Відгукуючись на пропозицію газети, ділюся своєю думкою з приводу проблеми російськомовності, порушеної Миколою Несенюком у публікації «Тарапунька і Махарадзе» («День» від 6.04.2000 р.).
Звертаючись до проблеми існування в Україні численного російськомовного прошарку, спитаймо самі себе: а звідки вона з’явилася й чому багато хто з наших співвітчизників наполегливо розмовляє якщо не російською, то потворним російсько-українським суржиком? Чи не є це наслідком мовної дискримінації, про яку так багато говорить найбільш національно свідома частина населення? Гадаю, що відповідь можна легко знайти в середовищі саме тих людей, які це питання ставлять. Як правило, це люди, що бездоганно володіють українською мовою. Питається, а чи стали б вони вивчати свою мову і вдосконалювати її, перебуваючи де-небудь за кордоном? Звичайно, що так! І, звичайно, ніяка дискримінація не є перешкодою, якщо є бажання вивчати. Але в нашому випадкові далеко не все впирається лише в бажання або небажання вчитися, в наявність або відсутність почуття національної самосвідомості.
Роздумуючи про українську російськомовність мимовільно думаєш про велику триєдність — Росії, як такої, Росії малої і Росії білої — коріння якої йде в глибини Київської Русі. Історично склалося так, що Росія, очоливши цей слов’янський тріумвірат, запобігла поневоленню України її західними, більш сильними сусідами. Можна з повною впевненістю сказати, що не возз’єднавшись з Росією, Україна втратила б свою державність зі всіма її інститутами — політичними, релігійними, культурологічними, а це, безсумнівно, відбилося б і на мові спілкування. Іншими словами — наш нинішній суржик мав би не російське, а польське або австро-угорське коріння. Мимовільно виникає крамольна думка: а що поганого в тому, що ми, нинішні українці, нащадки русичів, розмовляємо й часто віддаємо перевагу мові наших предків (?! — Ред. )? Можна говорити, як про абсолютно очевидний факт, що якоїсь істотної різниці між нашими мовами немає. Більшість із нас легко володіє як російською, так і українською мовами. І все ж, не применшуючи переваг ні тої, ні іншої, треба визнати, що якби довелося вибирати одну з двох, то дуже багато хто вибрав би російську. Гадаю, що не варто через це робити трагедію, суворо засуджувати або таврувати ганьбою російськомовних співгромадян. У нас і так повно проблем. Треба рятувати к раїну від вимирання й духовної деградації, а розгорнути широкомасштабну кампанію боротьби з російськомовністю, мабуть, варто після перемоги над українськими злиднями, корупцією, туберкульозом, проституцією, бандитизмом та іншими неприємними національними аномаліями, які, на жаль, поки що ще реальність не менш прикра, ніж російськомовність.
