від соратників. Можливо, це й допомагало йому тримати їх у певній покорі.
За всієї своєї популярності в арабському світі Арафат неодноразово зазнавав утисків саме від арабських лідерів — зокрема короля Йорданії, який просто вислав Арафата з його організацією з території своєї країни в 1971-му. При тому, що Арафат неодноразово обирався головою ОВП, яка базувалася у вигнанні, його далеко не завжди добре сприймали лідери в самій Палестині. Не всі могли сприйняти те, як Арафат, який надихав палестинських студентів на збройну боротьбу проти Ізраїлю, який воював з ізраїльськими військами в ході всіх арабсько-ізраїльських війн, який навіть досягав успіхів у боях і який заснував організацію («ФАТХ»), метою якої й було створення держави Палестина за рахунок знищення Ізраїлю в результаті озброєної боротьби, раптом, з 1974 року, став пропагувати створення арабської держави в Палестині поруч з Ізраїлем і навіть запропонував «оливкову гілку миру» ізраїльтянам. Треба, однак, визнати, що саме після цього до Арафата прийшло справжнє міжнародне визнання.
Уже потім для багатьох «по різні боки барикад» було незрозуміло, як міг Арафат, який на початку 90-х раптом пішов на поступове примирення з Ізраїлем, який обмінявся листами з прем’єр-міністром Рабином про взаємне визнання держави Ізраїль і ОВП, який започаткував разом з Рабином «процес Осло», коли вже йшлося про поступовий пошук підходів розв’язання найболючіших питань (розподіл Єрусалима, повернення палестинських біженців), раптом оголосити інтифаду — збройне повстання проти Ізраїлю. Але, очевидно, були свої причини для кожного з цих кроків. Арафат не міг пожертвувати ні можливістю повноцінних міжнародних контактів на найвищих рівнях, ні важко завойованими позиціями в палестинському суспільстві, в якому ненависть до Ізраїлю та євреїв виховується з молоком матері. Коли вказується, що Арафат не зміг припинити діяльність таких екстремістських організацій, як «ХАМАС» чи «Ісламський джихад», то в цьому є частка правди — але в разі війни з ними Арафат ризикував би життям, яке для нього, очевидно, було достатньо цінним. Проте за останні роки саме Арафат віддавав накази про ліквідацію кількох радикальних палестинських угруповань і ув’язнення їхніх лідерів і активістів.
Досягнення Арафата — настільки ж суперечливі як і його діяльність. Не є доконаним фактом, що його наступник зможе утримати під контролем дуже непросте суспільство, яке, втім, не може перебувати в постійному стані війни, що новий палестинський лідер зможе заручитися підтримкою не лише арабських держав, але й лідерів США та Західної Європи, де є необхідні для побудови держави ресурси — що дуже добре усвідомлював Арафат. Можна сказати, що він дійсно наблизив створення палестинської держави, проте її ідеологія та устрій ще невідомі нікому, джерела її існування — тим більше (навряд чи держава Палестина зможе існувати, як колись ОВП, на гроші Ліги арабських країн). Можна також говорити, що Арафат принаймні зробив можливим діалог з Ізраїлем — але ж він водночас довів, що не кожному слову можна довіряти.
Ізраїльські лідери — прем’єр- міністр Аріель Шарон, президент країни Моше Кацав — уже заявили про сподівання, що зміна керівництва в Палестинській автономії буде такою, що подасть надію для мирного процесу. Ізраїль уже визнав Махмуда Аббаса (Абу Мазена) та прем’єр-міністра автономії Ахмада Куреї «позитивними та конструктивними» лідерами. Але все не так просто. Арафат був лідером однієї епохи, сьогодні — зовсім інша ситуація. Ніхто з наступників Арафата не сприйматиметься творцем самої ідеї палестинської незалежності, ніхто з них не зможе претендувати на роль «батька-засновника» — швидше, на роль того, кому довелося втілити в життя задуми Арафата, яких, утім, також ніхто вже до кінця не знатиме.
ДО РЕЧІ
Президент Леонід Кучма направив співчуття прем’єр- міністру Палестинської національної автономії Ахмеду Куреї у зв’язку зі смертю керівника ПНА Ясіра Арафата. «Ясір Арафат присвятив себе боротьбі за права та свободу палестинців, за врегулювання одного з найтрагічніших конфліктів на міжнародній арені», — підкреслив Л.Кучма. Президент висловив упевненість у тому, що палестинський народ «реалізує свою заповітну мрію й палестинська держава буде створена в рамках широкомасштабного мирного врегулювання, яке ознаменує нову еру миру та добросусідства в регіоні».
