Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Більше інформації — менше «пропаганди»!

В українських мас-медіа — не журналістське обличчя
22 вересня, 2000 - 00:00

Початок на 1-й стор.

Як зазначив в інтерв’ю журналістам глава Національного союзу журналістів України Ігор Лубченко , ця акція «показує депутатам, що у журналістів усе ще залишився віз проблем». «Вози, принаймні, привертають більше уваги, ніж просто пікетування», — вважає він. Одна з вимог журналістів — законодавче обмеження суми позовів до ЗМІ про відшкодування морального збитку. Цією акцією журналісти завершили «Похід свободи» в рамках акції «Хвиля свободи» , ініційований львівськими журналістами. Як свідчать лозунги транспарантів учасників акції, її підтримують 175 газет України, повідомляє Інтерфакс-Україна.

У той же час у середу в прямому ефірі телеканалу СТБ головний редактор «Української правди» Олена Притула спростувала заяву народного депутата Григорія Омельченка про те, що зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, не виключено, що пов’язане з передачею йому матеріалів, які досі Омельченко не надавав жодному журналісту. Документи ці нібито містять факти корупції у вищих ешелонах влади. Олена повідомила, що насправді ні в неї, ні у Георгія таких документів не було і що Г.Омельченко міг передати їх журналісту тільки після того, як увечері 16 вересня той вийшов із квартири О.Притули і попрямував додому. Але тоді Г.Омельченко є останнім, вiдмiтила О.Притула, хто бачив Георгія Гонгадзе.

На адресу Президента України та правоохоронних органів надходять численні заяви і листи від міжнародних організацій та окремих громадян із вимогою зробити все для того, щоб розкрити таємницю зникнення Г.Гонгадзе. Так, міжнародна правозахисна організація «Amnesty International» не виключає, що Г.Гонгадзе міг бути таємно затриманий однією з владних структур, яку він «зачепив», займаючись журналістською діяльністю. «Amnesty International» нагадує, що Комітет захисту журналістів (CPJ) у своєму звіті про Україну за 1999 рік заявив: «Протягом декількох останніх років стан свободи слова в українській пресі впав до такого рівня, що Україні не вистачає незалежних ЗМІ, навіть у порівнянні з Білоруссю».

А представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Фреймут Дюв 19 вересня написав листа міністру закордонних справ України Борису Тарасюку, в якому висловив свою стурбованість долею Гонгадзе і попросив якнайшвидше проінформувати його про «всі прийняті заходи і всю доступну інформацію з приводу зникнення журналіста». Копія цього листа була направлена голові Держкомінформполітики Івану Драчу.

КОМЕНТАР «Дня»

— Те, що відбувається навколо зникнення Георгія Гонгадзе, хвиля журналістської солідарності, схоже, вже починає набирати й власної піни. Нещодавно наші відомі журналісти закликали політиків не робити на тому, що сталося, власного політичного іміджу (хоча, за великим рахунком, це є складовою частиною покликання останніх). Але зараз створюється враження, що вже і журналісти починають включатися в цю гру.

Так, безперечно, треба продукувати суспільний резонанс за фактом бiди, що трапилась з нашим колегою (а що б не сталося — це біда). Але чи означає це, що треба чи не паралізувати діяльність парламенту, нескінченно відволікаючи його від — нi більше нi менше, аніж створення слідчої комісії, — справ? Може, якраз цього — такого рівня скандалу! — і домагалися ті, хто — якщо дотримуватися політверсії слідства — замишляв подібну операцію? Адже, зрештою, є багато політичних сил, зацікавлених у нейтралізації тих або інших процесів, які відбуваються у ВР, в уряді...

