СКЛОЕМАЛЬ, ПОРОДЖЕНА ЕКСПЕРИМЕНТОМ
«Образний шар — це від Бога, — вважає художник Олександр Білозор. —
Можна досконало оволодіти технологією, але так і не досягнути художньої
досконалості, коли в кожній, навіть найпростішій, здавалося б, роботі лунають
смислові нотки».
Художньою емаллю Олександр займається 10 з 35 років прожитого життя.
І хоча в результаті постійних дослідів — а свою роботу інакше ніж експериментаторством
він не вважає — Саша може сміливо говорити про авторську техніку склоемалі
та власну графіку в емалі, він усе-таки переконаний, що стоїть лише на
початку шляху.
ЛІМОЗЬКІ ЕМАЛІ Й ЕМАЛЬОВАНІ КАСТРУЛІ — ОДНОГО ПОЛЯ ЯГОДИ
За сучасними поняттями емаль — це солі кремнієвої кислоти. У підготовлений
основний безбарвний сплав додаються різні фарбувальні оксиди металів, й
це дозволяє отримати практично необмежену палітру, глуху чи прозору, легко-
й тугоплавку.
Розмаїття емалей, різні способи досягнення художніх ефектів дозволяють
класифікувати їх на виїмчасті, перегородчасті чи суцільні, кожна з яких
має свої різновиди.
Найдавніші — виїмчасті (коли окремі колірні плями вводяться в композицію
на загальному металевому тлі) були відомі ще єгиптянам, ассірійцям і фінікійцям.
Особливого розквіту виїмчаста емаль досягла у Візантії. Майстерні зразки
збереглись у курганах домонгольської Русі. У наші дні цю техніку застосовують
при виготовленні значків і ювелірних виробів.
Класичними зразками суцільних живописних емалей служать лімозькі XV
— XVI століть. А в 60-ті роки минулого століття поширилися гладкі емалі,
які мали утилітарний характер і використовувалися з метою захисту металевих
виробів від корозії: з емальованим посудом кожен із нас щодня зустрічається
в побуті.
КЛАСИЧНА ТЕХНОЛОГІЯ
виглядає досить просто: підготовка виробу, накладення емалі й випал.
На підготовлену основу (зазвичай це мідь, яку заздалегідь випалюють у муфельній
печі) наносять порошкоподібну емаль (її випускають у вигляді плиток). Не
слід забувати, що зворотній бік вкривають шаром контремалі, аби метал не
так деформувався. Потім у цій же печі при температурі від 600 градусів
емаль «спікається» з основою.
Проте це лише в книжках усе легко, просто і доступно. Насправді ж, переконаний
Олександр Білозор, автор завжди щось недоговорює, пропускає якийсь істотний
нюанс, без якого вся робота може піти нанівець.
У ПОШУКАХ ВЛАСНОЇ ТЕХНІКИ
Природна допитливість, а значною мірою й відсутність необхідних матеріалів
змусили Білозора зайнятися пошуками власної техніки.
— Я почав із того, чим багато хто займався до мене, просто плавив скло,
— згадує Олександр. — Для мене це було не що інше, як гра без певної мети.
А коли з’явилися перші результати, робота стала цілеспрямованою, почалися
пошуки грані між матеріалом і технікою.
Невдачі не засмучували, адже відсутність результату — також результат,
а в житті, як відомо, багато що складається з випадковостей.
Олександр Білозор цілком замінив «промислову» емаль поєднанням кольорового
(вітражного) скла з іншими компонентами — різноманітними окисами, закисами,
окислами металів, які надають матеріалу колір, і назвав це склоемаллю,
позаяк скла в ній більше, ніж у традиційній емалі. А основу замінив звичайною
керамічною плиткою, більше відомою обивателю як кахлі.
МОЛОДИЙ ФАХІВЕЦЬ
Малювати Саша почав у дитинстві, а в 13 років його роботи експонувалися
на районній виставці в Борзні, де минули шкільні роки.
— Тато трішки малював, але не мав художньої освіти й не міг мене чогось
навчити. Я навчався за книжками, і, захопившись малюванням, часом жертвував
дискотеками, а іноді й уроками в школі. Вступив на художньо-графічний факультет
Одеського педагогічного інституту, який, на мій погляд, має переваги навіть
перед художніми вузами: нас навчали всього, а далі можна було обрати близьке
за духом і вдосконалюватись у певній техніці.
Після інституту Бєлозор за розподілом поїхав учителем образотворчого
мистецтва в Макарів, а менше ніж через рік — Чорнобиль, евакуація й восени
— запрошення до Чернігова, міста, в якому народився.
Нині він живе з родиною в гуртожитку профтехучилища, де працює маляром,
і досі жартома вважає себе молодим фахівцем, котрий так і не отримав власної
квартири.
КАРТИНИ, ЯКІ ВИПІКАЮТЬСЯ В ПЕЧІ,
аж ніяк не міф, а щоденна робота Олександра Білозора. Авторський задум
втілюється в різних формах і образах, і це зовсім не свідчить про вигадливість
заради себе самої: і колір, і форма, і лінія несуть певне смислове навантаження.
Вже зараз, поставивши на «потік» оригінальні роботи, які мають попит,
майстер запросто міг би «випікати» картини, аби забезпечити собі безбідне
існування.
Та прагнення нового й досконалості, пошуки лаконічності допомогли «відкрити»
графіку в емалі, від чого автор отримує справжню насолоду. А таїнство творчості
часом відсуває на другий план виставкову діяльність.
Його графіка в емалі — це лінія на площині, іноді посилена незначними,
але виразними вкрапленнями «чистої» емалі. Аби лінія «трималася» й відповідала
авторському задуму, необхідно бездоганно підготувати матеріал. На глазуровану
плитку (глазур — це своєрідне тло, але воно не може замінити емаль, бо
не має достатньої товщини і прозорості) наноситься малюнок — мідний дріт,
який спочатку закріплюється за допомогою клею. Залежно від температури
печі він залишає різний слід і «розтікається» до певної ширини. І останній
«мазок» — емаль, своєрідна родзинка, що вдихає життя. Тут багато залежить
винятково від майстерності й інтуїції. І кожна робота — неповторна, навіть
коли використовується один малюнок.
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО ВИЗНАННЯ
Талант Олександра Білозора, без перебільшення, багатогранний. Він пробував
себе у різьбленні, удосконалюється в емалі, працює в техніці живопису,
колажу, асмабляжу, використовуючи різні матеріали — від битого скла, старих
дощок до звичайних простирадл. Його роботи експонувалися на багатьох виставках
в Україні, Чехії, Німеччині, Франції. Дві персональні виставки в Чернігові,
персоналки у Славутичі й у Лаврі (остання викликала цікавість і зібрала
«хорошу пресу» в квітні 1997 р.) дають змогу говорити про певний професійний
рівень майстра.
Бєлозора-художника в столиці знають, мабуть, навіть краще, ніж у Чернігові,
де він ніяк не може стати членом Спілки художників. Двічі місцеві метри
«відторгали» його: результати таємного голосування обидва рази були не
на користь Білозора. Проте й це, зрештою, не головне. Головне, що його
праці привертають увагу й купуються, а це свідчить про популярність.
Не відстає від татка і його 11-річна донька Ярослава, чия перша персональна
виставка відбулася, коли дівчинці виповнилося шість років, а через рік
на фестивалі народної творчості в німецькому Клаусталь-Целлерфельді її
назвали «чернігівським вундеркіндом». Восени 1994 року Ярославі вручено
Гран-прі міжнародного конкурсу «Золота надія» в Києві. І нечувана цікавість
до робіт юної художниці на фестивалі «Золота осінь Славутича-96». Отже,
татові є на кого рівнятися.
