«Хлопці працюють!» — ця умовна фраза звучить у херсонському радіоефірі майже всякий раз, коли між машиною з міліціонерами і наркокублом залишається 1,5 — 2 км відстані. Слова ці звучать не на міліцейській хвилі. Бабуся, яка торгує на під’їзній дорозі насінням або фруктами з інтуїцією Штірліца вмить визначає «свій-чужий» і з глибини спідниць і фартухів витягує мобільний телефон: «Хлопці працюють!» І коли «хлопці» під’їжджають до точки, ловити там вже нема чого. Та й нікого.
МИ НЕ ВСТИГЛИ
Ми — це слідчий одного з херсонських РО УМВС, оперуповноважений з УГРО, троє рослих здорованів з «Беркута», які забезпечують їх силову підтримку, зі своїм «дядькою-Чорномором» — прапорщиком — і автор цих рядків. Зрозуміло, ми не йшли, а їхали. На двох комфортабельних легковушках. З «шашечками» на дахах. Це таксі по телефону викликав прапорщик, коли очікування міліцейських авто перевищило всі розумні межі (та — несправна, та — без бензину). Одну з «тачок» сплатили, скинувшись «по рублю», самі міліціонери, іншу великодушно сплатив я: акція того коштувала. Вже по дорозі «беркутята» одягли шапочки з прорізами, уточнили план дій. 10 хвилин їзди від РО УМВС — і «спецмашини» з двох бокiв під’їхали до трьох будинків, прокурорські ордери на обшук яких були в папці у слідчого. Від шикарного особняка на всіх парах відлетіла іномарка. «Здали-таки!» — зло пролунало в машині. «Хто?» — дивуюся. «Хто-хто... — криво посміхається проріз у шапочці. — Свої, може, і здали. Вперше, чи що?» В особняк навіть iз санкцією на обшук ми вже не пішли — не мали право зайти туди у відсутність господарів. Може, воно і краще: через отвори у кованих воротах на нас iз неприхованим апетитом дивилися три страшних вовкодави. «А що, якби вони захотіли нами підкріпитися?» — питаю. «Балон з газом тут не допоможе, стріляли б. При прямій загрозі життю і здоров’ю маємо право. Правда, списувати патрони потім — задоволення мало: протоколи, комісії». Що ж, повезло, бачите, і нам, і псам. Переходимо до сусіднього будинку.
ВІД «ТОВАРУ» — ПАЦЮКИ ДОХНУТЬ
Визнаю, грішний: я, людина, яка завжди з розумінням ставилася до Бахуса і наслідків його творчості, із здриганням спостерігав за тим, як на землю виливали майже півтони (!) майже готової самогонки. Але здригання викликало почуття не жалю, а огиди. Десяток 50-літрових каструль із бідонів. Поруч з одним iз бідонів — дохлий пацюк: ковтнув, схоже, з бідона. «Ось так і люди вмирають від цієї погані», — пробурчав прапорщик, який організував знищення зілля. Відносно спокійно на процедуру дивилася бабуся — господиня цього «добра». У минулому році її вже штрафували на дві сотні гривень, оштрафують і зараз. Але не більше за те.
Бабуся чудово знає, що раз її не «взяли» на продажу самогонки (справа підстатейна), то все решта — всього лише адмінпорушення — дрібниці життя. Адже навіть прекрасної роботи самогонний апарат з нержавійки на місці залишився. З нього для порядку лише кришку зі штуцером скрутили. «Куди, назад!» — лунає суворий окрик слідчого. Він бічним зором помітив, що частина рідини з останнього бідона господар вилив у помийне відро. Зекономити не вдалося. Коли мужик виливав «товар» кудись під абрикоси, очі у нього були, як у Юрія Нікуліна в «Операції «Ы», коли тому запропонували розбити чекушку. З неприхованим болем дивився він на «море разливанное» самогонки і декількох хлопців, яким міліціонери «довірили» це відповідальне завдання (на фото). Правда, хлопці — не по цій справі. У них — інше «хобі».
БАЯН — НЕ ДОКАЗ
«Баян» на жаргоні — шприц. І саме за ним, рідним, і прийшли «за адресою» парубки, яких група залучила до «виправних робіт» з виливання самогонки. На цьому, власне, кара для них і закінчилася. Правоохоронці їх відпустили, коли помучили для острашки кілька годин. Згідно з законом: не спійманий — не злодій. Закони у нас такі. Так, у них на лобі, а також на різних поколених частинах тіла було «написано», навіщо вони сюди завiтали. Так, колекція оперуповноваженого карного розшуку поповнилася цього вечора трьома парами ножиць. Адже ножі в кишені (ст. 222 УК) вони не носять. А ножиці — не менш гострі, і автомобільні замки ними також легко колупати («У мене ось такі магнітолу недавно сперли», — поділився слідчий). Але оскільки ніхто не був спійманий «на гарячому» (адже факт купівлі-продажу «ширки» не зафіксований), то до зустрічі. Тобто до того, малоймовірного, схоже, випадку, коли в радіоефірі не прозвучить сигнал «Хлопці працюють!» А все, що знайшли правоохоронці, — не доказ. Не доказ — гори новеньких шприців-«баянів», і половина сміттєвого відра з використаними, із залишками крові. Не доказ — прайс-лист, приколений медичною голкою до воріт (на фото). Там замість кубічних сантиметрів — кілограми. На вході до будинку — загратований тамбур. «Раніше ми сюди «з розгону» заскакували, а тепер — куди там, — бурчить прапорщик «Беркута». Юна симпатична господиня особняка до обшуків вже звикла. «Паспорти на побутову техніку показувати?» — «Ні, не треба, — у відповідь. — Знаємо, що не крадена, паспорти ми бачили минулого разу».
Хлоп’ята на дворі пояснюють причину своєї появи «на адресі». Один «зайшов випити водички», інший — «дізнатися про здоров’я сусідки — захворіла бабуся». Третій на тракторі привіз десяток труб («Причому тут в обмін на «ширку» продати труби хотів!») Все. Процедури закінчені, протоколи підписані, ми повертаємося «на базу». Із розумінням ставлячись до гостей (служба є служба), назад до РО УМВС нас люб’язно погодилися відвезти хазяї.
ЩЕ НЕ ОСІНЬ
Ця приблатнена пісня лилася з колонок дорогої аудіосистеми в іномарці, якою ми їхали назад. Міліціонери тіснилися один у одного навколішках. Поряд сидів єдиний затриманий. Парубок, який прийшов за «ширкою», виявився росіянином, не зареєстрованим через встановлений термін в Україні...
Херсон