Так, звичайно, зараз необхідно жорстко домагатися відповідей на багато запитань і від СБУ, і від МВС, бо саме закритість цих відомств, насамперед, і породжує в суспільстві невпевненість у тому, що насправді розглядаються всі можливі версії даної події і кандидатури тих, хто може бути до цього причетний або зацікавлений. До речі, коли журналісти вимагають не включати до складу слідчої комісії саме тих депутатів, про яких писала «Українська правда», — чи не чинять вони тим самим тиск на слідство, підтримуючи лише одну з можливих версій? У той же час — може, журналістам слід і самим докладати зусиль для здобуття адекватної інформації? Провести власні журналістські розслідування? Скажімо, позавчора я розмовляла з одним із московських журналістів, і той абсолютно справедливо ставив нам, українським колегам, запитання: чому ми не пишемо про те, на яку політичну силу останнім часом працював Г.Гонгадзе? Про те, що насправді остання публікація Георгія, в якій йшлося, буцімто О.Волков не пустив його на свою прес- конференцію, — дуже схожа просто на провокацію, позаяк вхід на цей захід був абсолютно вільним? Про того, хто є автором компроматів на сайті FLB, і про те, проти кого матеріали в «УП» передруковували, а проти кого — ні... Зрештою — продовжуємо ми — чому не ставимо конкретних (а не істеричних) запитань до правоохоронних органів, зокрема, висуваючи власні (і різні) версії того, що сталося, — і тим самим змушуючи їх говорити по суті, а не коло та навколо? (До речі, у зв’язку з цим викликають певний подив рядки із звертання парламентських журналістів, в якому останні висловлюють сподівання, що депутати не стануть використовувати долю Г.Гонгадзе як мотив для з’ясування стосунків, «у тому числі і з представниками силових структур». Але хіба і депутати, і журналісти повинні бути адвокатами силових структур, а не контролерами їхніх дій?! А що, коли ті, хто підписав заяву, володіють якоюсь інформацією, яка спонукає їх саме так ставити запитання, — то чому ми досі її не знаємо?!)

Хіба справедливість подібних запитань до нас, журналістів, не свідчить не тільки про рівень свободи слова у нашій країні (адже ми боїмося бути затягнутими по судах, позбавленими ліцензії тощо — на випадок чого), але й про якість нашої роботи, про наше прагнення часом знімати вершки для власного паблісіті, а не для справді суспільно корисної, нехай неголосної, але роботи. Чи — можна подивитися і з тiєї точки зору, що хіба не повинні журналісти з такою ж експресією захищати інтереси, права і всього суспільства, і будь-якого конкретного «дяді Васі — слюсаря»? Щось не пригадую такого.

Може, все-таки журналістська солідарність повинна виявлятися насамперед у справі — тобто у збиранні та аналізі інформації — а не в нагнітанні істерії? До речі, можливо, солідаризуватися нам потрібно не тільки у зв’язку з трагічними подіями, але й у «мирні будні», коли треба відстоювати право та обов’язок журналістів бути істинними професіоналами, а не «зливними бачками», представниками найдавнішої професії, рупорами, пропагандистами тощо? Адже — на відміну від дійсно журналістської солідарності в демократичних країнах, де остання передбачає взаємну відповідальність журналістів за честь своєї професії, — та в нас немає цього і близько.

Не випадково ми сьогодні в рубриці «NB» (4-та стор.), виходячи з особливої важливості і актуальності теми, передруковуємо з «Московских новостей» статтю Михайла Жванецького «Тому, хто пише і показує», що якраз саме про це. Безсторонньо, зубодробильно — і справедливо. Див. також продовження теми на стор. "Телебачення", у колонці Андрія МИСЕЛЮКА.

Наталя ЛІГАЧОВА, «День»

ДО РЕЧI

Учора в IREX ProMedia відбулася ще одна прес-конференція з приводу зникнення Георгія Гонгадзе, на якій, зокрема, мовилось і про те, що без участі міжнародних організацій справа не одержить необхідної розв’язки. На прес-конференції кореспондент «Дня» запитав Мирославу Гонгадзе (на знiмку), дружину журналіста, чи досить повно, на її думку, правоохоронні органи інформують про хід розслідування і чи готові вони шукати відповіді на всі запитання, що виникають при аналізі обставин зникнення її чоловіка, зокрема, шукати тих, кому це могло бути вигідним політично. І ось що вона відповіла:

— Я думаю, що вони вигадують версії. Ті люди, з якими я співпрацюю (Печерське районне відділення внутрішніх справ), які постійно телефонують мені, просять якісь матеріали тощо, розпитують людей, беруть показання у свідків — це один рівень спілкування і один рівень розслідування. Є ще якийсь інший рівень, на якому вигадують версії. І неспіввідношення версій і того, що мені кажуть на нижчому рівні, мене дуже непокоїть. Одні кажуть, що їхня справа — знайти людину, а інші вигадують для цього версії. Можливо, буде так, що під ці версії потім будуть шукати факти. І я думаю, що поки правоохоронні органи не готові знайти відповіді на всі запитання. Всі — і прокуратура, і інші органи — кажуть, що цим займаються, але, судячи з того, що я знаю, займаються цим зараз тільки органи МВС.

Анатолiй ЛЕМИШ, Михайло МАЗУРIН, «День»
Газета: