Я з напругою чекаю моменту, коли в нашій країні зведуть нового, або чергового пам’ятника. Ні, я не вважаю себе песимісткою і вірю, що в нас є талановиті архітектори та новатори скульптори. Справа не в цьому. І навіть не в тому, що немає портретної схожості, яка тепер виявляється в макетах пам’ятника, присвяченого Олесю Гончару. Йдеться про пошук нової образотворчої мови нашого часу. Чи можете ви собі уявити, яким повинен бути монумент Незалежності, щоб він перестав бути просто каменем або бронзою і зміг об’єднати і викликати дуже великі емоції в українців? Адже, по-моєму, тільки в цьому випадку є сенс розпочинати яке-небудь будівництво. Сьогодні часто цілком, здавалося б, сучасні події нас повертають неначе до кінця 80-х, коли життя йшло своїм потоком, а офіціоз — своїм. І як би нам знову не зафіксувати, не увічнити монументально це роздвоєння. Можливо, ліпшим виходом було б хоч би ще на десятиріччя запровадити мораторій на «закопування грошей у пісок» або на зведення монументів, не переосмислених, які не говорять по-новому? Тому що, як мені здається, нам не допоможуть ні начебто нові ідоли, ні миловидні дівчата, які нестимуть паляниці або тризуби замість серпів і молотів... Ми повинні відчути, яка мова підходить кінцю ХХ і початку ХХI століття, і доки вона не визріє, можливо, ліпшим виходом було б на головному Майдані країни закласти зручний для громадян, красивий ландшафтний парк? І знайти місце, де не гірше за Тріумфальну арку майорів би національний прапор? Напевно, це не зовсім у наших традиціях і також у багатьох викличе незгоду. Однак, я думаю, зелень, квіти, фонтани могли би бути комфортнішим місцем, аніж пихаті бетон та граніт.
Мені здається, що таке рішення могло б бути тим штрихом, який би охарактеризував зміну мови часу. Нова мова взагалі, також і через засоби масової інформації намагається пробитися до свого читача, слухача, глядача. Проте... Нещодавно мені розповіли досить забавний і гротескний епізод: у День незалежності, коли нагороджували видатних українців, один телеканал повідомив про нагородження одного героя і не назвав іншого, і, відповідно, інший телеканал учинив аналогічно — також назвав близького собі героя і випустив з уваги всіх інших. І тільки в подальші дні інформацію скрізь уже було подано цілком. Напевно, це крайня форма того роз’єднання, яка навряд чи може бути подолана вмить, одним зусиллям. Тому про те, що робив «День» усі прожиті разом із нашими читачами чотири роки для того, щоб усі ми, громадяни нашої країни, могли краще чути одне одного, — судити вам. Досвід життя за однодумності, гадаю, навчив усіх нас, хто працює в «Дні», цінувати вашу читацьку думку, рахуватися з кожним листом і дорожити вашим ставленням.
І хоч ми готові і до критичних оцінок наших зусиль — проте ми завжди намагалися бути, кажучи словами Міллера, які дуже часто цитуються в газеті, тим місцем, де нація могла б спілкуватися сама із собою. Роздумуючи, сперечаючись, знаходячи відповіді. Можливо, це неадекватні зусилля порівняно з масштабами тих завдань, які стоять нині перед суспільством... Однак... Завтра знову буде «День»!
